19 квітня виповниться дев'ять років з моменту, коли в будинок відомого кримського журналіста та оглядача Крим.Реалії Миколи Семени увірвалися російські силовики з обшуком. Так почалася так звана «справа Семени» – журналіста звинуватили в публічних закликах до порушення територіальної цілісності Росії у публікації «Блокада – необхідний перший крок до звільнення Криму» на сайті Крим.Реалії.
У вересні 2017 року російський суд заборонив Семені займатися публічною діяльністю – на кілька років журналіст перестав писати. Але 2020 року з Семени достроково зняли судимість і підписку про невиїзд. Опинившись на контрольованій Києвом території України, Микола Семена продовжив займатися журналістикою.
Через дев'ять років у розмові з Крим.Реалії Микола Семена згадує той злощасний квітневий ранок, коли ФСБ прийшла до нього в будинок, кафкіанський судовий процес над ним, а також розмірковує про те, як Росія веде війну з журналістикою в Криму, та яке майбутнє чекає на півострів.
– Миколо, розкажіть, якою була журналістика у Криму до окупації півострова в 2014 році?
– В Україні всі журналісти, які працювали у Криму, гарантовано користувалися правом на отримання інформації. В АРК було зареєстровано понад 1000 засобів масової інформації, у Верховній Раді [Криму] було акредитовано власкорів як українських, так і російських, а також закордонних ЗМІ. Усі могли вільно отримати документи у Верховній Раді та уряді, у міністерствах та відомствах, без обмежень брали участь у пресконференціях, брали інтерв'ю, коментарі, ставили будь-які питання, писали про людей та події не побоюючись ускладнень.
Але все змінилося з моменту окупації. Влада провела перереєстрацію ЗМІ й кількість зареєстрованих медіа скоротилася до трохи більше сотні. З півострова було витіснено журналістів незалежних та українських ЗМІ. У Криму були змушені припинити роботу Центр журналістських розслідувань, кримськотатарська редакція ATR, телерадіокомпанія «Чорноморська», газета «Кримська світлиця» та інші. Усі газети та місцеве телебачення за участі російських журналістів були перетворені на пропагандистські центри, що поширюють тенденційні прокремлівські тренди, спотворену інформацію.
– Коли Росія окупувала півострів, чи ви розглядали можливість залишити його? Чому лишилися?
– У лютому-березні 2014 року Крим перетворився на центр світових подій. Редакції не відкликали своїх кореспондентів, а навпаки – надсилали дедалі нових. Усіх цікавило – що відбувається у Криму? Журналісти працювали з повною напругою сил. Тому й розмови про те, щоби виїхати, не було. Це було б рівнозначно дезертирству, адже редакції все одно довелося б надсилати іншого журналіста.
Ми сподівалися, що це беззаконня не триватиме довго і незабаром усе стане на свої місця згідно з міжнародним правом
До того ж ніхто тоді не припускав, що незабаром усі свободи будуть ліквідовані, що розпочнуться переслідування журналістів за професійну діяльність. Ніхто не думав про те, що у ХХІ столітті може бути ліквідовано свободу отримання інформації та свободу слова. Якщо чесно, ми сподівалися, що це беззаконня не триватиме довго і незабаром усе стане на свої місця згідно з міжнародним правом.
Я, як і раніше, продовжував працювати для газети «День», а потім і для проєкту Радіо Свобода Крим.Реалії. Незабаром редакція переїхала до Херсона, потім – до Києва. Залишившись у Криму, ми роздавали візитівки, телефони, мейли, чим, як виявилося, лише полегшували роботу російських детективів. Спочатку ми мали навіть корпункт, корпоративний зв'язок. Але над дверима раптом з'явилася відеокамера, яка стежила за тим, що відбувається. Ми змінили корпункт, але незабаром помітили стеження і там. Тому почали працювати дистанційно.
– А як саме відбувався процес згортання свободи слова? Чи ви відчували, що проблеми з російським законом у вас рано чи пізно можуть початися?
– Незабаром ми дізналися, що російська рада міністрів до міністерств і відомств, на підприємства та у громадські організації направила листа, яким під страхом покарання забороняла їм надавати будь-яку інформацію журналістам незалежних міжнародних та українських ЗМІ, до якого додавався список заборонених ЗМІ та журналістів. Нас також не акредитовували, не пускали на пресконференції, відмовляли у коментарях. Весь інформаційний простір заповнювали російські та колабораційні журналісти.
Ми часто виявляли стеження в телефоні, в інтернеті, іноді за журналістами велось «зовнішнє спостереження», але ми розуміли, що не робимо нічого протизаконного
Проти Радіо Свобода почалися нападки у кримській проросійській пресі. Пам'ятаю, проти мене та головного редактора Крим.Реалії Володимира Притули «Крымская правда» на першій сторінці опублікувала статтю головного редактора під назвою «Шлях на Магадан». Мені довелося перейти на псевдоніми, але їх швидко розгадували, тому їх часто доводилося змінювати. Ми часто виявляли стеження в телефоні, в інтернеті, іноді за журналістами велось «зовнішнє спостереження», але ми розуміли, що не робимо нічого протизаконного, а тому сподівалися, що нас не чіпатимуть.
Перші два роки після анексії Криму були періодом, коли російські правоохоронці на півострові ще не були повністю «бєспрєдєльщиками». Тоді журналістів ще не судили за статтями про тероризм і зберігання вибухових речовин. Вони шукали, яким саме методом можна змусити незалежнихжурналістів замовкнути, тому «справа Семени» увійшла ще до категорії справ з питань свободи слова та преси.
Тобто Росія цією справою порушила відому заповідь, що «журналістика – не злочин», і перетворила сам процес повідомлення новин у злочин. Пізніше, коли вони зрозуміли, що змусити журналістів замовкнути таким способом все одно не вдається, журналістам стали забороняти в'їжджати до Криму, як Тарасу Ібрагімову – на більш ніж 30 років, фальсифікувати справи за допомогою підкидання вибухових речовин, як Владиславу Єсипенку та Ірині Данилович, звинувачувати у шпигунстві, як Сергія Цигіпу, звинувачувати у тероризмі, екстремізмі і навіть спробах захоплення влади в Росії, як громадянських журналістів із Криму Ремзі Бекірова, Руслана Сулейманова, Османа Аріфмеметова, Сервера Мустафаєва та інших, загалом близько 30 осіб.
Підсумком моєї дворічної роботи стала книга «Кримський репортаж. Хроніка окупації Криму 2014-2016», обсягом понад 900 сторінок, до якої увійшли більше ніж 450 матеріалів із життя Криму.
– Але через два роки анексії представники російських органів постукали й у ваші двері…
– Так, 19 квітня 2016 року о шостій годині ранку до мене додому прийшли російські силовики з обшуком. Як я дізнався пізніше, того дня силовики в Криму провели обшуки також у семи наших колег, які так чи інакше були пов'язані з Крим.Реалії, проте на відміну від мене, вони мали статус свідків і змогли незабаром виїхати з Криму.
У нас вилучили фактично всю техніку, записи, матеріали. Тобто, це була спроба змусити замовкнути і ліквідувати всю мережу Крим.Реалії, що збирала об'єктивну інформацію для Радіо Свобода. Як говорив пізніше Володимир Притула, це був найсильніший удар по редакції, вона втратила важливі джерела інформації. Однак і після цього редакція відновила свої джерела та продовжувала реалізовувати ідею «Кримчани мають право знати».
Вони приїхали зі своїми понятими. Хакер, залучений до групи, швидко знайшов у комп'ютері оригінал моєї статті. Окрім іншого, вони вивчили мій щоденник, записи та матеріали, бібліотеку. Один з учасників обшуку знайшов на полиці книги з історії ісламу і не соромлячись запитав: а ще вахабітська література є? Я відповів, що я не вахабіт, я українець. Все пройшло мирно, без ексцесів. Мене забрали до офісу ФСБ, а вийшов я звідти вже ввечері.
– Чи можете розповісти більше про статтю, за якою проти вас порушили справу? Що було в ній такого, за що зачепилися російські силовики?
– Статтю було опубліковано ще у вересні 2015 року, і це був час, коли практично вся світова спільнота з різних сторін обговорювала інформацію про спроби блокади Криму з боку України, спроби блекауту. На цю тему тоді в різних медіа публікувалися тисячі статей, експертних думок, коментарів, аналізів. Минув час. І силовики взялися за статтю більш ніж через 8 місяців, тому що побачили зручний привід, щоб зруйнувати мережу джерел інформації для Крим.Реалії.
– Як відбувався суд? Як ви пройшли цей етап?
– Мене взяли на підписку про невиїзд. Слідство вело слідче управління ФСБ по Криму та Севастополю. Багато правозахисних організацій заявили про політичний характер «справи Семени». Про це заявили Спілка журналістів України, МЗС України, близько 30 правозахисних організацій європейських країн, у тому числі російський «Меморіал». Опублікувала свої заяви Верховна Рада України, Європарламент. Все це суд слухняно долучив до справи, але... не врахував під час винесення вироку.
Суд відбувався під контролем співробітників ФСБ, оскільки ми бачили цих людей під час слідства, і їх же у кабінеті судді під час засідань. Мене звинуватили за частиною 2 статті 280.1 КК РФ «Заклики до порушення територіальної цілісності Російської Федерації за допомогою інтернету».
Будь-які вказівки на те, що у статті стоїть рубрика «Думка», а російська конституція гарантує вільне висловлювання та поширення думок, і що ніхто не може бути примушений до відмови від своєї думки та її зміни, не вплинули ні на слідство, ні на суд.
Слідче управління порушило російський закон про судову експертизу також тим, що авторка лінгвістичної експертизи Ольга Іванова працювала в експертному управлінні ФСБ і була підпорядкована начальнику слідчого управління, хоча закон не допускає підпорядкування експерта слідству. Крім того, її не можна назвати експертом-фахівцем, оскільки вона закінчила Далекосхідний університет з китайської філології і взагалі не мала потрібної кваліфікації. Рецензентка Московського інституту судових експертиз Олена Новожилова, яка представила суду свій висновок у справі, зазначила, що на 20 сторінках так званої «лінгвістичної експертизи» Ольга Іванова припустилася 78 граматичних помилок з курсу початкової, середньої та вищої школи російської мови.
А коли під час її допиту на суді адвокат попросив її вказати, у яких саме речннях, словах у статті міститься заклик до порушення територіальної цілісності РФ, вона відповіла, що таких слів у статті немає, але весь зміст статті загалом є закликом до порушення територіальної цілісності. Проте адвокат відповів їй, що за законами логіки, якщо чогось немає в частинах цілого, то і в цілому цього немає.
На цьому претензії «експерта» закінчилися. Мені під час дебатів довелося зауважити, що насправді порушення територіальної цілісності (і не в закликах, а насправді) вчинили президент і Держдума Росії, які незаконно відірвали частину України, чим порушили територіальну цілісність України, і незаконно приєднали до Росії, чим порушили і територіальну цілість Росії. І якщо у статті є заклик до повернення Криму під юрисдикцію України, то це означає, що стаття є закликом не до порушення, а до відновлення територіальної цілісності і Росії та України.
Той факт, що у статті немає і не може бути закликів до порушення територіальної цілісності Росії тому, що, згідно з міжнародним правом, Крим не належить Росії, отже й відторгнути його від неї не можна, йшлося у політичній експертизі правозахисника Михайла Сави, у виступах адвокатів Олександра Попкова, Андрія Сабініна, Еміля Курбедінова...
Суддя Надія Школьна, однак, не визнала експертизу Ольги Іванової неприпустимим доказом, не врахувала аргументів Олени Новожилової та захисту і винесла обвинувальний вирок...
– У результаті суд заборонив вам займатися публічною діяльністю. Розкажіть, а як відбувався контроль із боку російських органів за вашим дотриманням цього розпорядження? Що саме контролювали? Якими були вимоги перед вами на цей період?
– Крім 2,5 роки позбавлення волі умовно, мені «присудили» три роки випробувального терміну, читай – життя «під гласним наглядом», та 2 роки заборони на участь у публічній діяльності, тобто заборони на будь-які публікації, по суті заборони на професію. Збоку здається – легке «покарання». Однак психологічно це було дуже важко.
Це означало, що двічі на місяць я мав бути в поліцейській дільниці, що було доказом, що я нікуди не втік, і писати звіт про те, що я робив ці два тижні, чи не вчинив я нових «злочинів». Зі мною регулярно проводили бесіди, чомусь весь час про шкоду алкоголю, і коли мені це набридло (я ж засуджений не за алкоголізм!), я запропонував провести бесіду про російську конституцію, але молоді приїжджі дівчата-інспектори знітилися й відмовилися. Вони мене попередили про невиїзд із Криму, сказали, що якщо я тільки візьму кудись квиток, вони за годину знатимуть про це.
Я мав кілька хронічних захворювань. Відомі клініки запрошували мене до Києва на лікування, я подавав прохання про дозвіл на тимчасовий виїзд, але мені відмовляли. Спецслужби постійно контролювали мій телефон, мій інтернет, електронну пошту.
Ще до суду мене внесли до списку Росфінмоніторингу, до так званого «Переліку чинних екстремістів і терористів», чим заблокували всі фінансові відносини. І варто мені було з'явитися не тільки в банку, а й на пошті, у нотаріуса чи в якійсь іншій конторі, службовець вводив моє прізвище в комп'ютерну базу і там відразу вискакувало повідомлення, що я «терорист і екстреміст» і мені заборонено багато правовідносин.
Служака щоразу лякався і намагався мене швидше вигнати. Не дивно – не щодня вони бачать перед собою справжніх «терористів» та «екстремістів»!
Служака щоразу лякався і намагався мене швидше вигнати. Не дивно – не щодня вони бачать перед собою справжніх «терористів» та «екстремістів»! Інспектори проводили перевірки за місцем проживання та розповідали сусідам, що поруч із ними живе «екстреміст» і «терорист», просили бути обережними та стежити за мною.
– З початку анексії, але особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році, свобода преси в Росії почала стрімко згортатися. Як це вплинуло на роботу журналістів у Криму?
– Крим, як виявилося, з 2014 року став випробувальним полігоном для заходів, які Росія пізніше почала застосовувати для згортання свободи слова та свободи преси, щоб перекрити шляхи поширення інформації про воєнні злочини росіян.
Пам'ятається, ще 2014 року російський політик Андрій Ілларіонов звертався до українців і казав, що нас захистить російський інарод. Але російський народ почав активно воювати на українському фронті. Пізніше в Україні сподівалися, що спільнота російських журналістів виступить проти війни та злодіянь Путіна і захистить Україну. Але вони не лише мовчали, а згодом так звані «воєнкори» почали висвітлювати «звільнення України», вихваляючи «подвиги» терористів, убивць та ґвалтівників.
Після 2016 року в Криму та в Росії почали переслідувати адвокатів, які вели справи щодо захисту українців російських антивоєнних активістів. Знову ж таки – це починалося і випробовувалося в Криму – адвокатів, які вели справи кримських громадянських журналістів засуджували до 15 діб адміністративного арешту, засуджували до великих штрафів, позбавляли ліцензій. Потім це поширилося по всій Росії.
Сьогодні Крим – за «залізною завісою», будь-яка активність проти війни чи на захист України переслідується. Однак через всі перепони інформація про життя в Криму продовжує проникати на волю, її публікують багато вільних медіа. Усі старання перекрити цей струмок правди виявилися марними. На півострові діють не лише джерела інформації для незалежних журналістів, а й рух спротиву «Жовта Стрічка», «Кримські бойові чайки», «Зла Мавка» та інші. На півострові діють українські диверсійно-розвідувальні групи. Україна не забула про Крим, і він, як і раніше, належить Україні, і віримо, що його буде звільнено.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо встановити VPN.
