Український журналіст Микола Семена після виїзду з Криму на початку 2020 року продовжує працювати на материковій частині України і серед іншого висвітлювати кримські теми. Робота журналістом Крим.Реалії на самому півострові обернулася для нього кримінальним переслідуванням за «заклики до порушення територіальної цілісності Росії» і дворічним умовним терміном з тимчасовою забороною на публічну діяльність.
Російські слідчі назвали матеріал про громадянську блокаду півострова, опублікований на сайті Крим.Реалії в рубриці «Погляд», закликом до порушення територіальної цілісності Росії відповідно до статті 280.1 Кримінального кодексу. Микола Семена стверджує, що у своїх матеріалах він реалізовував право на «вільне висловлення думки», а Міністерство закордонних справ України, Держдепартамент США, Євросоюз та низка міжнародних організацій засудили ухвалений журналісту вирок. Цього разу Микола Семена на запрошення ведучої Катерини Некречої знову став гостем Радіо Крим.Реалії.
‒ Пане Миколо, як ви себе почуваєте зараз, після виїзду з півострова, у професійному плані?
‒ Анексія Криму розділила моє життя на три частини. Перша ‒ це робота на українські ЗМІ упродовж майже 30 років, до 2014 року, потім два роки підпільної роботи у Криму для київських видань, зокрема і для Крим.Реалії. І тільки після суду розпочався третій етап, коли я зміг повернутися в українську журналістику. Для мене це, в принципі, відродження.
‒ Так вийшло, що ви приїхали до Києва ‒ і незабаром почався карантин через пандемію коронавірусу. Важко було пристосуватися до цього?
‒ Після приїзду я встиг побувати на кількох телеканалах, зміг взяти участь у президентському форумі з деокупації Криму. Для мене серйозної зміни роботи не відбулося. Адже у Криму, працюючи на Крим.Реалії, я робив це у віддаленому режимі, як і зараз, під час коронавірусу. Тому ті навички, які були отримані тоді, стали в нагоді зараз. Звичайно, це складніше, ніж звичайна журналістська практика, але кардинально нічого не змінилося. Я присвятив більшу частину життя роботі власним кореспондентом різних видань у Криму. Якби я поїхав із Криму тоді, у 2014-му, для мене це було б рівнозначним виходу з поля бою ‒ я не міг цього допустити.
‒ Ви назвали це підпільною роботою.
‒ Так, тому що ми постійно були під ковпаком ФСБ. Мене розкрили тільки тоді, коли у Криму з'явилися так звані кібервійська. Вони змогли простежити всі мої зв'язки і назбирали матеріали для кримінальної справи. Коли мене розкрили, я розумів, що мені потрібно їхати на материкову Україну, що в Криму мені робити нічого. Під час розслідування було постійне зовнішнє спостереження, коли я з'являвся в місті, вони стежили за тим, що я роблю в комп'ютері, прослуховували всі засоби зв'язку. Бувало, що я бачив цих людей, як вони фотографували мене навіть під час зустрічей з друзями. Словом, звичайно, мені не дали б працювати, як раніше ‒ писати правду. Так що у підсумку за першої ж можливості я виїхав.
‒ Все це нагадує шпигунський фільм! При тому, що ви не шпигун, а журналіст, який висвітлює певні події, тобто займається професійною діяльністю. Як ви змогли протриматися в такому стресі?
‒ Хоча журналістика принципово відрізняється від шпигунства, у Росії зараз журналістів переслідують саме за шпигунство (очевидно, мається на увазі справа колишнього журналіста «Коммерсанта» Івана Сафронова ‒ КР). Будь-який зв'язок із колегою за кордоном трактується як шпигунство. Спочатку за міжнародні зв'язки звинувачували адвокатів, потім вчених, тепер журналістів. Хоча це принцип журналістики ‒ звіряти свої матеріали і погляди з тим, як це виглядає у світі. До 2014 року ми у Криму дуже звикли до свободи. Разом з нами, українськими журналістами, вільно працювали російські. Але з 2014-го журналістів у Криму розділили на дві великі касти: це російські журналісти, яких всюди пускали і надавали їм усю інформацію, а нас, українців, фактично заганяли в підпілля. Спочатку нас перестали пускати на пресконференції, давати пресрелізи, не дозволяли брати інтерв'ю у тих, з ким ми хотіли поговорити. Окупаційна влада поширила на підприємствах, у міністерствах лист, в якому керівникам заборонялося надавати будь-яку інформацію перерахованому списку ЗМІ і журналістам. На початку в нас був кореспондентський пункт Крим.Реалії, але потім ми виявили, що біля входу стоїть відеокамера і записує всіх. Ми змушені були змінити офіс ‒ але стеження почалася і там. У підсумку працювати довелося віддалено. Звичайно, ми не збиралися переходити на шпигунські форми роботи, вивчати правила конспірації. Я якось написав у статті про те, що раз російські спецслужби працюють проти журналістів, це ознака непрофесіоналізму цих спецслужб, тому що журналіст ‒ легка здобич. Навіщо все це робити, якщо він пише відкрито? Купи газету або залізь в інтернет і прочитай, над чим працює журналіст, що він думає і так далі. Навіщо стежити?
‒ Власне, вас і звинуватили у «закликах до порушення територіальної цілісності Росії» саме за журналістський матеріал. Як російське слідство доводило це?
‒ Я брав участь у дискусії з приводу блокади Криму, і там привід для переслідування знайшла абсолютно непрофесійна експертка зі Слідчого управління ФСБ Ольга Іванова. Вона на голому місці побачила ці заклики, які тоді підпадали під статтю 280.1 Кримінального кодексу Росії. На суді експертиза була повністю розкритикована, але суд, звичайно, не взяв це до уваги. Так, експертка з вищою освітою на 20 сторінках припустилася 76 помилок ‒ але суд був уже запрограмований. Санкція статті тоді передбачала до 5 років позбавлення волі, а вже зараз з'явилася стаття 280.2, де можна засудити «порушника територіальної цілісності Росії» на термін від 6 до 10 років. Ось такі умови для свободи слова створює Росія, зокрема і в Криму.
‒ У пізньорадянський час ви застали щось схоже? Складно було писати на теми, неугодні владі?
‒ У 80-ті я працював редактором газети в Сімферополі, і тут почалося повернення кримських татар. Почався дуже складний і водночас дуже цікавий період. Всупереч рекомендаціям влади, ми почали писати репортажі з мітингів, які проводили кримські татари, з тих місць, які називали самозахопленнями, публікували теоретичні статті про міжнаціональні відносини. Нас викликали до райкому і критикували за це, а ми відповідали: мовляв, ми ж маємо знати, що думають і планують кримські татари. Звичайно, це була просто відмазка. Ми співчували тим, хто приїжджав на свою батьківщину, і при можливості допомагали їм облаштовуватися. Ми зрозуміли, що вся радянська пропаганда щодо кримських татар ‒ це дурниця, якою засмічували наші мізки. Соромно Криму без кримських татар.
‒ Як ви зараз визначаєте для себе взаємини журналіста та влади?
‒ Журналістика ‒ один з видів суспільної діяльності, де можна реалізувати свої дитячі, може, наївні уявлення про чесність, справедливість, обов'язок. В останні роки Радянського Союзу роль журналістики змінювалася від приводних ременів влади до вільної трибуни. Зараз у Криму ЗМІ пройшли зворотний шлях і стали приводними пасами влади: що б влада не зробила, телевізор ввечері похвалить. У Росії журналісти точно так само виправдовують обнуління термінів президента Володимира Путіна, хоча це не в'яжеться ні з логікою, ні зі справедливістю тощо. Проте з'являється слухняна більшість, яка це виправдовує. У цивілізованому ж світі заведено писати про владу або нічого, або погано. Адже якщо влада, яка існує на гроші платників податків, працює добре, то це норма, за це хвалити не можна. І потім, похвала влади не приносить користі. А якщо журналісти розкрили недолік, і тепер хтось домагається його усунення ‒ це вже вдосконалення життя, і саме в цьому полягає завдання ЗМІ. Для Криму це має стати законом.
Микола Семена. Шлях журналіста (фотогалерея)
‒ Чи потрібна незалежна журналістика в класичному вигляді у сучасному цифровому світі? Де безліч популярних блогерів з різними думками, а з іншого боку телеканали, які фінансуються кимось і несуть відповідний порядок денний?
‒ Незалежна журналістика буде потрібна завжди, і не прийде такий час, коли суспільство перестане її потребувати. Звичайно, вона буде змінюватися, перетікати з однієї форми в іншу, освоювати нові технічні носії поширення інформації. Проте суспільство завжди потребуватиме незалежної експертної думки ‒ точно так само, як у промисловості, у сільському господарстві, які, до речі, теж змінюються. Думаю, потрібно розрізняти блогерів, різних людей, які випадково з'являються в інформаційному просторі, ботів і виробників різних фейків ‒ і незалежну аналітичну журналістику. Надалі журналістика ділитиметься саме на інформаційну та аналітичну.
‒ Як ви думаєте: з огляду на складну міжнародну ситуацію, в якій перебуває Крим, середньостатистичному кримчанину важливо знати правду, всі тонкощі процесів? Чи все-таки краще зовні дотримуватися спокою, жити своїм життям і не пхати свого носа куди не треба, щоб з ним не трапилося того, що буває з багатьма кримськими активістами та журналістами?
‒ Кримське товариство зараз перебуває у стані постійного політичного тиску і страху. Всі ці арешти, обшуки, повідомлення про затримання «терористів» та «екстремістів» дуже впливають на стан психіки людей. З іншого боку, все населення не може бути дисидентом ‒ людям потрібно якось жити в тих умовах. Вони з якоїсь причини залишилися, не могли виїхати і перебувають під цим ковпаком. У людини є сім'я, діти, старі батьки, за яких вона відповідає, потрібно заробляти гроші на проживання. І ось найстрашніше в період окупації ‒ коли люди звикають до нав'язаного зверху диктаторського режиму, у них змінюється відчуття норми. Те, що раніше вважалося дикістю, тепер виявляється нормальним. Але я вірю, що період окупації був для кримчан дуже великою школою. Вони можуть порівняти, яка свобода була за України, з тим, яка несвобода настала зараз, за тимчасової російської влади. Які можливості для бізнесу були тоді і які побори існують сьогодні. Я особисто вважаю, що Росія дуже багато втратила, а не набула з анексією Криму. Єдина галузь, яка там бурхливо розвивається, ‒ це вояччина: росіяни наставили там ракет, танків, військових частин. Якщо метою Путіна було погіршити життя Росії і кримчан, але виграти в тому плані, щоб ракетами загрожувати Туреччині, Босфору та Дарданеллам ‒ то він цього досяг. Але для людей і в Росії, і в Україні це дуже великий мінус.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
