Спеціально для Крим.Реалії
(Продовження, попередня частина тут)
Понад 100 років тому, 25 червня 1918 року, в Криму розпочав свою діяльність перший Крайовий уряд ‒ перехідний орган влади півострова в буремні роки воєн і революцій. Цікавою особливістю цього уряду була робота в ньому на керівних посадах не кримських, а литовських татар на чолі з прем'єром Сулейманом Сулькевичем. Як вони опинилися на півострові, чим закінчився цей інтернаціональний експеримент ‒ читайте в циклі ексклюзивних матеріалів на Крим.Реалії.
Олександр Мільковский
Окрім політиків і державних службовців, про яких йшлося раніше, до Криму 1918 року прибуло й чимало військовослужбовців із-поміж литовських татар. Відсутність на півострові власної регулярної армії завадила їм продовжити звичайну кар'єру, але для деяких допомагати становленню Кримського Краю було важливіше, ніж заслужити нове звання.
Першим за займаною в Криму посадою був Олександр Степанович Мільковський. Народився він 25 (13) січня 1873 року в Гродненській губернії в мусульманській сім'ї колезького асесора (засідателя). Початкову освіту отримав у Петрозаводській гімназії, але вирішив рухатися військовою нивою й після досягнення повноліття 1 липня (19 червня) 1891 року вступив рядовим-добровольцем у 103 піхотний полк, розквартирований там же. Після двох місяців служби Мільковський був направлений на військово-училищний курс Московського юнкерського піхотного училища, яке закінчив за 1-им розрядом 19 (7) серпня 1893 року в чині підпоручика. Після випуску він був призначений до 2-ї легкої батареї 26 артилерійської бригади, розквартированої в Сувалках (Віленський військовий округ).
Під час навчання Мільковський продемонстрував педагогічний талант і тому після призначення як інструктор займався вишколом новобранців. А 13 (1) жовтня 1895 року дві легкі батареї були виділені зі складу бригади й два місяці по тому зведені в 5-й стрілецький артилерійський дивізіон, в якому Олександр продовжив службу молодшим офіцером. Із 1895-го до 1900 року Мільковський займав різні посади в дивізіоні: від ад'ютанта до командира напівбатареї, 1896 року був підвищений до поручика.
1900 року він став штабс-капітаном і був зарахований до складу Десантного армійського корпусу, який наприкінці серпня вирушив з Одеси до Владивостока. Брав участь у військовій експедиції на територію Китаю, влітку наступного року через Феодосію повернувся до Сувалків, після чого був призначений старшим офіцером 3-ї батареї дивізіону ‒ начальником її господарського відділу. 1902 року нагороджений орденом св. Станіслава 3-го ступеня.
Із листопада 1904 до серпня 1905 року Мільковський брав активну участь у російсько-японській війні, в одному з боїв був контужений. На початку війни був підвищений до капітана, тимчасово командував 2-ю батареєю 2-го стрілецького артилерійського дивізіону, приписаного, як і його власний, до 5-го стрілецького корпусу. З початку 1906 року відбув у тил і понад чотири місяці провів на лікуванні. З відпустки повернувся до своєї 3-ї батареї старшим офіцером, а вже у вересні того ж року знову почав працювати з новобранцями, але вже не як інструктор, а як керівник.
За відвагу, виявлену під час бойових дій, 1906 року нагороджений орденами св. Анни 4-го ступеня з написом «За мужність», св. Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та св. Станіслава 2-го ступеня з мечами. У листопаді того ж року став членом офіцерського суду честі. З 1907 до 1910 року тимчасово командував 3-ю та 1-ю батареями у своєму дивізіоні, 1910 року нагороджений орденом св. Анни 2-го ступеня.
У початку 1911 року для підвищення кваліфікації Мільковського направили до Офіцерської артилерійської школи, яку він успішно закінчив через вісім місяців. Після повернення до Сувалків знову тимчасово командував 3-ю батареєю, отримав відзнаку з написом: «За отличiе въ войну съ Японiей въ 1904 и 1905 годахъ». А 2 травня (19 квітня) 1912 року Мільковський був переведений у підполковники та призначений постійним командиром 2-ї батареї свого 5-го стрілецького артилерійського дивізіону, тієї самої, в яку прийшов служити майже 20 років тому.
Із початком Першої світової війни дивізіон відразу опинився на Північно-Західному фронті, і вже 17 (4) серпня в бою біля сіл Шиласкен та Бабкен Олександр Мільковський здійснив свій перший подвиг. Як про це повідомляє нагородний лист, «перебуваючи в складі загону з двома батальйонами і маючи проти себе батарею ворога та піхоту, яка переважає силою, під сильним вогнем артилерії і піхоти висунувся вперед і, завдавши рішучої поразки супротивнику своїм вогнем, дав можливість ротам остаточно утвердитися на атакованому пункті».
За це 30 (17) листопада 1914 року Мільковський отримав чин полковника, а 26 (13) січня 1915 року (до дня свого 42-річчя за старим стилем) ‒ нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня. Нове звання принесло просування на службі: 12 травня (29 квітня) 1915 року він стає командиром 5-го польового важкого артилерійського дивізіону, а 21 (8) липня того ж року ‒ командиром 10-го окремого важкого артилерійського дивізіону, розгорнутого на базі 5-го. «За відзнаку у справах» 18 (5) липня 1916 року командир отримує Найвище благовоління імператора Миколи II.
23 (10) червня 1917 року Олександр Мільковський отримав звання генерал-майора та призначення на посаду командувача 1-ї артилерійської бригади. На цій посаді він пробув до 19 листопада, коли Головнокомандувач російської армії Микола Духонін призначив Матвія (Сулеймана) Сулькевича командувачем 1-м Мусульманським корпусом на Румунському фронті. Його найближчим помічником ‒ інспектором артилерії корпусу ‒ став Мільковський. Обидва генерали до місця нової служби відбули негайно. Про труднощі формування корпусу можна прочитати тут, а про те, чому литовські татари не прийшли на допомогу кримським у момент війни з більшовиками ‒ тут і тут.
Зрештою, після всіх військових і політичних пертурбацій Сулькевич став прем'єр-міністром Кримського Крайового уряду, а Мільковський, якому так і не судилося покомандувати корпусною артилерією ‒ його помічником. Сулькевич тримав у своїх руках управління не тільки всім кабінетом, а й безпосередньо двома міністерствами ‒ військовим і внутрішніх справ, що негативно позначалося на роботі відомств. Тому 25 липня 1918 року, рівно через місяць після початку роботи уряду, наказом №6 Мільковський був призначений формально «товаришем», а фактично ‒ виконувачем обов'язків військового міністра.
Але оскільки німецька окупаційна адміністрація в Криму на чолі з Робертом Кошем ставилася до ідеї самостійної кримської армії різко негативно, то і Військове міністерство було вкрай скуте у своїй роботі. Єдине реальне досягнення ‒ це створення прикордонної служби, на основі якої в майбутньому планувалося розгорнути повноцінне військо. Спочатку управління Кримської крайової внутрішньої варти було створене при Міністерстві внутрішніх справ, але з 1 жовтня 1918 року наказом №29 формування Караульної команди було передане у відання Військового міністерства. У середині літа Кримський окремий прикордонний дивізіон був створений, але на розгортання армії часу вже не вистачило ‒ 15 листопада уряд Сулькевича був замінений кабінетом Соломона Крима, який і не думав про власні збройні сили, а потім півострів опинився зайнятим Добровольчою армією та англо-французькими силами.
Тому влітку-восени Мільковський переважно був зосереджений на вирішенні швидше соціальних, аніж власне військових питань. Міністерство вело списки убитих і поранених на фронті Першої світової кримчан та оформляло пенсії, підтверджувало раніше присвоєні чини та працевлаштовувало безробітних офіцерів, відало полковими церквами та мечетями зі штатом капеланів. Щоправда, в надії на краще майбутнє, розроблялися нові армійські правила: скасовувалася виборність командирів, відновлювалося титулування генералів «Ваше превосходительство», заборонялося самовільно йти з казарм, запроваджувалися офіцерські суди честі, а також розроблялася форма майбутніх підрозділів. Але надіям цим не судилося збутися і єдине, що встиг зробити Мільковський перед своєю відставкою, ‒ заховати в Бахчисараї підготовлену для планованої кримської армії зброю.
Після від'їзду Сулькевича в січні 1919 року до Румунії, а потім і до Азербайджану, Мільковський не поїхав за ним, як це зробили багато інших литовських татар. Замість цього він залишився на півострові та приєднався до знайомої і зрозумілої сили ‒ Добровольчої армії. Подробиці його служби того року невідомі, а у квітні 1920 року він стає інспектором артилерії Кримського корпусу під командуванням Якова Слащова та найближчим соратником свого начальника. Разом із Російською армією Петра Врангеля Мільковський у листопаді 1920 року евакуювався до Константинополя-Стамбула.
Там він очолював Татарський комітет, але, мабуть, не зміг знайти себе на цивільній службі, а може, й бідував. Слащов тим часом посварився з Врангелем, але помирився з більшовиками, і 10 листопада 1921 року таємно італійським теплоходом «Жан» повернувся до Криму, де його зустрічав особисто голова НК Фелікс Дзержинський. Разом зі Слащовим повернувся Мільковський і декілька інших високопоставлених офіцерів; усі потягом чекістів відбули до Москви.
21 листопада Слащов опублікував відозву, в якій закликав «підкоритися радянській владі та повернутися на батьківщину»: «Зі мною приїхали генерал Мільковський, полковник Гільбих, декілька офіцерів і моя дружина. І тепер, як один із колишніх вищих начальників добровольчої армії, командую вам: «За мною!». Сам Мільковський сказав: «Прибув сюди щиро та чесно служити Батьківщині й народу, а отже, і чинному уряду». У рапорті він висловив бажання отримати стройову посаду, а якщо вже штабну ‒ то хоча б спочатку в Москві.
Його бажання було виконане, і з 1922 року колишній «царський» і «білий» офіцер став «червоним» воєнспецом для особливих доручень 1-го розряду в інспекції артилерії та бронесил Червоної армії. Жив у Москві на Петрівці. За свідченням агента НК Миколи Алексєєва, поширеним ним у середовищі «білої» еміграції, «Слащов, а з ним Гільбих (не Генерального штабу) і Мільковський живуть так само, як прибулий Лазарєв, розкошуючи, а Слащов також кинув пити!».
Але ідилія тривала недовго. 1929 року Слащов був ‒ за офіційною версією ‒ застрелений студентом, і після цього на білогвардійців, які повернулися, налетів вал терору. Точна дата смерті Мільковського невідома, але навряд чи він пережив згаданого вище Едуарда Гільбиха, розстріляного у квітні 1931 року.
Олександр Мільковський був одружений на шляхтянці Софії Олександрівні, уродженій Смольською, і залишив після себе дочку Тамару.
Далі буде.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
