У роки депортації жінки стали активними учасницями національного руху кримських татар. Вони долучалися до правозахисного руху, відстоювали права народу на повернення до Криму та страждали від радянських репресій нарівні з чоловіками. В ефірі Радіо Крим.Реалії ведуча Ельвіна Сеїтбуллаєва представляє три історії активісток кримськотатарського національного руху ‒ Диляри Сеїтвелієвої, Шефіки Консул та Зоре Умерової.

‒ Діляро, з чого для вас почався національний рух?

Сеїтвелієва: Важке запитання: мені здається, ми народилися в ньому. Після депортації кримські татари, виживаючи з працею, жили тільки мріями про повернення на рідну землю. Наші батьки розповідали про те, як жили в Криму, про те, що народ може зберегтися, тільки повернувшись туди. Тому, коли ми збиралися на всіх молитвах, весіллях, то говорили тільки про Крим.

‒ За успіхи в навчанні вам запропонували поїхати в табір «Артек». Як це було?

Сеїтвелієва: Це відбувалося в дивовижний час: мій брат Мустафа Джемілєв перебував в ув'язненні, і раптом у Сирдар'їнську область, де ми жили, прислали одну путівку. У нашій школі зібрався педагогічний колектив і вирішив дати цю путівку мені. У школі навчалися діти директорів, завучів, відомих людей, але вони якимось чином вирішили на мою користь. Коли я приїхала до «Артеку», у це прекрасне місце, я була просто вражена ‒ і мені було боляче дивитися на цю красу. Я думала про те, що мої батьки, яких двічі висилали з їхньої рідної землі, не можуть це бачити, а я можу. Я не знала, як привезти Крим з собою, як показати їм це все. Коли ми їхали від Сімферополя в бік Ялти, мої очі весь час були повні сліз. Я не уявляла, як це так: я проведу тут цілий місяць, а всі мої рідні ‒ ні, і невідомо, коли вони побачать Крим. Водночас я була там одна серед абсолютно чужої спільноти.

‒ А що ви робили в Москві у складі делегації від кримськотатарського народу?

Сеїтвелієва: Це було влітку 1967 року, коли вирішили послати велику групу кримських татар, серед них і молодь, щоб спробувати домогтися прийому у вищих ешелонах влади та зайнятися просвітницькою діяльністю. З нас сформували групи і посилали в редакції різних газет і журналів, де ми зустрічалися з представниками ЗМІ і розповідали їм про проблеми кримськотатарського народу, про це страшне вигнання, про те, що депортації піддалися десятки народів колишнього Радянського Союзу. Тоді ж з'явилися звернення багатьох відомих письменників і поетів до вищого керівництва з проханням вирішити проблему кримських татар. І її обіцяли вирішити, але вже 5 вересня 1967 року вийшов наказ, з якого випливало, що кримські татари можуть проживати всюди, окрім місць, звідки їх вислали. Багато хто сприйняв це як хоч якесь просування, але насправді це був крок назад: нас у цьому наказі називали не кримськими татарами, а «татарами, які раніше проживали в Криму».

‒ І що слідувало за цим рішенням?

Сеїтвелієва: У середині 1970-х років кримські татари, незважаючи на заборону, масово поїхали в Крим, це була нова хвиля підйому національного руху. Там ми підтримували один одного, зверталися до органів державної влади та вимагали прописати нас, всіляко домагалися права жити на рідній землі. Для нас це було все одно, що поїхати на передову лінію фронту. Моїй дитині було всього два місяці, коли ми з моїм чоловіком Ризою поїхали до Криму. Так наприкінці 1975 року ми опинилися на півострові і прожили там трохи більше ніж три роки. За цей час до кримських татар застосовували різні репресії: відрізали воду та електрику, вивозили родини у відкрите поле тощо.

Мені досі незрозуміло, як нам вдавалося так швидко реагувати та відразу ж повертати виселених у їхні будинки. Потім нас судили як злісних порушників паспортного режиму, хоча ми постійно вимагали вирішити це питання. Зрештою мого чоловіка та чоловіка сестри постановили вислати. Вони були змушені виїхати у Краснодарський край і прописатися там. Якби вони попалися в Криму, наступного разу їх би просто посадили ‒ як це сталося з Мусою Мамутом та багатьма іншими. Як відомо, вже у 1978 році він вчинив самоспалення на знак протесту проти такого ставлення. У 1979-му нас приїхали виселяти сім'ями точно так само, як у 1944-му.

‒ Дякую вам за історію. Шефіко, в якому віці ви стали боротися за права кримських татар?

Консул: Мені було сім років, коли нас вислали. Як тільки ми потрапили в Узбекистан, розмови про те, щоб поїхати в Крим, ішли день і ніч. Я жила з бабусею, а мої дядьки не купували і не будували будинок, тому що чекали переїзду. У своїй боротьбі ми мали весь час доводити, що кримські татари існують. Коли були демонстрації на 7 листопада, на 1 травня, ми намагалися ходити в національному одязі, щоб показувати, що ми окремий народ. Ми організовували збір підписів під різними зверненнями до влади, збирали та перефотографовували історичні документи. Це був дуже великий рух.

‒ Як вас переслідувала радянська влада?

Консул: Вони не хотіли бачити в нас національний рух кримських татар ‒ вони шукали в нас резидентів іноземних розвідок. У будинках проводили обшуки, все вивертали, викликали в КДБ. Своїх нацьковували на своїх ‒ таке теж було. Але ми все одно організовували поїздки наших хлопців у Москву, збирали для них гроші. У підсумку ця система зруйнувалася, а ми все одно повернулися до Криму.

‒ Коли повернулися саме ви?

Консул: У червні 1987 року ми продали будинок, приїхали до Криму ‒ і нас, звичайно, ніде не прописали. При тому, що мій Мустафа ‒ учасник війни та інвалід другої групи. Довелося тимчасово оселитися в Краснодарському краї, щоб бути ближче до Криму і переїхати, коли буде можливість. Багато хто тоді так робив.

‒ Дякуємо. Зоре, як ви стали частиною національного руху?

Умерова: Мені було 18 років, мої батьки тоді відвідували зібрання кримських татар, де обговорювали повернення на батьківщину. Ми жили в Узбекистані, я навчалася у Ташкентському державному педагогічному інституті на відділенні кримськотатарської мови та літератури. Тоді, на початку 1980-х років, ми підписували різного роду заяви, листи, петиції. Якщо когось із наших співвітчизників садили за участь у національному русі, збирали гроші на адвокатів. Ми також відвідували суди, проводили літературні вечори, розповідали про історію народу.

‒ Чи позначилася така активність на вашому навчанні?

Умерова: У 1984 році йшов останній судовий процес над Мустафою Джемілєвим, а я була студенткою третього курсу та відвідувала засідання. При цьому за нашою групою був закріплений штатний співробітник КДБ, він доповідав все про наші дії ‒ і, мабуть, на підставі цього надійшов наказ відрахувати мене. Мене поспіхом виключили з комсомолу, а потім на комсомольському комітеті пішла мова і про відрахування з вишу. Я стала захищати свої права, оголосила голодування в аудиторії ‒ на той момент це була надзвичайна подія. Вся моя група мене підтримала, усі 25 студентів написали заяви, здали комсомольські квитки і теж оголосили голодування. До нас приєдналися і молоді люди на курс старші, і всього більше ніж 36 осіб цілу добу сиділи в аудиторії та голодували. Завдяки цьому мене тоді не відрахували, але на п'ятому курсі, коли ми ходили на судові процеси над Решатом Аблаєвим та Синавером Кадировим, вже в березні мене все-таки відрахували. Я дуже хвилювалася, як мої батьки на це подивляться, але вони мене підтримали. Сказали, мовляв, ти передчасно закінчила інститут.

‒ А яка була офіційна причина відрахування?

Умерова: Аморальна поведінка! Це у студентки, яка не курить, не п'є і ніколи не пропускала заняття. Всі прекрасно знали, за що мене відрахували насправді. Викладачі все розуміли, підтримували мене, але говорили про це тільки мені. Тоді всім учасникам національного руху придумували якісь причини для переслідування: комусь підкладали заборонену літературу, інсценували крадіжки на робочому місці тощо.

‒ Потім, у 1987 році ви брали участь в акціях протесту в Москві. Як на це реагувала влада?

Умерова: На початку липня нас зібралося ще мало, близько сотні осіб. Ми вперше вийшли на Красну площу 6 липня. Коли підняли транспаранти, на нас почали кидатися люди ‒ як ми зрозуміли, гебісти в цивільному. Щоб нас не розділили, ми взялися за руки та сіли на площі. Ми просиділи сорок хвилин і домоглися прийому у влади ‒ звичайно, не у Михайла Горбачова, але все ж. Того року ми провели в Москві близько місяця і провели не одну демонстрацію. Нас виловлювали в усьому місті та висилали за місцем прописки. Коли ми вже повернулися, то прочитали повідомлення ТАРС, в якому кримських татар зображали як тих, хто співпрацював з фашистами під час війни. Це було до того образливо, що піднявся весь народ: у Ташкенті були мітинги, на Кубані. Тоді ми усвідомили, що навіть на тлі демократичних перетворень так званої перебудови радянська влада все одно не збирається вирішувати проблеми кримських татар. Таким чином ми вирішили, що кожен буде їхати на батьківщину сам. Купували які завгодно будинки і селилися... До цього дня кримськотатарські жінки живуть у такій атмосфері, якщо треба ‒ за народ і під танки підуть, як це показали події 2014 року. На жаль, ми ще не стали господарями своєї батьківщини, і ця боротьба триває.

(Текст підготував Владислав Ленцев)