Кримські татари в Москві влітку 1987 року: архівні джерела

Акції кримських татар у Москві влітку 1987 року стали дуже помітним явищем перебудови життя Радянського Союзу. Вони продемонстрували владі міць і організованість кримськотатарського національного руху, який виявився здатним вивести на площі тисячі своїх співвітчизників...

Закінчення. З першою частиною матеріалу можна ознайомитися тут.

Ці події знайшли відображення в раніше засекречених архівних документах, які проливають світло на реакцію владних інстанцій на московські акції кримських татар.

Так, в наглядовій справі Прокуратури СРСР Мустафи Джемілєва (документ зберігається у Державному архіві Російської Федерації) виявляємо інформацію «Про проведення органами Прокуратури попереджувально-профілактичної роботи серед кримських татар, які проживають в Узбекистані», в якій, зокрема, мовиться: «6 серпня 1987 року при Прокуратурі Узбецької РСР відбулася нарада, на яку були запрошені прокурор Ташкента, прокурор Ташкентської, Андижанської, Кашкадар'їнської областей, заступник прокурора Узбекистану у Самаркандській області. Прокурор республіки т. Бутурлін А. інформував про те, що 5 серпня 1987 року відбулося бюро ЦК КП Узбекистану, на якому обговорювалося питання про становище в республіці у зв'язку з виступами кримських татар, які мали місце в липні ц.р. у Москві».

При цьому, як йдеться в документі далі: «Працівники прокуратури мали налаштовуватися не на репресії, а щодня, ведучи роботу серед всього населення, зокрема й серед осіб кримськотатарської національності, спокійно, тактовно, без окриків, не вступаючи в дискусію з історичного аспекту питання, пояснити неприпустимість неорганізованих виступів і порушень громадського порядку, дати комісії можливість в спокійній обстановці вирішити це складне питання».

Як бачимо, в документі правоохоронного органу наголошувалося на необхідності змінити установку у взаєминах з активістами національного руху з жорстко репресивної на м'яко стримуючу ‒ хоча суть політики в цілому залишилася колишньою...

Для обґрунтування і виправдання політики «Крим без кримських татар» влада часто вдавалася до допомоги науки, «опікуваної» нею. Так що жанр «наукових записок» про кримських татар набув певного побутування.

У листопаді 1987 року, незабаром після відомих московських акцій, керівництвом української історичної науки був підготовлений багатосторінковий документ ‒ чергова «Наукова записка» під назвою «Про кримських татар», адресована ЦК Компартії України. Під документом (оригінал зберігається в Центральному державному архіві громадських об'єднань в Києві) стояли підписи Президента Академії Наук УРСР Бориса Патона, директора Інституту історії АН УРСР Юрія Кондуфора, директора Інституту партії при ЦК КПУ Василя Юрчука, директора інституту держави і права АН УРСР Бориса Бабія, голови Ради з визначення продуктивних сил АН УРСР Сергія Дорогунцова.

І ось як трактують московські акції кримських татар провідні вчені радянської української науки: «...Вже на початку 1987 року кримсько-татарські екстремісти, на чолі з передчасно звільненим з місць позбавлення волі М. Джемілєвим помітно активізували свою антигромадську діяльність. На початку квітня 1987 року вони провели в Ташкенті збіговисько «автономістів» з різних регіонів країни і ухвалили «звернення» до керівництва країни з ультимативною вимогою протягом кількох тижнів «остаточно вирішити» питання про надання кримським татарам «національної автономії» та їх «масове повернення на землю предків».

Подальші події відомі. У червні-липні ц.р. велика група татарських «автономістів» прибула до Москви, де в порушення громадського порядку, під підбурювальні гаслами провела низку публічних демонстрацій, організувала кілька «прес-конференцій» для іноземних журналістів і вчинила інші провокаційні акції, розраховані на розпалювання пристрастей навколо так званого кримськотатарського питання.

При цьому М.Джамілєв [так в тексті ‒ Г.Б] та інші екстремісти з метою чинення тиску на органи влади підштовхували своїх прихильників до голодувань та інших крайніх методів маніпулювання громадською думкою. Окремі націоналістичні вилазки були проведені екстремістами в Узбекистані, Криму, в деяких інших районах розселення кримських татар. Прагнучи привернути до себе увагу Заходу, самозвані ватажки татарських «автономістів» з підбурювальною метою надіслали т.зв. «Звернення» до урядів зарубіжних країн, а також встановили прямі контакти з посольствами капіталістичних держав у Москві, і зокрема, з співробітниками дипломатичного представництва США. Окремі американські дипломати робили спроби інспірувати націоналістичні прояви, підштовхнути деяких кримських татар, які знаходилися в Москві, до антигромадських виступів. Одночасно на початку липня ц.р. західні радіостанції розгорнули масовану пропагандистську кампанію щодо т.зв. «татарського питання», всіляко фальсифікували його історію і політичну сутність, підбурювали ватажків «автономістів» до загострення підривних акцій, до висунення нових ультимативних вимог до урядових органів».

Читаєш цей документ епохи, підписаний найвизначнішими радянськими вченими-гуманітаріями, в якому активісти кримськотатарського національного руху на чолі з Мустафою Джемілєвим на повному серйозі, без жодних лапок, названі екстремістами ‒ і не віриться, що це було всього лише три десятки років тому... Зрозуміло, ця «наукова записка» ‒ продукт свого часу ‒ періоду початку перебудови, коли більшість історичних сюжетів як і раніше трактувалися в традиційній системі координат, властивій історіографії радянського часу. Однак це ще і квінтесенція уявлень української влади про кримських татар в минулому, сьогоденні і майбутньому.

На жаль, доводиться констатувати, що довгі роки вже після репатріації кримських татар такі вистави «вчених мужів» були парадигматичними і для українського політикуму... Впроваджувалися вони і в суспільну свідомість за допомогою ЗМІ та шкільних підручників.

І, схоже, лише кримська трагедія березня 2014 року змусила сьогоднішнє українське суспільство нарешті (тридцять років по тому!) змінити свій погляд і почати перегляд історичних міфів і стереотипів про кримських татар.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції