Спеціально для Крим.Реалії
Рівно 30 років тому в історії кримськотатарського національного руху ‒ та й усього Радянського Союзу ‒ відбувалися дуже значимі події...
З 20-го червня 1987 року розпочалося прибуття активістів кримськотатарського національного руху до Москви. Їхньою метою було домогтися рішення влади про повернення репресованого народу на історичну батьківщину до Криму. Активісти зробили спроби зустрітися з вищим керівництвом країни, перш за все з Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим.
Хоча зустріч з Горбачовим так і не відбулася, а делегати кримських татар були вигнані з Москви ‒ ці акції продемонстрували організованість і масовість кримськотатарського руху, намір кримських татар що б то не було досягти мети. Стало цілком очевидно ‒ національний рух переживає новий підйом, народ має намір йти до кінця ‒ без яких би то не було компромісів (докладніше читайте тут).
Ще однією метою кримських татар було максимально ознайомити громадськість ‒ як радянську, так і світову ‒ з проблемою кримських татар. Треба визнати, що це завдання було в значній мірі вирішене. З перших же днів перебування в столиці активісти відвідували редакції газет і журналів, Союз радянських письменників та інші організації, куди раніше були надіслані численні листи і звернення про національне питання кримських татар.
Московські акції кримських татар 1987 року зробили кримськотатарську проблему резонансною і відомою в усьому світі
Московські акції кримських татар 1987 року зробили кримськотатарську проблему резонансною і відомою в усьому світі. І ‒ що важливо ‒ і в Радянському Союзі теж: на той момент, в умовах інформаційної блокади, замовчування і тотальної цензури про це мало хто знав, а ЗМІ і зовсім обходили своєю увагою...
У цій статті ми познайомимо читачів з раніше секретними архівними документами про події в Москві влітку 1987 року, матеріалами самвидаву та засобів масової інформації.
Сьогодні є єдина робота, спеціально присвячена темі, ‒ великий документальний нарис «Кримські татари у Москві. Літо 1987» Мустафи Джемілєва. Джемілєв не був безпосереднім учасником акцій ‒ в той момент він відбував свій умовний термін і не міг вирушити до столиці разом зі співвітчизниками. В основу його праці лягли записи і листи безпосередніх учасників подій, інформація та звіти кримськотатарського руху. Таким чином, Джемілєв виступив тут у менш звичній для себе іпостасі ‒ історика, літописця, і, треба визнати, він зробив це вельми професійно: у роботі проаналізовано та узагальнено величезний документальний пласт.
Це хронікальна розповідь, стримана і неемоційна за формою. Автор дає можливість заговорити фактам, зафіксованим свідками подій. І це як раз той випадок, коли факти більш красномовні, ніж будь-які авторські інтерпретації.
Вельми масштабним є масив матеріалів кримськотатарського національного руху ‒ інформації, звіти, а також бюлетень «Вісник національного руху кримських татар». Так, в опублікованій у «Віснику...» звітній доповіді Центральної Ініціативної групи Національного руху кримських татар на 4-ій Всесоюзній нараді 23 квітня 1988 року в селищі Маслянка виявляємо оцінку результатів московських подій 1987 року: «Основними позитивними результатами роботи представників у Москві і взагалі Національного руху влітку 1987 року, очевидно, можна вважати наступне:
По-перше, влада офіційно визнала існування кримськотатарської національної проблеми і кримськотатарської нації як такої.
По-друге, кримськотатарська проблема стала темою міжнародного значення і цього не можна недооцінювати. Зараз... більшість міжнародних зустрічей або симпозіумів з прав людини не обходять стороною це питання.
По-третє, розширилося коло тих, хто співчуваює нашому народові і підтримує його справедливі вимоги. Однак для того, щоб їхня кількість перевершила число недругів і байдужих, має бути проведена величезна робота».
Московські акції кримських татар влітку 1987 року детально висвітлювали демократичні видання ‒ радянських правозахисників, зокрема, правозахисний бюлетень Кроніда Любарського «Вєсти із СССР», який виходив за кордоном. У журналі «Гласність», який почав видаватися в червні 1987 року колишнім політв'язнем Сергієм Григор'янцем, з'явилася серія статей про післядепортаційну історію кримських татар. Другий номер «Гласності» відкривала стаття Григор'янца, в якій він зазначав: «У положенні цього народу, який втратив більше, ніж інші народи СРСР, ‒ навіть саму землю своїх предків, ‒ перед яким ми всі в боргу, намічаються нарешті якісь зміни до краще».
Спрямованість статей, що з'явилися в офіційній радянській пресі, була, навпаки, одноманітно негативна. На боротьбу з учасниками московських протестів були кинуті журналісти-пропагандисти центральних видань; допомогу їм надавали кримські татари, обласкані владою і лояльні до режиму. Так, в газеті «Ізвєстія» була опублікована розгромна стаття журналіста В. Пономарева «Хвилі без піни не буває. З приводу перебування у Москві групи кримських татар». У згаданій статті в пропагандистських цілях використовувався лист «комуніста, одного з визнаних авторитетів серед кримських татар Тимура Дагджи», який поширив свій «відкритий лист» до кримськотатарського народу ‒ цього разу проти московських акцій, назвавши їх не інакше як «провокацією».
На боротьбу з учасниками московських протестів були кинуті журналісти-пропагандисти центральних видань; допомогу їм надавали кримські татари, обласкані владою і лояльні до режиму
«Ізвєстія» писали: «Тимур Дагджи, звертаючись до кримських татар в своєму відкритому листі, нагадує: «Сьогодні, коли в країні відбуваються воістину революційні процеси, нам потрібно бути дуже пильними, не піддаватися на провокації... У цей відповідальний момент намагатися надати нашій проблемі якогосьворожого, антирадянського, ісламського характеру ‒ значить кинути тінь на кримських татар, поставити під загрозу позитивне вирішення нашого питання».
Інакше трактували ці події зарубіжні засоби масової інформації. Інформативним джерелом є тексти передач для західних радіостанцій активістки національного руху Айше Сеїтмуратової, яка присвятила московським акціям 1987 року кілька передач. У книзі «Біля мікрофону Айше Сейтмуратова» опубліковані транскрипти деяких з її репортажів, присвячених подіям у Москві, зроблених журналісткою на Радіо Свобода.
В одній з передач Сейтмуратова з гіркотою констатувала: «Не зважаючи на те, що створена Державна комісія на чолі з Громико ‒ Головою Президії Верховної Ради СРСР, національна проблема кримських татар до цього дня з місця не зрушила. Навпаки, на сторінках радянських газет і журналів обливають активістів національного руху брудом. Ким тільки їх не називають: «самозвані керівники», «екстремістські елементи», «підбурювачі» і т.д. Але ж 27 липня в Кремлі Голова Президії Верховної Ради СРСР Громико приймав саме їх ‒ активістів національного руху кримських татар»...
(Далі буде)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
