«Я пам'ятаю, як стали повертатися татари.
Почула на станції вперше татарську мову і заплакала –
це було для мене немислиме щастя –
те, що відроджується Крим,
я розуміла, що він відроджуватиметься».
Людмила Улицька, російська письменниця,
лауреат Букерівської премії в інтерв'ю Радіо Свобода
Продовжуємо згадувати віхи важкого повернення кримських татар на батьківщину. Початок історії описаний у матеріалах: Сторінки кримської історії. «Думається, було б доцільним ухвалити деякі рішення з проблеми кримських татар» і Сторінки кримської історії. Довга дорога додому, Сторінки кримської історії. Довга дорога додому (закінчення).
Взимку 1988 року ситуація з пропискою в Криму для кримських татар залишалася вкрай важкою.
Лише один з безлічі подібних випадків зафіксовані у правозахисному бюлетені «Вісті з СРСР»: «На початку січня 1988 року кримський татарин Казим Халілов купив будинок у Мічурінську Білогірського району Кримської області, і 9 січня 1988 року в'їхав у нього. Однак у прописці йому було відмовлено, і керівництво колгоспу, на території якого він оселився, запропонувало йому залишити Крим. 16 січня 1988 року будинок К. Халілова був знесений бульдозером, майно його було завантажене в машину і вивезене в невідомому напрямку. Наступного дня Халілов був виселений з Криму. Прокурор Білогірського району та заступник голови райвиконкому Овчинніков схвалили дії влади відносно К. Халілова».
24 січня 1988 року в Білогірську відбулася демонстрація двох тисяч кримських татар, які зібралися з усіх кінців Криму
24 січня 1988 року в Білогірську відбулася демонстрація двох тисяч кримських татар, які зібралися з усіх кінців Криму. Демонстранти вимагали покарання винних у знущаннях над Халіловим, несли гасла з вимогою рівноправності народів і автономії для кримських татар. Міліція не втручалася. Коли колона демонстрантів підійшла до будівлі райкому КПРС, до них вийшов секретар райкому Колесніченко, який пообіцяв, що справедливість стосовно Халілова буде відновлена і надалі подібне не повториться. Раніше, 21 січня, суд ухвалив до розгляду позов Казима Халілова до керівництва колгоспу про відшкодування завданої йому матеріальної шкоди.
15 лютого 1988 року дванадцять кримських татар села Вишенне Білогірського району Кримської області оголосили голодування, яке мали намір утримувати аж до вирішення питання про їхню прописку в Криму та оформлення купчих на будинки. Через п'ять днів вони припинили голодування після того, як колгоспний сход нарешті проголосував за їх прийом у колгосп, що гарантувало їм прописку.
Згідно з інформацією Кримського обкому, станом на 10 березня 1988 року в області проживали 14188 кримських татар. При цьому, якщо за шість місяців другого півріччя 1987 року були прописані 1331 особа, то за два місяці 1988 року – 1133 людини. Зіставлення цих цифр показує, що під натиском кримських татар влада була змушена піти на деяке послаблення.
Було також ухвалене рішення про проведення організованого набору кваліфікованих робітників і фахівців народного господарства з-поміж кримських татар – «для роботи в колгоспах і радгоспах степової частини області». У 1988 році передбачалося прийняти за оргнабором до 300 сімей. Для організації цієї роботи в Узбекистан виїжджав перший заступник голови Кримського облвиконкому Федулічев. Як і наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років, оргнабір мав проводитися органами Держкомпраці і розповсюджувався на «найбільш гідних, які добре зарекомендували себе у праці та суспільному житті» кримських татар «за рекомендацією трудових колективів, обласних Республіканських робочих комісій».
Не викликає сумнівів, що ці кроки влади – хоч і досить обережні – виявилися результатом активності національного руху. У січні-квітні 1988 року масові демонстрації кримських татар тривали – вони відбулися в Абінську Краснодарського краю, Ташкенті, Бекабаді, Самарканді, Алмазарі, Янгіюлі, селищах Кибрай, Алмалик Узбецької РСР, у Сімферополі, в селищі Кіровське Кримської області, в Новоросійську. Вимоги демонстрантів залишалися незмінними – повернення кримських татар на батьківщину, відновлення автономії, звільнення політв'язнів кримських татар.
Представники влади всіляко намагалися протидіяти таким заходам. Правда, зупинити виступи кримських татар було вже практично неможливо.
Ось лише один з офіційних документів, що дає деяке уявлення про ставлення влади до таких акцій.
Незважаючи на спротив влади, тільки за березень 1988 року в Криму були прописані близько 1000 кримських татар, і цей факт не може не дивувати – досить згадати, якою непохитною і непорушною здавалася позиція влади ще в середині січня 1988 року!
У Центральному державному архіві громадських об'єднань України збереглася інформація «Про обстановку серед кримських татар» завідувача відділом адміністративних органів ЦК Компартії України Чумака Щербицькому від 1 квітня 1988 року.
У Центральному державному архіві громадських об'єднань України збереглася інформація «Про обстановку серед кримських татар» завідувача відділом адміністративних органів ЦК Компартії України Чумака Щербицькому від 1 квітня 1988 року
Поруч з абзацом: «Неорганізований заїзд триває. В останні дні до Криму щодня прибуває в середньому 20 сімей (до 80 осіб). Зараз без прописки в області проживає 354 сім'ї (1198 осіб), серед них у будинках, придбаних без нотаріального оформлення 249 сімей (830 осіб). Питання їх прописки та працевлаштування вирішуються в установленому законному порядку» – добре видно рукописний додаток Щербицького: «Чим це скінчиться?». Очевидно, що влада була спантеличена і якоюсь мірою навіть деморалізована настільки потужним натиском народу.
У цьому ж повідомленні Чумак говорить, що «прокурорами оголошене 41 застереження особам татарської національності, які допустили неправомірні дії, внесено до судів 33 позови про визнання договорів купівлі-продажу будинків недійсними, 11 з них розглянуті та задоволені. За порушення положення про паспортний режим в СРСР до адміністративної відповідальності у п.р. притягнуті 592 особи (в 1967 році 791 особа)». Як бачимо, тенденції старих часів плавно перетекли в нові.
У 1970-х роках одним із небагатьох, хто звертався до Генсека Брежнєва і в різні радянські інстанції стосовно долі кримськотатарського народу був академік Андрій Сахаров.
У 1970-х роках одним із небагатьох, хто звертався до Генсека Брежнєва і в різні радянські інстанції стосовно долі кримськотатарського народу був академік Андрій Сахаров
Кримськотатарську проблему академік назвав і серед двох найважливіших національних проблем СРСР (поряд із проблемою Нагірного Карабаху) у своєму листі до нового генсека. У статті «Неминучість перебудови» в березні 1988 року, в якій викладалися основні ідеї спрямовані Горбачову, правозахисник писав: «Створена при Президії Верховної Ради СРСР комісія не знайшла поки шляхів відновлення справедливості. На місцях тривають дискримінаційні дії стосовно кримських татар, які бажають повернутися в Крим, – відмови за національною ознакою в прописці та придбанні будинків, провокаційна агітація в пресі. Обстановка загострюється. Все ще використовується, особливо неофіційно, аргумент про співпрацю кримських татар з німцями під час війни. Але поширення на весь народ відповідальності за дії окремих його представників неправомірне. Активістів національного руху називають екстремістами, втім весь рух завжди тривав у суворо законних формах, з повним уникненням насильства».
Ілюстрацією останніх слів Андрія Дмитровича може служити одна з визначних подій у національному русі першої половини 1988 року, яку ніяк не можна охарактеризувати як сходку елементів або «збіговисько екстремістів».
23-24 квітня 1988 року в селищі Маслянка Чіназького району Ташкентської області відбулася Четверта Всесоюзна нарада представників ініціативних груп кримськотатарського руху. На нараді були присутні також представники влади і правоохоронних органів. У роботі наради взяли участь 112 делегатів, які прибули з різних населених пунктів Узбекистану, Таджикистану, Киргизії, Казахстану, Краснодарського краю, Херсонської області УРСР, Москви і Криму.
23-24 квітня 1988 року в селищі Маслянка Чіназького району Ташкентської області відбулася Четверта Всесоюзна нарада представників ініціативних груп кримськотатарського руху
Зі звітною доповіддю «Національний рух кримських татар сьогодні» виступив Мустафа Джемілєв. У доповіді підбивалися підсумки діяльності руху в перші роки перебудови. Особливо докладно Джемілєв зупинився на аналізі помилок і недоліків московських акцій червня-серпня 1987 року. Він зазначив, що московські події значною мірою сприяли зміні тактики руху: «Якщо раніше на першому плані була петиційна робота, тобто складання різних звернень та петицій, збір підписів і відправлення делегацій до Москви за відповіддю, то тепер, поряд із петиційною роботою, значною мірою наші співвітчизники стали вдаватися до публічних мітингів і демонстрацій, які стали можливими в умовах оголошеного курсу на демократизацію і гласність». На нараді був обраний новий склад Центральної ініціативної групи.
Після довгих дебатів нарада схвалила текст загальнонародного звернення на ім'я Михайла Горбачова. План подальших дій передбачав збір підписів під зверненням до Горбачова (до 20 червня 1988 року); збір коштів у фонд національного руху; виїзд представників кримських татар у Москву до 20 червня 1988 року, якщо до цього часу не буде вжито заходів щодо вирішення кримськотатарського питання; продовження мітингів і демонстрацій. Було також вирішено розпочати випуск періодичного інформаційного видання.
Важко уявити собі збір екстремістів будь-якого толку або спрямування, на якому б з такою наполегливістю обговорювався текст звернення до першої особи держави. Кримськотатарський рух ніколи не був підпільною організацією. Він завжди шукав діалогу із владою і з широкою громадськістю.
«Прозорість» руху робила його часом досить уразливим, даючи можливість владі вжити попереджувальні заходи. І цього разу влада також готувалася до майбутніх акцій руху, про підготовку яких вони були непогано обізнані...
(Далі буде)
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
