Початок історії про події 1987-го року описані в матеріалі Сторінки кримської історії. «Думається, що було б доцільним ухвалити деякі рішення щодо проблеми кримських татар».
Настання «нової історичної епохи» – перебудови – жодним чином не змінило позицію керівництва Криму щодо повернення кримських татар на історичну батьківщину. Як і попередніми десятиліттями, Кримський обком відчайдушно цьому противився...
Ось лише один із документів, який ілюструє позицію кримської влади, – інформація до Центрального Комітету України секретаря Кримського обкому партії Андрія Гіренко від 25 листопада 1987 року.
Події в документі викладаються за апробованим сценарієм «застійних» років. Головний удар націлений на «екстремістів з-поміж кримських татар» – втілення воістину вселенського зла, що вносить смуту в кримський світопорядок. Світлі сили в партійному циркулярі уособлюють, зрозуміло, місцеві партійні та радянські органи: «Партійні та радянські органи області продовжують роботу з протидії автономістським устремлінням екстремістів з-поміж кримських татар, спрямовуючи зусилля на зміцнення почуття національної єдності всіх націй і народностей, недопущення обмеження законних прав та інтересів кримських татар у питаннях переселення, прописки, працевлаштування, купівлі-продажу домоволодінь, залучення осіб цієї національності до активної трудової і громадсько-політичної діяльності».
Для розв'язання цих питань, – ідеться далі в документі, – при обкомі, міськкомах і райкомах партії створені групи сприяння Державній комісії, а при виконкомах Рад народних депутатів – групи з оперативного розгляду всіх практичних питань, що піднімаються «громадянами татарської національності». Повсюдно проведені бесіди з членами родин кримських татар. Більш повно, задовольняються їхні культурні запити. Охочим надається допомога у вивченні кримськотатарської мови. Але при цьому – «зміцнюється паспортний режим». «В результаті вжитих заходів вдалось запобігти низці великих екстремістських акцій, зокрема запланованих на 18 жовтня і 7 листопада поточного року. У середовищі лідерів так званого кримськотатарського руху стався розкол. Від явної екстремістської діяльності відійшли деякі представники старшого покоління».
Далі в документі представник кримської партійної влади зазначає, що з 1 липня по 20 листопада 1987 року до Криму прибули 1525 кримських татар. З них 713 осіб прописані в придбаних домоволодіннях, решта 812 ведуть активний пошук житла, «маючи намір закріпитись переважно в курортній зоні».
Підсумок документа: враховуючи вищевикладене, а також те, що чинне законодавство не дає відповідей на питання про регулювання прописки громадян, які прибувають до області на постійне місце проживання, і не містить ефективних заходів впливу на порушників паспортного режиму, до Державної комісії з розгляду питань, що піднімаються у зверненнях громадян з-поміж кримських татар, до Ради Міністрів СРСР і Ради Міністрів Української РСР внесли пропозицію про необхідність прискорити ухвалення рішення щодо утворення в Криму курортної зони та визначення її статусу.
«При цьому вважаємо вкрай необхідним встановити, щоб особи, які прибувають до курортної зони Кримської області в неорганізованому порядку і проживають без паспортів, за недійсними паспортами, без прописки або реєстрації, незважаючи на накладене на них адміністративне стягнення за порушення паспортних правил, за рішенням виконавчих комітетів міських, районних та районних у містах Рад народних депутатів висилались із області органами внутрішніх справ».
Ідучи назустріч «побажанням» Кримського обкому, а також виконуючи постанову ЦК КПРС, проект якої був підготовлений комісією Андрія Громика, 24 грудня 1987 року Рада міністрів СРСР ухвалила постанову про «тимчасове обмеження прописки для знову прибулих» у низці міст і районів Криму: містах Алушті, Євпаторії, Керчі, Севастополі, Сімферополі, Феодосії, Ялті і селищах, розташованих у їхньому адміністративному підпорядкуванні в Бахчисарайському, Ленінському, Роздольненському, Сакському, Сімферопольському, Судакському і Чорноморському районах. Прописка була обмежена також у низці міст Краснодарського краю – в місцях традиційного розселення кримських татар. Одночасно було оголошено про проведення оргнабору робітників до Криму (близько 50 тисяч людей) з-поміж жителів УРСР і РРФСР.
Таким чином, влада вчергове продемонструвала, що не має наміру змінювати основний курс щодо проблеми кримських татар, і піде лише на незначні поступки.
Контакти кримських татар з офіційними представниками цього періоду були не дуже успішними. З 24 вересня 1987 року в Москві перебувала депутація активістів національного руху, домагалася зустрічі з Михайлом Горбачовим. У приймальні ЦК КПРС їм повідомили, що ЦК їхнім питанням не займається. Делегацію зустрів лише один із членів державної комісії, та й то лише потім, щоб запропонувати їм роз'їхатись.
26 вересня 1987 року голова ініціативної групи з Новоросійська, комуніст, полковник запасу Рефат Куртієв спілкувався із завідувачем приймальні Президії Верховної Ради СРСР Колесніковим, який повідомив йому слова Горбачова про те, що кримськотатарське питання розв'яжуть «на основі ленінських принципів».
Як зазвичай, підвищену увагу офіційні інстанції приділяли активістам руху. На їхню думку, саме вони були головними організаторами «заворушень».
3 жовтня 1987 року в Самарканді затримали Сабріє Сеутову, учасницю московських акцій 1987 року, – на тій підставі, що машина, в якій вона їхала, нібито скоїла наїзд на пішохода. Незабаром з'ясувалось, що наїзду не було. Цього ж дня машину Сеутової знову затримали – цього разу «за підозрою у вбивстві». Після різких протестів з боку Сеутової її відпустили. Через кілька днів у супроводі міліції її доставили до прокуратури УзССР. Сеутовій зробили офіційне попередження у зв'язку з можливими демонстраціями 18 жовтня 1987 року. 26 жовтня 1987 року Мустафу Джемілєва, Решата Джемілєва, Фуата Аблямітова та Ескендера Фазілова у Ташкенті викликали до прокуратури УзССР.
Під час чотиригодинної бесіди, в якій брав участь також міністр внутрішніх справ УзССР Рахімов, викликаним – як «особам, які мають вплив на свій народ» – запропонували звернутись до народу із закликом скасувати мітинги і демонстрації в передсвяткові дні («щоб не було жертв з обох сторін»). Вони відмовились це зробити.
7 жовтня 1987 року почалась мирна хода кримських татар із Тамані до Сімферополя, яку передбачали завершити 18 жовтня, в день 66-річчя утворення Кримської АРСР. Учасники ходи (близько 2 тисяч осіб) мали за 12 днів пройти приблизно 250 км територією Краснодарського краю і Криму.
На 7-му кілометрі від Тамані дорогу їм перегородили загони міліції, які утворили навколо них оточення. З оточення вдалось вирватись лише близько 200 особаам. Затриманих учасників ходи побили і замкнули в клубі села Приморського. На багатьох наділи наручники. Близько півтори тисячі кримських татар із Тамані та прилеглих селищ прийшли висловити їм підтримку. Через кілька годин усіх затриманих звільнили і вислали за місцем проживання (зокрема до Узбекистану). 14 осіб адміністративно заарештували на короткі терміни.
Дорогою з Тамані до порту Кавказ встановили сім міліцейських постів із металевими загородженнями. Територію Темрюкського району Краснодарського краю, де проходить дорога до порту Кавказ, патрулювали вертольотами. 16 жовтня 1987 року перервали телефонний зв'язок між Ташкентом і Кримом; заборонили в'їзд і виїзд з Криму автотранспорту, обмежили «пересування і зосередження туристських груп». Машини зупиняли, у водіїв перевіряли документи; кримських татар висаджували і затримували.
На 11 годину ранку 18 жовтня 1987 року в містах Криму активісти руху призначили мітинги. У Сімферополі на мітинг змогли прийти лише кілька людей, решту превентивно затримали вдома або на роботі...
(Закінчення буде)
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
