Остання битва за Москву. Кримський похід 1591 року. Частина 8

Спеціально для Крим.Реалії

Кримське військо не тільки не змогло взяти Москву, а й заледве уникло розгрому. Хан та кілька його найближчих родичів отримали поранення, нуреддін помер за місяць після повернення з походу. Проте кримсько-московські протиріччя не були розв’язані, отже, обидві сторони готувалися до продовження боротьби.

Останні бої

Переправившись через Оку, Газі II не пішов «по своїх слідах» до Тули, а взяв трохи східніше. «І зайшов до Дедилова, і приступав, і створив нічого, – коротко резюмував Піскарьовський літописець. – І пішов із великим соромом із Руської землі».

10 липня (за іншою РК – 11 липня) 1591 року до Серпухова прибули звістки від відправлених «за річку» голів Третьяка Вельямінова, Тимофія Грязного і Данила Ісленьєва. Напередодні їхні загони «багатьох кримських військових людей зійшли в Тульському повіті в Лук'яновому маєтку Хрущова у селі Лобинську; і вони тих кримських людей побили вщент, і полон весь відбили, і кримських людей на тому ділі взяли язиків 98 чоловік та мурзу». Московський літописець, переповідаючи цю подію, збільшив кількість полонених кримців до 400, Карамзін – до тисячі (звідси і нібито стотисячні кримські армії).

Аналогічні новини прибули і з-під Рязані, де воєвода Іван Полєв і голова Василь Біркін «кримських людей зійшли між Михайловим і Пронськом і кримських багатьох людей побили і язики піймали, та язиків прислали». Усі гінці та полонені були негайно відправлені до Москви, а Ісленьєв пізніше удостоївся честі принести новину про перемогу над ханом королю Речі Посполитої Сигізмунду ІІІ.

16 липня Федір Іванович «вказав послати за кримським царем за Кази-Гіреєм на поле з Тули та з Дедилова воєвод на три полки» на чолі з князем Василем Голіциним. Однак, судячи з відсутності будь-яких новин від них, хана вони так і не наздогнали. А запланований у той же час похід кінної раті на Дон проти ногайців взагалі не відбувся через місницьку суперечку серед воєвод.

На цьому останній кримський похід на Москву завершився.

Переможці

12 липня бояри і воєводи на чолі з Федором Мстиславським і Борисом Годуновим були прийняті в Кремлі, де цар їх «пожалував, кликав до руки і про здоров'я питав». Одних Федір Іванович обдарував «вотчинами великими, інших воєвод – кубками і шубами, та іншим своїм жалуванням» (ПЛ). У розрядній книзі кілька сторінок відведено під перерахування вартості царських подарунків. Микола Карамзін оцінював подаровану Годунову шубу у 5 тисяч сучасних рублів. За запевненням Нового літописця, Федір «ратних людей усіх пожалував». Бенкети для командирів у Грановитій палаті тривали кілька днів, а народні гуляння – до кінця літа: «більш на честь Годунова, ніж на царську: бо Федір звелів урочисто оголосити й у Росії й у чужих землях, що Бог дарував йому перемогу радістю і промислом Борисовим» (Карамзін).

На тому місці, де Годунов розташував гуляй-город, цар наказав «поставити храм в ім'я Пречистої Богородиці, що називається Донський, і наказав влаштувати монастир, спільне проживання ченцям, і дав у монастир все потрібне і вотчини» (НЛ). Тепер підходи до Москви з півдня перекривали вже два кам'яні укріплення.

Але й цього здалося мало, тому «по відході ж царя кримського, чекаючи надалі його приходу на Москву, наказав цар Федір навколо Москви, біля всіх посадів поставити місто дерев'яне» (НЛ). Це була четверта стіна столиці (після Кремля, Китай-міста та Білого міста) і єдина, яка охоплювала її цілком. Звели її за рік, і вже у 1593 році австрійський дипломат Микола Варкоч описував її так: «місто, обнесене абсолютно дерев'яною стіною в три добрі сажні товщиною та укріпленою безліччю дерев'яних веж». Вона простяглася на 15 кілометрів уздовж нинішнього Садового кільця та вперше захищала Замоскворіччя. Забажай кримський хан ще раз атакувати Москву – йому було б ще важче зробити це.

Темна сторона

Втім, загальна радість була затьмарена двома епізодами. Перший стосувався можливого народного обурення у разі перемоги хана. Як повідомляв Ісаак Масса, «у цей же час захопили близько 70 людей, здебільшого холопів панів, які мали намір під час облоги підпалити Москву; якби це сталося, то могла б загинути держава, бо через страх пожеж не пекли хліба, тож багато бідних людей померли з голоду під час триденного перебування ворога під Москвою; всі ці зрадники отримали гідну відплату».

Другий епізод мав набагато триваліші наслідки. Незадовго до кримського вторгнення, 15 травня 1591 року, в Угличі за нез'ясованих до кінця обставин загинув восьмирічний син Івана Грозного – царевич Дмитро. Хоча офіційною версією був нещасний випадок, майже відразу ж народний поговір пояснив цю смерть злим наміром Годунова (що потім відгукнеться йому на початку Смути). І вистачило лише кількох місяців, щоб і нашестя Газі ІІ приписати голові московського уряду.

Архієпископ Арсеній Елассонський передавав це так: «У тому ж році, за сприяння боярина Бориса, як говорив багато хто, явився на Москву хан татарський задля занепокоєння царя і всього народу, щоб не було розслідування смерті брата його Димитрія. І оскільки цар і воєводи не знали цього задуму, то цар послав того самого великого боярина Бориса воєводою, ватажком війська, що вирушав проти татарського царя. І коли сталася битва, то військо царя здобуло велику перемогу над ханом татарським і, мимо волі полководця Бориса, захопило весь обоз його та верблюдів, яких ми бачили на власні очі в Москві, понад 300, безліч полонених татар та багатьох коней. Хан татарський, за волею та попущенням воєначальника Бориса, ледве втік назад ні з чим, оплакуючи глузування і втрату свою, погодившись прийти, за порадою Бориса».

Новий літописець свідчив: «У літо 7010 [1591/92] увійшла думка в багатьох простих українних людей, що привів на Москву царя кримського Борис Годунов, боячись народу через вбивство царевича Дмитра. Із граду, званого Олексин, прийшов до Москви син боярський Іван Подгорецький і сповістив на свого селянина, [що той казав] ці щойно згадані словеса про Бориса Годунова. Того ж селянина взяли і катували в Москві, він же обмовив силу силенну людей».

Зрозуміло, Годунов просто не міг бути ініціатором кримського походу – загибель Дмитра сталася вже після того, як Газі ІІ вирішив виступати. Так, фактичний керівник Московії ніс свою частку відповідальності за смерть Мурада Герая в Астрахані, яка підштовхнула хана до нападу, але говорити про намір тут точно не доводиться. І навіть Карамзіну, який прямо назвав Годунова вбивцею Дмитра, ця чутка видавалася «безглуздою».

Переможені

Відступ доволі дорого обійшовся кримській армії, хоча їй вдалося уникнути розгрому в генеральній битві. Навіть якщо відкинути повідомлення російських джерел як упереджені, залишаються кілька фактів, які вказують на фіаско походу. По-перше, Газі ІІ, залишаючи Московію, не відправив цареві гінців із грамотами – на відміну від свого батька Девлета Герая. Неважливо, не вистачило йому часу через швидкий відступ або йому не було чого сказати – контраст з кампаніями 1571-го та 1572 років був перед очима.

По-друге, втрати цього разу були зафіксовані і на верхівці. Газі ІІ приїхав до Бахчисараю 2 серпня 1591 року абсолютно безславно – вночі, не на коні, а на возі, з перев'язаною рукою. Нуреддін Сафа повернувся з походу важко хворим – і помер у середині вересня. Його посаду успадкував Бахт – також поранений у тій кампанії, найімовірніше, у битві під Москвою.

Поразка загострила внутрішньополітичну обстановку у ханстві. Як повідомляли бранці, які втекли від ногайців, у Малій орді відкрито говорили про необхідність заміни хана, оскільки Газі ІІ «промишляти не вмів, тільки багатьох людей втратив, і рать всю погубив». Погіршилися стосунки хана і з прихильниками померлого Сафи – Ширинами та Яшлавськими. Зі всіх своїх «ближніх людей» хан восени того року міг довіритися лише своєму «першому міністру» Моллакаю Аллею-аталику, але й той через хворобу став «нерозумним». Ну і, нарешті, не зникла й загроза усунення Газі з престолу султаном.

Все це змусило Газі ІІ переглянути свої відносини з Московією.

Відновлення переговорів

Наприкінці серпня гінця Івана Бібікова звільнили з-під домашнього арешту в Чуфут-Кале і привезли до Газі ІІ на особисту аудієнцію. Дозволивши йому сісти, хан висловився з неабиякою самоіронією: «Був я на Москві, і мене не частували, гостям не раді!» Бібіков відповів йому в тон: «Вільний чоловік царю! Ти в государя нашого вкрав, ходив у його землю через своє слово, та й був ти в нашій землі і у Москви постояв трошки, а якби ти постояв більше, то государ наш умів би почастувати».

Хан не тільки пробачив гінцю зухвалість, а й покликав його до столу, а по обіді обдарував «золотою сукнею». Але найголовніше – Бібіков був відправлений до себе без підсумкового ханського слова: («А наказу від царя до государя ніякого не було»), чого раніше не траплялося. Офіційна відпускна аудієнція так і не відбулася, натомість трьома днями пізніше Бібіков отримав можливість поговорити з Аллеєм та ще трьома беями.

Про причини відступу гінцю розповіли правду: «Бранці сказали, що новгородська і псковська сила прийшла і хоче государ вислати на хана воєвод своїх; Кази-Гірей запитав: Хто головний воєвода? Полонені відповідали, що Борис Федорович Годунов. Тоді князі та мурзи почали говорити: «Якщо Бориса пошлють, то з Борисом буде багато людей». Хан і побіг».

Бібікову ж довелося виправдовувати будівництво московських міст на Тереку, Волзі та на межах ханства – мовляв, «у землі государевій людей помножилося, взяла тіснота, государ сильний, для того й міста ставить». Йому заперечили: «Ваш государ так само хоче зробити, як над Казанню: спочатку місто близько поставив, а потім і Казань узяв; але Крим не Казань, у Криму багато рук та очей».

Потім гінцю були оголошені умови, на яких Газі ІІ згоден миритися з Федором Івановичем. Як завжди, це були великі поминки до осені, а також виплата «запитних грошей», щоб звести «містечко» для оборони від «литовських козаків». Тільки тоді «цар почне ходити на государева недруга на литовського». Бібіков обіцяв доставити в Москву кримські грамоти, але чи приймуть там ці умови – «на те буде государева воля».

Наступного дня Бібіков був буквально випханий з Бахчисараю, йому навіть не повернули «рухлядь», відібрану перед ув'язненням у Чуфут-Калі. Дорогою до Перекопа він зустрів бея Дербиша Кулюкова, який відправляв до Москви свого особистого гінця. Бей сказав Бібікову, що причиною походу хана було бажання проявити себе, оскільки він від початку свого правління жодного разу не побачив берега Оки, як «колишні царі», а це вважалося за безчестя. Але якщо «государ ваш із царем не помириться», то можливий новий похід хана «на государеву землю», але з участю османських військ. На Перекопі московський гонець приєднався до групи з 50 кримських гінців на чолі з Ібрагімом Азі та Ямгурчі.

Попереду у Криму і Московії були два з половиною роки безперервних переговорів і прикордонних воєн.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.