Спеціально для Крим.Реалії
Кримський похід на Річ Посполиту 1589 року не призвів до серйозних наслідків. Москва не хотіла вступати з Кримом в антипольський союз, потай пропонуючи Речі Посполитій удвох напасти на Крим. У цих умовах початок кримсько-московської ворожнечі був лише питанням часу.
Похід на Річ Посполиту 1589 року
У червні 1589 року до Криму прибув султанський чауш. Газі ІІ Гераю було наказано виступити в похід разом із племінником Сафою, йому на допомогу вирушав бейлербей Румелії (всіх європейських володінь Туреччини). Річ Посполита, ослаблена нещодавньою усобицею за престол, була не готова до війни і видавалася легкою здобиччю. В її суспільстві наростали панічні настрої.
1 липня про похід були сповіщені московські гінці. Петро Зінов'єв мав залишатися на півострові, Іван Мішулін – повернутися додому в супроводі кримського посланця Абдулли Кіпчакського. Обидва мали нагадати Кремлю, що «добра справа» між правителями неможлива, поки Мурад перебуває в Астрахані.
Газі повів головні сили на виручку, але козаки зачаїлися в таборі
За Перекопом Газі ІІ затримався майже на місяць – чекав на прибуття ногайців із Малої орди (султан надіслав хану 10 тисяч червінців для їхньої мобілізації). Лише у серпні кримські війська рушили з місця. Газі дійшов до Галичини – 18 серпня його передові роз'їзди з'явилися біля Львова, головний кіш став біля Тернополя. Край був розорений, польські війська зазнали значних втрат. Однак на Кам'янці – притоці Дністра – шеститисячний кримський загін був атакований запорожцями, розбитий і втратив половину людей. Газі повів головні сили на виручку, але козаки зачаїлися в таборі. Після невдалого штурму хан відступив, кинувши значну частину ясиру. Запорожці, посилаючись на свідчення полонених, стверджували, що кримці нібито втратили 9 тисяч осіб (скоріш за все, це загальна кількість воїнів у розбитих загонах, а не загиблих), а Газі було поранено.
Найголовніше, що кримському війську не вдалося з’єднатися з турецьким. Московські посли наприкінці року так викладали польській стороні відомості про це: «А на дорозі нагнав царя біля Дніпра чауш від турського. А звелів цареві воротити до турського паші. А турський паша стоїть із турськими людьми та з нарядом у Валаській землі. А наказав султан турський йти цареві кримському та турським людям на вашу землю до Кам'янця Подільського та до Львова, і цар не воротив, що коні у них були втомлені». Авангард бейлербея увійшов у Покуття, виявив зосереджені польські сили і не виявив хана, і відступив. Султан вимагав від короля приборкати козаків, відновити знищені ними замки та платити щорічну данину за вбитих мусульман. За невиконання цих умов Речі Посполитій загрожував новий турецький похід уже наступного року. Але ані поступок з боку короля, ані обіцяного султаном походу не сталося.
Чи входило це до ханських намірів чи ні, але його похід викликав серйозну напругу в польсько-московських відносинах. У Речі Посполитій звинувачували Росію у фінансуванні кримського нападу (нібито 50 тисяч червінців) та всерйоз обговорювали можливість розірвання мирного договору. Москва також поводилася обережно. Хвалячи доблесть Газі ІІ у відповідь на новини про похід до Галичини, цар Федір Іванович обмежувався відправкою до Криму скромних поминок і продовжував тримати на Оці рать на випадок кримського вторгнення.
Переговори 1589-1590 років
Поки Газі ІІ готувався до нападу на Річ Посполиту, до Москви їхав його посланець Абдулла Кипчакський. Проте вже 17 серпня стало відомо про його смерть в дорозі, тож переговори того разу не відбулися. З розмов із московськими тлумачами напередодні відомо, що посланий Абдулла був заради «віковічного миру», головною умовою укладання якого залишалося повернення Мурада.
25 жовтня до Москви приїхав Аллаш Богатир. Формально він прибув сповістити Кремль про успішний похід хана на Польщу-Литву, фактично – продовжити справу попередника. 22 листопада Аллаш вирушив назад, за шість днів за ним поїхав Іван Грязний.
Посланець мав виправдати відсутність переговорів про «великі справи» смертю Абдулли і знову запропонувати здійснити посольський розмін. На питання про Мурада належало відповідати традиційно – «відпущений государем в Астрахань». Грязному прямо заборонялося йти за ханом у можливому поході «на литовського короля», а натомість слід було ретельно дізнатися все про вже завершений напад.
Аналогічним був і зміст царської грамоти. У ній цар нагадував хану про «дружбу і любов» між «прадідом нашим великим государем царем і великим князем Іваном Васильовичем всієї Русії з твоїм прадідом з Менглі-Кіреєм царем», співчував з приводу Абдулли і знову пропонував «засилатися добрими послами» для укладення мирного договору. При цьому, висловлюючи «радість» у зв'язку з походом Газі ІІ на «недруга свого на литовського короля», у канцелярії Федора Івановича свідомо уникли обороту «на недруга твого і мого». Але найголовніше, Кремль ухилився від прямої відповіді на питання про долю «племінника вашого Мурад-Гірея царевича» – мовляв, усе покладено «на його волю».
Це була погано замаскована брехня. У тому ж листопаді до Речі Посполитої вирушив гонець із грамотою, в якій наголошувалося – оскільки Мурад «служить государю нашому», прохання хана про його відправлення до Криму не може бути виконане. Також без відповіді залишилася пропозиція Газі про спільний похід на литовські землі – мовляв, Іван Федорович «з турським та кримським ніколи не з'єднається».
З грамоти, головним автором якої був Борис Годунов, випливало, що головними цілями приїзду Абдулли Кипчакського були укладання договору («цар хотів з государем нашим за турського велінням миритися вічним миром») і напад на Річ Посполиту: «Щоб государ наш, з ним з Казі Гіреєм царем... у з’єднанні стояв на Корону Польську та Велике князівство Литовське». Однак Федір «з кримським царем із Казі Гіреєм стояти на вас не схотів». На закінчення Годунов закликав «обома Радами Корони Польської та Великого князівства Литовського і всього лицарства» подумати про «з'єднання» з Московією «на бусурман» і ухвалити на сеймі відповідне рішення.
В обмін Кремль хотів не дуже багато – по-перше, невтручання Речі Посполитої в російсько-шведське протистояння на Балтиці, а по-друге, перешкоджання кримсько-шведським контактам через литовську територію. І справді, шведський король Юхан III (батько польського короля Сигізмунда III) розраховував на допомогу Газі II у прийдешній війні з Московією – ще в першій половині того ж 1589 року кримське посольство через Річ Посполиту вирушило до Швеції.
Отже, у Східній Європі склався чотирикутник протистояння: Крим пропонував Московії війну проти Речі Посполитої, Москва пропонувала Речі Посполитій війну проти Криму, Швеція мала намір об'єднати всіх проти Московії. Виказавши кримський план, Кремль справді домігся польсько-литовського нейтралітету у війні зі шведами та продовження перемир'я. Але цей успіх разом з очікуванням нового турецько-татарського вторгнення в Річ Посполиту (яке так і не сталося) зіграв із Московією злий жарт – вона відчула себе досить сильною, щоб не йти назустріч Криму в питанні Мурада.
Зірвали великий «посольський розмін»
Літо 1590 року в Москві миуло в напружених переговорах. У місті протягом кількох місяців побували посли з Речі Посполитої та Ірану, кримські гінці та сам Мурад. Наприкінці липня Аллабердей-мурза привіз три послання Годунову, в яких Газі II нагадував, що напав на Сигізмунда III, хоча Федір «прислав до нас послів своїх, а ніщо з ними до нас не приказав» (тобто не привіз очікуваних поминок). Сигізмунд же, навпаки, прислав «до нас посланця свого і хотів нам скарбницю дати, і ми, на скарбницю не дивлячись, для брата свого ходили на нього зі своєю з великою раттю». Бахчисарай висловлював невдоволення тим, що багатьох кримських гінців влітку 1589 – влітку 1590 року безпідставно затримували в Москві, чим зірвали великий «посольський розмін». Тепер для цієї мети прямував «тимчасовий посол» Моллакай Аллей – «переговорити, як нам із братом нашим у братстві та любові бути», а Аллабердея слід було відправити до Криму з «великими поминками». Ну і нарешті, хан вкотре просив «відпустити племінника нашого Мурат-Кірея царевича».
У втраченому ж посланні царю Федору прямо повідомлялося, що в Бахчисараї знають про намір Москви укласти союз із Річчю Посполитою та воювати проти Криму.
Хан-Тутай (дружина Газі та мати Мурада) у своєму повідомленні підтверджувала слова хана про прибуття польського гінця. Вона зазначала, що на Дивані знову бурхливо обговорювалося питання, «наперед кого нам бути у зносинах», і нагадувала, що лише повернення Мурада дозволить Криму та Московії бути в «братстві й любові».
Оскільки війна зі Швецією в 1590 році все ж почалася, Кремль вирішив хоча б продемонструвати поступливість у відносинах з Кримом – до прикордонного міста Лівни як «великого посла» було відправлено скарбника Івана Траханіонова, його супроводжував Аллабердей. У місті вони мали чекати на кримське посольство. Траханіонов мав запевнити кримців, що Москва не стоїть за нападами ногайців Великої орди на Малу, а Мураду цар «дав на його волю» залишатися в Астрахані чи повернутися до Криму. Зараз же «царевич Мурат-Гірей в Астрахані живе в государевому жалуванні за своєю волею». Але прочекавши два місяці та так і не дочекавшись «колег», московське посольство залишило Лівни. Аллабердея затримали в Москві.
Зрив «посольського розміну» став важливим етапом у переході Криму та Московії від дружньої до ворожої політики. Про всяк випадок тієї осені були посилені гарнізони російських прикордонних міст на півдні.
Ще однією точкою напруги був Північний Кавказ і Приазов'я, де знову посилювався московський вплив. Газі II скаржився Годунову: «Ваші козаки донські Азову місту докучають; ваші ж козаки з Дону та з Самари до Овечих вод приходять крадькома до наших улусів, крадуть худобу. Султан до мене писав, що свою скарбницю витратив, узяв місто Дербент, а тепер з Азова в Дербент людям його проходу немає: російські козаки, які на Тереку живуть, на перевозах і топких місцях на них нападають; султан не може цього терпіти, з великою раттю і нарядом хоче міста брати і Москву воювати». З іншого ханського листа випливало, що в одному з нападів донців, під час якого було викрадено 700 коней, брав участь московський син боярський – він потрапив у полон.
Втім, Газі II ще не наважився на остаточний розрив із Москвою, тож повернув полоненого Кремлю. Більше того, він усе ще пропонував Московії антипольський союз і писав Федору Івановичу: «Хочемо цієї зими зимувати на Дніпрі й чатувати, а у вас просимо, щоб ви за цю варту надіслали нам найм».
Та й Москва не поспішала ворогувати, тож хоч Аллабердей і був затриманий, до Криму в жовтні 1590 року вирушив гонець Іван Бібіков. Він мав утримати відносини двох держав від скочування у війну.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.