Спеціально для Крим.Реалії
Міжнародна обстановка у 1591 році склалася так, що протиріччя між Кримом та Московією могли ще довго балансувати на межі війни, так цю межу і не перейшовши. Але отруєння «астраханського сидільця» Мурада не залишило його дядькові та хану Газі II вибору – він мусив помститися.
23 грудня 1590 року Іван Бібіков прибув до Бахчисарая. На під'їзді до міста люди калги Фетха напали на обоз і «покрали» частину поминок, але серйозних збитків не завдали. 26 грудня московського гінця прийняв Газі II. Аудієнція відбулася в неформальній обстановці – на обіді в саду, причому хан, всупереч звичаю, у відповідь на переданий «царський уклін» не встав і «про здоров'я государя не спитав».
Бібіков передав грамоту від Бориса Годунова. У ній той, докладно виклавши історію кримсько-московських відносин, поклав відповідальність за зрив посольського обміну на Бахчисарай, наслідком чого стало затримання кримського гінця. Бібікову належало виправити ситуацію.
Ханська відповідь була більш ніж симетричною – 9 січня 1591 року всі поминки у московського гінця були вилучені силою, а самого його наступного дня відправили під домашній арешт до фортеці Чуфут-Кале. Формальні претензії до Бібікова полягали в нібито недостатніх поминках, але насправді, як пояснив йому один кримець, причина була в тому, що «цареві люди замкнені у вашого государя».
Крим готовий до обміну «великими послами»
Проте це ще не був розрив. 3 січня до Москви дістався кримський гонець Іссей Кипчакський, а за 20 днів він був прийнятий царем Федором Івановичем. Іссей знову підтвердив, що Крим готовий до обміну «великими послами», що після розміну буде підписано договір і, зрозуміло, що це має супроводжуватися відпущенням Мурада на півострів.
У складі посольства прибув і особистий ханський емісар Лачин Агзі Черкашенін. 25 лютого його «розпитали» у Посольській палаті і він пояснив московітам логіку дій Газі II. За словами Лачина, хан прагне зберегти мир з Москвою: «З московським, до своєї смерті будучи на своєму юрті, вчинюсь у мирі та жодної людини на украйну московську не допущу». Влітку минулого року Арсанай Дівєєв нібито пропонував хану організувати похід на Московію, але той не дозволив. Більше того, незважаючи на прохання шведського короля Юхана III допомогти йому у війні, підкріплені щедрими поминками, хан має намір зберігати «дружбу та братерство з Москвою».
Щодо відсутності посольського розміну, то Лачин звалив усе на підступи ханських братів при султанському дворі. Мовляв, Мурад III майже вирішив проголосити ханом Алпа Герая, а калгою – Мубарака, тож в очікуванні нової смути Газі II було не до дипломатії.
Зрештою, Лачин повідомив, що до Криму з Астрахані прибув Янтемир – посланець від Мурада. Він передав слова свого пана, що той не може прибути на півострів без згоди Федора, і шкодує, що не побачився з дядьком. Ханський емісар заявив, що «цар та всі кримські люди Мурат-Кірея царевича люблять і хочуть його до Криму».
Московська реакція була передбачуваною – Іссей був затриманий, а до Криму відпущений лише гонець калги Асан. Його супроводжував московський служилий татарин Бахтіяр – він віз інструкції Бібікову. Тому треба було «говорити ближнім царевим людям» про необхідність посольського розміну в Лівнах, а якщо «цар чи царевичі схочуть іти на государеві украйни» – відмовляти їх від цієї витівки та попередити Кремль.
Розуміючи, що постійні затримання гінців рано чи пізно загострять обстановку, 20 березня «государ цар і великий князь Федір Іванович всієї Русі вказав, як йому, государеві, своєї справи та земської берегти від кримського царя». Гарнізони на півдні вкотре були посилені.
Кремль не збирався відпускати Мурада з Астрахані
Такий стан «недружби» міг тривати доволі довго. Хоч би що заявляли кримцям московські гінці та бояри, Кремль не збирався відпускати Мурада з Астрахані – він був надто цінною фігурою російської східної політики. Без його повернення Бахчисарай відмовлявся підписувати договір із Москвою. Але цього було недостатньо для повномасштабної війни, і навіть взаємні затримання гінців не могли похитнути рівновагу.
Однак у березні чи квітні 1591 року сталася подія, яка зробила зіткнення Криму та Московії невідворотним – в Астрахані раптово помер «царевич» Мурад, одна з його дружин і племінник-пасинок Кумо (Кумик). І хоча Москва всіляко заперечувала свою причетність до цього, у Бахчисараї не сумнівалися – Гераї були отруєні. Про деталі цього злочину Крим.Реалії вже писали, повторюватися не варто. Найголовніше – Кремль більше не мав козиря для шантажу Газі II, і хан сповна скористався цим.
Геополітичний ромб
Але перед тим, як перейти до опису підготовки до війни, кинемо погляд на відносини в геополітичному ромбі Крим-Польща-Швеція-Московія. Всупереч поширеній думці, жодна із зовнішніх сил не підштовхнула хана до війни – це рішення він ухвалив самостійно.
Так, у першій половині 1591 року зі Стамбула до Бахчисарая не прибуло жодного чаушу. Більше того, як розповів восени того ж року Ямгурчі, один із найближчих сподвижників Мурада, «писав до Кази-Гірея царя з Царгорода друг його Ібрагім-ших, щоб він Кази-Гірей цар одноосібно зголосився цареві турському, тим, щоб йшов війною на государеву землю». Тобто, султанський двір не ініціював похід – навпаки, там вимагали ханських пояснень. Численні гінці Газі II відвідували османську столицю, а єдиний стамбульський чауш приїхав на півострів уже після відбуття хана.
Щодо кримсько-польських відносин, то ще влітку 1590 року до Речі Посполитої поїхав гонець Ян Магмет Челебі, після чого «у литовських людей була рада, миритися з кримським чи не миритися». Постановили «миритися» і прислали на півострів гінця Кази Бердея з питанням про умови укладання миру. Наприкінці того ж року до Польщі-Литви вирушило посольство мурзи Ак Магмета, який оголосив умови Бахчисарая: виплата поминок за минулі шість років. На початку 1591 року до Криму повторно прибув Бердей і доставив Газі II послання від короля Сигізмунда III, в якому той писав: «Щоб цар пішов на московського, а як цар піде на московського, то йому надішле скарбниці вдвічі». Як стане відомо пізніше, наприкінці 1591 року до Криму справді приїде Мартін Броневський із королівськими дарами, але станеться це вже після війни з Московією.
Не менш цікавими у цьому контексті є і московсько-польські переговори жовтня 1590-го – січня 1591 року. Кремль звинуватив польських послів у тому, що їхня країна розкрила хану таємні московські пропозиції про спільну боротьбу проти Криму, при тому, що сама Москва відмовилася виступити разом із Бахчисараєм проти Речі Посполитої. Більше того, в Кремлі нагадали, що коли польсько-литовські війська відбивали турецько-татарський напад 1589 року, канцлер Ян Замойський «нам били чолом, щоб нашій царській величності послати до сіверських міст свою рать, з кримським з Мурат Гіреєм царевичем». Це прохання у Москві розцінювали як крок до укладання «вічного миру».
Річ Посполита не просила Московію про військову допомогу
Польські посли у відповідь заявили, що, по-перше, звинувачення у розголошенні таємної інформації – це наклеп («наспівні промови»), а по-друге, Річ Посполита не просила Московію про військову допомогу, а зосередження її раті на Сіверщині більше загрожує Польщі-Литві, аніж Криму. Обидві сторони, природно, лукавили, але й без цього їхній антикримський союз у тих умовах був неможливий. У результаті все закінчилося продовженням Ям-Зампольського перемир'я 1582 року, яким завершилася Лівонська війна.
Швеція більше за інших підходила на роль кримського союзника, оскільки в той момент вже вела війну з Московією, тож літописець був упевнений: «Хан раду маючи зі свейським королем Єганом. Як та в один час від обох країн на благочестя ополчаться». Однак насправді все було складніше.
Ще наприкінці 1589 року хан послав «до свейского короля за Біле море свого гінця» – вимагати поминок за відмову від нападу на литовські землі. Переговори відбулися в лютому 1590 року. У відповідь до Криму прибуло шведське посольство із пропозицією, «щоб цар Литви та його не воював, а воював би Москву». Юхан III передавав Газі II 10 тисяч золотих та 20 тисяч срібних монет, а також 15 золотих кубків – надзвичайно щедрі на той час поминки – і запрошення, «як піду воювати московського, тоді й тобі йти». Однак посланий у тому ж 1590 році до Швеції «інший гонець» до моменту виступу хана так і не повернувся. Отже, шведсько-кримський «союз» існував швидше у перспективі, ніж у реальності, і на рішення Газі йти на Московію не вплинув.
З іншого боку, у цей же час посилився вплив Криму на ногайців, а отже – і сили Газі II. У грудні 1590 року Кан-мурза, новий правитель «Казиєва улуса», шертував хану. А в січні 1591 року прибув посол від нового бея Великої Ногайської орди Ураз-Мухаммеда із запевненнями у добросусідстві та готовності брати участь у поході «на ворога його на литовського короля».
Кампанії проти Речі Посполитої того року Газі ІІ не планував. Строго кажучи, йому взагалі було не до походів через підступи брата Алпа в Стамбулі – не раз і не два в історії кримський хан, повертаючись з війни, заставав на престолі когось іншого. Але й пробачити Москві отруєння свого племінника Газі він не міг – це не меншою мірою загрожувало йому втратою авторитету. За три роки до цього так само помер інший племінник хана – Саадет – і якщо одну смерть можна було списати на нещасливу випадковість, то дві явні виглядали злим наміром.
Отже, велика війна стала неминучою.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
