Джафер Сейдамет: «Окремі спогади». Частина 24

1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.

Продовження. Попередня частина тут.

Триполітанська війна (продовження)

У цей час я отримав дуже цінний подарунок від моїх стамбульських друзів. Це був перший випуск часопису «Türk Yurdu» [«Турецька вітчизна»]. Кілька разів, зачарований, я прочитав розповідь Ахмеда Хікмета «Üzümcü» [«Продавець винограду»], який схилив мене до глибоких роздумів. До того часу я не зустрічав у турецькій літературі такої глибокої віри, думок, почуттів і стилю. [Статті] «Türk Alemi» [«Турецький світ»] авторства Агаоглу [Агаева] Ахмед-бека, «Cengiz» [«Чингіз»] — переклад, виконаний Юсуфом Акчурою, чи «Büyük milli Emeller» [«Великі національні цілі» Садрі Максуді]... на той час це були мої найважливіші духовні джерела.

Я розповів Фехмі Бею про часопис «Türk Yurdu» і переклав йому певні фрагменти статті, котра з'явилася у цьому часописі у зв'язку із Триполітанською війною: «У тому, щоб Триполі залишився османським, зацікавлена не тільки османська держава, але й ісламський світ, а також тюркський світ. Це чітко видно від моменту початку війни. Турецько-італійська війна несе реальне розв'язання проблеми, яка періодично викликала суперечки. Спільний захист батьківщини — арабської і турецької, арабськими і турецькими бійцями, що з'єднали свою кров і дух, — і стали у цій боротьбі єдиним організмом зі спільною кров'ю і душею, які борються з однаковими запалом і ентузіазмом, з однаковими мужністю і жертовністю на підступах до цієї знаменитої фортеці героїчного Тургута Реїса [завойовника і першого османського губернатора Триполі у 1554 р.], фортеці, у серце якої встромлене було італійське знамено — показав нашим друзям і ворогам, що поміж цими двома шляхетними племенами, які побраталися мудрою заповіддю пресвятої віри, не може існувати фундаментальної незгоди. Ці два великі братські племені Сходу божественним призначенням поставлені спільно захищати Схід і забезпечувати його розвиток. Їхні правильно зрозумілі інтереси роблять це необхідним...».

Ці фрази справили дуже позитивне враження на Фехмі Бея. Однак ідея арабської єдності виявилася у ньому сильнішою, ніж мусульманського братства. Для нього найважливішою метою було здобуття арабами незалежності і арабський націоналізм. Користь для турків він бачив у допомозі, яку вони могли б надати у здійсненні цього наміру. Він сподівався, що це запобігатиме потраплянню арабів під чужий вплив. Фехмі Бей, як і Джамаль ад-Дін аль-Афгані [богослов і ідеолог панісламізму], був переконаний, що мусульманські країни після відкриття і розвитку свого національного почуття зможуть легше прийти до взаєморозуміння.

Пунктом, в якому я не міг порозумітися із Фехмі Беєм, був західноєвропейський революціонізм і соціалізм. Фехмі Бей, людина, що цінувала вільну і не скуту думку, рішучий націоналіст, дивився на ці проблеми як західний інтелектуал. Це було природно. Адже його народ не стогнав, закований у царських в'язницях, без можливості розвитку національної та цивілізаційної самосвідомості. Щоправда, в Єгипті становище селянина, особливо безземельного, було трагічним, а великі землевласники нещадно експлуатували фелахів [землеробів на Близькому Сході]. Однак арабська молодь думала, в першу чергу, про політичне визволення і, у зв'язку із цим, — про зміцнення арабської єдності.

На юриспруденції

У перший рік у Сорбонні моє навчання було дуже інтенсивним. Я приділяв особливу увагу економіці. У [професора політекономії] Шарля Жіда економіка перепліталася із соціальними проблемами. Його блискучий розум, розлогі, глибокі знання, серце, сповнене істинно людських почуттів — все це породжувало в нас усіх велику любов і пошану до нього. Професора цивільного права Пленйоля ми оточили пошаною за величезний, беззаперечний авторитет у його області, м'який характер і прекрасну мову. Фінанси викладав Гастон Жез — до нього ми горнулися за його велику громадянську сміливість, любов до свободи і демократії.

Я найбільше цікавився економікою і занурився в цю область. Я зачитувався докладним десятитомником економіки професора — декана нашого факультету. Крім того, я переглядав основні роботи, що розповідали про економічні системи, і робив нотатки.

Я ходив до Бібліотеки Сент-Женев'єв, де по черзі вчитувався у французьку літературу і критичні роботи. Під впливом друзів-євреїв з Росії, аби краще пізнати Росію, я читав перекладені на французьку мову російські романи, особливо [Федора] Достоєвського та [Івана] Тургенєва. Через кілька місяців я почав відвідувати у Сорбонні лекції професора Фелікса Д'Антека, а в Колеж де Франс — лекції [Анрі] Бергсона [нобелівського лауреата з літератури 1927 р.]. На юриспруденції у мене був однокурсник, румунський єврей на ім'я Йорг, він навчався і водночас зачитувався легкою французькою літературою, вів комфортне і впорядковане життя. У нього був друг-румун, каліка із хворим плечем. Той був серйознішим, навчався старанніше і цікавився суспільними проблемами. У мене також були товариші серед сербів. Вони вчилися дуже старанно. У нас були ближчі відносини із румунами, ніж із ними. Серби холодно, хоча і не так показово, як болгари, ставилися до турків і до мусульман в цілому. Тоді я познайомився, серед інших, із турком Суфі Нурі, вірменином Чайлаком, євреєм Ісидором Когеном і румуном Періклесом. Всі, хто був зайнятий юридичними дослідженнями, не цікавився політичними і соціальними питаннями. Брат Суфі Нурі, Джелял Нурі, часто присилав брату видані ним книги. У свою чергу, я позичав ці книги у Суфі, а після прочитання ми із Суфі сперечалися про них.

Французи, які вивчали право, не вступали з нами, іноземцями, у близькі стосунки, навіть навпаки, вчиняли по відношенню до нас вульгарні демонстрації. Більшість французів на юридичному факультеті становили монархісти, вороги республіки і демократії. Одного разу трапилося так, що французький студент, побачивши [газету] «L'Humanite» [«Людство»] у моїх руках, демонстративно встав із лавки, на якій ми сиділи разом. Майже всі французькі студенти на факультеті читали «L'Action Française» [«Французька дія»] — орган монархістів.

Деякий час по тому я зрозумів, наскільки неправильним було уявлення про те, що можна пізнати Францію тільки на підставі спостережень, зроблених із-зовні, або на основі французької літератури. Наприклад, була велика різниця між студентами, які вивчали літературу або педагогіку, і студентами-правознавцями. Інший приклад: оскільки у Франції існувало розділення церкви і держави, із-зовні здавалося, що у Франції вже немає релігійних людей. Але, з іншого боку, по неділях або на релігійні свята церкви були переповнені. Іноді в неділю вранці я ходив до собору Нотр-Дам, щоб послухати духовну музику, виконувану на знаменитих органах. Одного разу мене там побачив мій товариш по курсу. Думаю, що у зв'язку з цим ми почали обмінюватися привітаннями.

Подорож до Швейцарії

У липні [1912 р.] я успішно склав іспити. Я був дуже втомленим. Один з товаришів — турецький єврей Ісидор Коген — мав намір поїхати до родичів в Лозанні, щоб провести там канікули. Поїхав також і я. Я винайняв кімнату у єврейської сім'ї зі Стамбула. Я привіз із собою роботи [Фрідріха] Ніцше та [літературного критика] Еміля Фаге. Заглибившись у читання цих книг, я ані відпочив, ані відвідав Швейцарію. Певного дня разом із Ісидором ми вирушили до відомого своєю чудовою столовою водою [міста] Евіану, розташованого навпроти Лозанни, на французькому березі озера Леман. У Лозанні часто йдуть дощі, ось чому я взяв парасольку. Коли я чекав в [лозаннському порті] Уші на корабель, я забув про парасольку. Увечері, коли ми повернулися до Уші й звернулися до поліції, мені негайно повернули загублене.

Щойно перетинаєш швейцарський кордон, відразу ж впадають у вічі порядок і атмосфера свободи і добробуту. Протягом півторамісячного перебування в Лозанні я полюбив швейцарців за їхню ввічливість, серйозність і відданість роботі. Прекрасні краєвиди Швейцарії, гори, а особливо сади і городи нагадували мені Крим. У той час я не замислювався про те, яким прекрасним і корисним прикладом для Криму могла б стати Швейцарія, де, як і у нас в Криму, жили представники різних рас і народів, всі організовані у справедливий спосіб, під захистом держави. Тоді я не розглядав Швейцарію під таким кутом. Зрештою, у той час ми ще не думали про розпад Росії та про відділення від неї Криму. Дивлячись на Швейцарію, я бачив позитивні й щасливі результати свободи і демократії — це додавало ентузіазму і сили моєї ідеї «революції в Росії».

Далі буде.

Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.