«Збиткова» кримська бухгалтерія. Частина перша

Спеціально для Крим.Реалії

Відзначаючи шестиріччя кримського «референдуму» про приєднання до Росії спікер російського парламенту Криму Володимир Константинов знову порушив, здавалося б, уже забуту з червня минулого року, тему про підрахунок «шкоди» Криму в період з 1991 до 2014 року.

Володимир Константинов сказав: «Незабаром ми зможемо говорити про збитки, завдані Криму його перебуванням у складі України, конкретніше, з цифрами в руках. Така робота ведеться і близька до завершення. Обов'язково порахуємо і збитки, завдані після нашого виходу зі складу України ‒ блокадами, диверсіями та іншими ворожими діями з її боку».

Чому спікер вирішив відновити розмови про збитки саме зараз, через рік після закінчення «підрахунку»? Навряд чи тому, що оголошена торік влітку цифра у 2,5 мільярда доларів когось у Криму або в Москві не задовольнила. У принципі, цифра довільна, могли написати будь-яку іншу. «Підрахунок» у їх виконанні ‒ це не про визначення цифри, це пошук більш-менш стерпних аргументів, з якими в руках можна було б говорити про «шкоду», а не про щось інше. За рік нічого не вийшло, вирішили ще «попрацювати».

Гучні заяви Володимира Константинова та Юхима Фікса про «шкоду» служать єдино пропагандистським цілям. Інакше кажучи, це просто локшина на вуха легковірних. Це тим більше зрозуміло на тлі того, що кілька міжнародних судів уже розглянули позови України, визнали її претензії до Росії справедливими та зобов'язали Росію відшкодувати збитки. Будь то рішення Міжнародного морського суду про повернення Україні моряків і кораблів, або ж позови «Нафтогазу України» на 8 млрд доларів через втрату активів у Криму в межах процесу у третейському суді в Гаазі, позов щодо загарбання кримської інфраструктури «Приватбанку», і деякі інші. Ось і росіянам хочеться, по-перше, судитися з Україною хоч за що-небудь, а по-друге, зберегти хорошу міну при поганій грі.

І ледь Володимир Константинов встиг зійти з трибуни, як «новину» розтиражували багато російських ЗМІ. Вони повідомляли, що робоча група була посилена представниками кількох міністерств та Центробанку. За словами Константинова, збиток порахували не весь, тому, що «Крим деградував у своєму розвитку. Практично все, що було створене за радянської влади, ‒ школи, дитячі садки, дорожні та електричні мережі, інфраструктура ЖКГ, газогони ‒ практично все стало непридатним і потребує ремонту». Він підкреслив, що «суми будуть величезні». Зверніть увагу на дивну логіку спікера: збудовані під час перебування Криму у складі України об'єкти ставляться не в заслугу Україні за їх будівництво, а у провину через їх зношення, ніби якби об'єкти були розташовані в Росії, то не зношувалися б?

З іншого боку, якщо Росія хоче висунути Україні позов про «збитки» в Криму, то не зайве було б подивитися, які наслідки це спричинить у власному домі. А якщо, побачивши ці підрахунки, наприклад, Саха-Якутія підрахує свої збитки від видобутку та вивезення Росією її алмазів? Народи Сибіру підрахують збитки за вивіз їхнього лісу? Народи півночі підрахують збиток від експлуатації та вивезення продуктів їхнього тваринного світу? А Ханти-Мансійський та Ямало-Ненецький автономні округи виставлять Москві рахунок за видобуток і вивіз їхніх нафти та газу, які за всіма законами є надбанням їхніх народів? Причому, зрозуміло, що ці збитки, не в приклад кримським, реальні і без лапок...

Періодизація історії та підрахунок шкоди

Прийшов час розкласти все на полички. Святкуючи річницю «референдуму», колаборанти зазначають, що автономія Криму 90-х років була першим кроком до незалежності Криму. Не сперечаємося: автономія ‒ це і є незалежність. Але якщо з 1992 до 2014 року це перший етап незалежності Криму, тоді не Україна, а сам Крим відповідальний за все, що сталося в цей період. Адже не дарма ж у його конституції від 6 травня 1992 року говорилося, що всі зібрані податки автономія залишає у себе і будує відносини з Україною на основі міжбюджетних договорів. Куди вже незалежніше?

Але ось парадокс. Передбачалося, якщо Крим становить приблизно 4,6% від території та населення України, то він і має із зібраних податків вносити до бюджету України 4,6% його витрат на загальнодержавні потреби, а все інше ‒ в його автономному розпорядженні. Але несподівано для сепаратистів виявилося: що податків, які збираються в Криму, катастрофічно не вистачає для виплати навіть цих чотирьох відсотків. Навіть більше, не вистачає і на фінансування власних потреб. Незалежний Крим виявився банкрутом.

Тому чи не варто розглядати періодизацію історії Криму за новою, зрозумілішою, схемою? Адже в кожен період історії є певний суб'єкт відповідальності за ті чи інші події. Подивимося, як він змінювався на прикладі Криму.

Перший період з 18 століття і до 1918-го року. Немає сумніву, що відповідальність за все, що відбувалося в Криму в цей період, має взяти на себе Росія. А це криваві та руйнівні походи на Крим фельдмаршалів Петра Лассі та Бурхарда Мініха, пізніше Олександра Суворова, Василя Долгорукова, Григорія Потьомкіна, це спалені ними в Криму міста та села, зокрема, спалений військами Мініха оригінальний Бахчисарайський палац, серед іншого державний архів Кримського ханства. У цей період після військового приєднання в 1783 році Крим для автохтонного населення став неприйнятним для життя, і сотні тисяч кримчан змушені були залишити його.

Пригадуються слова російського поета Максиміліана Волошина: «Ми витоптали мусульманський рай». Тому перше питання: чи збирається Росія, як суб'єкт відповідальності в цей період, відшкодувати матеріальну та моральну шкоду від вигнання кримчан і руйнування міст і сіл у період до 1783 року? Кримським татарам, думаю, не складно буде його підрахувати. Чи Росія може тільки пишатися кримськими перемогами російської зброї? Не той час. Прийшла черга відповідати за всі «перемоги».

Другий період ‒ з 1918 до 1944 року. Крим у складі Росії, і, звичайно, вона відповідальна за те, що відбувається. Цей період приніс Криму руйнування економіки колгоспами, голодом 1923-24 років, знищенням інтелігенції під час великого терору 30-х років. Тому друге питання ‒ чи створить В'ячеслав Володін робочу групу з оцінки збитків Криму від вбивства сотень тисяч невинних кримчан владою більшовиків і компенсує збитки їхнім спадкоємцям?

Третій період: 1944-1954 роки. Тут у Росії особливий рахунок за збиток від депортації та її наслідків. Він, до речі, вже виставлений, але Росія вважає за краще цей факт не згадувати. Під час життя народу у вигнанні Національний рух кримських татар провів самоперепис кримських татар, під час якого було встановлено, що у перші роки депортації від нестерпних умов життя померли 52,6% депортованих, що становить приблизно 90-100 тисяч осіб. Звідси третє запитання В'ячеславу Володіну ‒ чи збирається Росія компенсувати народу збитки за проведення геноциду 1944-1945 років?

Навіть більше, під час самоперепису були проведені підрахунки забраного майна депортованих. Виявилося, що в результаті пограбування народу депортацією, у кримчан насильницьким шляхом відібрали сотні тисяч гектарів орної землі, яка належить депортованим членам колгоспів на правах колективної власності, мільйони голів сільськогосподарської худоби, тисячі шкіл, бібліотек і мільйони книг, що містилися в них, мечетей, клубів, кладовищ, сотні тисяч будинків, незліченну кількість розташованих у них меблів, одягу, речей домашнього вжитку, продуктів, посуду, ювелірних виробів і багато іншого майна.

За оцінками кримськотатарського національного руху, не рахуючи життів кримських татар та їхнього морального збитку, загальна вартість забраного в цінах 60-х років становить 4 мільярди рублів. Долар, нагадаю, тоді коштував 68 копійок. Помножте цю суму на втрати вартості від декількох грошових реформ і на відсоток інфляції та отримаєте нинішню оцінку тільки господарської шкоди Криму в цей період. Тому В'ячеславу Володіну четверте запитання ‒ коли Росія відшкодує збиток кримським татарам від незаконно забраного їхнього майна?

І нарешті, у четвертий період з 1954 до 1991 року суб'єктом відповідальності за Крим є Україна. І це єдиний період, що відрізняється не втратами, а надбаннями ‒ практично все в Криму, окрім царських палаців, звичайно, збудоване Україною. А це заводи та інші промислові підприємства, птахофабрики та інші сільськогосподарські підприємства, житло, інфраструктура, газогони, дороги, школи, виші, об'єкти курортної сфери, підприємства зв'язку та багато іншого.

Найпомітніше будівництво ‒ Північно-Кримський зрошувальний канал, після пуску якого в 60-х роках виробництво сільськогосподарської продукції зросло більше ніж удвічі, підвищилося виробництво в промисловості, зросли потужності курорту та інших галузей економіки і сфер життя Криму.

Враховувати цей розвиток в актив України робоча група чомусь не збирається...

Далі буде.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції