«Немає нічого сумнішого за цю подорож місцевістю, спорожненою війною. Час також спричиняє руйнування, але вони не викликають такого страху і зневіри. Коли ви бачите чудові руїни будівлі, на які наклали руку століття, до меланхолії, яку ви відчуваєте, домішується усвідомлення року і непорушної волі творця, який встановив вічність лише для своїх законів і відмовив у ній людям, які є похідним цих законів. Але при вигляді спорожнених полів, колиб, зруйнованих рукою воїна, побачивши природу, яка ніби втратила енергію через відсутність рук, які б підтримали її зусилля, уява придушується сумом».
Автор цих рядків – Шарль-Жильбер Ромм. Французький мандрівник і дипломат, учасник Великої Французької революції кінця ХVIII століття здійснив подорож до Криму 1786 року – тобто через три роки після російської анексії Криму.
Шарль-Жильбер Ромм народився у Франції 1750 року в родині королівського прокурора. Втративши рано батька, він виховувався матір'ю, на руках якої залишилось п'ятеро дітей. Хлопчика віддали на навчання монахам. За прикладом старшого брата, Жильбер захопився математикою, а 1774 року, забезпечений численними рекомендаціями, він переїжджає до Парижа, де вивчає медицину, заробляючи на життя уроками математики.
Наприкінці 1770-х років у графа Головкіна Ромм познайомився з графом Строгановим і його дружиною, які мешкали в той час у Парижі. Строганов шукав гувернера для сина, і Ромм зумів йому сподобатись. З 1779 по 1786 рік Жильбер живе в Росії, у Санкт-Петербурзі, де працює вчителем і вихователем графа Павла Строганова.
До цього періоду і належить його подорож до Криму.
Незабаром він залишає Росію, і після початку революції у Франції бере активну участь у боротьбі з представниками старого режиму. 1791 року його обирають до Законодавчих зборів, потім – до Конвенту, де він голосує за смерть короля.
Життя Ромма закінчилося трагічно. 1795 року він і п'ятеро його товаришів були арештовані та вислані на мис Фіністер. Вони дали один одному клятву не віддаватися живими до рук ката, і з цією метою дістали собі через сторожів в'язниці два кинджали. 17 червня 1795 року був прочитаний смертний вирок. Засуджені дотрималися клятви. Першим встромив собі в серце ніж Жильбер Ромм і впав мертвим. Йому було 45 років...
Хоча подорож до Криму була для Ромма коротким життєвим епізодом, але опис півострова в цей переломний період надзвичайно цінний для кримознавців
Хоча подорож до Криму була для Ромма коротким життєвим епізодом, але опис півострова в цей переломний період надзвичайно цінний для кримознавців...
Отже, 1774 року був укладений Кючук-Кайнарджийський мирний договір між Османською імперією та Росією. Кримське ханство стало незалежною державою, за якою зберігались великі території – Кримський півострів, де хан зазвичай мав свою резиденцію, Східний Ногай між Бердою і Дніпром, Едісан, або Західний Ногай, і велика частина Бессарабії, або Буджака, а також Кубань. Права хана урізались, але в його віданні залишалась публічна молитва, видання законів, командування військами, карбування монети, право встановлювати мита й податки. Через три роки кримським ханом став російський ставленик Шагін Гірей, а вже 1783 року маніфестом «Про приєднання півострова Кримського, острова Тамана і всієї Кубанської сторони під Російську державу» Крим увійшов до складу Російської імперії.
Крим 1774-го і 1786-го – це дві різні історичні епохи
Крим 1774-го і 1786-го – це дві різні історичні епохи. Загалом 12 років, але між ними пролягла важлива віха – анексія Криму Росією... Для Росії завоювання Криму – грандіозна перемога, для Кримського ханства – кінець більш ніж трьох століть державності, трагедія, яка спричинила за собою безліч людських драм...
Починається кримська подорож Жильбера Ромма вельми ординарно, як і в багатьох його попередників – із Перекопу, або татарською – Ор-Капи. Переїхавши мостом канал, він прибув близько першої години дня на Перекоп, де зупинився у коменданта фортеці пана фон-Фока, який, коли Ромм побажав об'їхати місто, дав йому в супровід плац-майора і козака.
«Насамперед ми вирушили на канал, одним кінцем прилеглий за дві з половиною версти звідси до Гнилого моря, або Сиваша, іншим до Чорного моря... Немає ніякого сумніву в тому, що будівельники каналу мали на увазі фортифікаційні цілі. Охоронювані двома морями, з перешийка вони були відкриті нападу; широкий рів мав захищати їх від набігів сусідів». Ромм зазначає, що Сиваш надзвичайно мулистий, в цій своїй частині майже позбавлений води, a при західних вітрах майже весь висихає. Тоді легко переїхати на інший берег верхи або у візку. Східні вітри наганяють у Сиваш воду з Азовського моря. «Ці чергування дуже шкідливі для жителів – влітку від цього бруду походить гнильний запах».
Що цінне в мандрівних записках Жильбера Ромма для істориків... Авторові вдається в сухому документальному описі передати відчуття тривоги, характерної для фактично воєнного стану в цій місцевості. В околицях Перекопу, за його словами, видніються руїни, сліди будинків, що складали передмістя. Побачене наштовхне Ромма на філософські роздуми... І як не погодитись із французьким мандрівником – дійсно, що може бути «сумнішим за цю подорож місцевістю, спорожненою війною»?
«Міста, щойно прикрашені і заселені, отримують ім'я свого засновника, а потім це ім'я переходить до спорожнювача, який пишається цим новим прізвиськом, яке свідчить лише про його велику здатність усюди приносити смерть і жахи. Саме так 1771 року князь Долгорукий розорив Перекоп, і кривавий успіх цей приніс йому титул Кримського», – пише автор.
Ромм з'єднує два таких лиха людства того часу, як війна і чума
Невипадково Ромм з'єднує два таких лиха людства того часу, як війна і чума. Він пише: «Дещо далі видно сліди житла, яке 2 роки тому було зайняте зачумленим. Мабуть, нерідко чума і війна об'єднували свої зусилля, щоб спорожнювати землю».
Його шлях лежить від станції Ішунь на Карасубазар, «щоб подивитися кам'яний міст, збудований на одній з дуже вузьких заток Чорного моря, яка тягнеться аж до Салгира. Приблизно в 29 верстах від Перекопу села починають зустрічатися частіше, земля кращої якості і краще оброблена. Наголошую тут для тих, кому це може стати в нагоді, що татари неохоче пускають мандрівників на нічліг, але, якщо послатися на каймакана або взяти від нього листа з Енібазара, вас приймуть дуже добре. Вони добрі, гостинні, щедрі, але тільки аж ніяк не всі такі». Ще б пак – на дворі фактично війна, було б дивно, якби люди не виявляли обережності – особливо щодо іноземців.
Нарешті, Ромм досягає Карасубазара: «Місто Карасубазар розташоване в долині, оточеній горами середньої висоти; частина їх утворюють вапняні гряди, інші являють собою просто купу вапняку або ж уламки більш високих вапняних гір. З однієї такої гори серед східних скель випливає Карасу, або Чорна річка, падає водоспадом, зрошує в 4 версти звідти палацові сади і, спускаючись потім в місто, тече через нього і впадає в Салгір»...
Тут автор зустрічає маленькі, низькі крамнички, які «або наповнені товарами, або зайняті ремісниками»: «Я із задоволенням спостерігав, як тутешній робітник, сидячи на п'ятах і, маючи під рукою все, що йому потрібно, працює без перерви, не вдаючись до інших рухів, крім рухів, вироблених руками, і це при виконанні таких робіт, які змушують обливатися потом наших європейських робітників і поглинають всі їхні сили».
Муфтій-ефенді, або патріарх, особа надто значна серед своїх співвітчизників для того, щоб ми не спробували його побачити
Ромм докладно описує свою зустріч з муфтієм – духовним лідером кримських татар. Ці спостереження містять чимало цікавих етнографічних відомостей: «Муфтій-ефенді, або патріарх, особа надто значна серед своїх співвітчизників для того, щоб ми не спробували його побачити. В його особі ми зустріли людину, яка любить і вміє поговорити. При нашому вході його син зняв з нас чоботи, посадив нас на подушки і запропонував трубку і каву без цукру. У них таке частування вважається великою люб'язністю, але ми від нього відмовилися, оскільки воно не відповідає нашим звичкам».
Муфтій розповів гостю, що «раніше Крим був густонаселений, в ньому нараховували сто п'ятдесят тисяч будинків, в кожному будинку жило по 3-4 сім'ї; до цього числа треба ще додати ногаїв, що живуть в кибитках; кибиток було понад 200 тисяч. Ця численна нація займалася більше війною, ніж землеробством. Втім, землю вони все ж обробляли, але лише для своїх власних потреб. Тільки за останні років 40 вони стали більш ледачі, і землі виявилися покинутими».
Муфтій познайомив гостя з частуванням по-кримськотатарськи: «Почалося з того, що на коліна нам розстелили серветку; потім подали таз і полили на руки води, потім подали другу серветку, щоб витертися. Потім перед нами поставили стіл з посрібленої міді, круглий, з бортом, на дуже низькій дерев'яній ніжці. Посередині була яєчня, а навколо 6 невеликих тарілочок; одна з рідким медом, інша з медом, звареним з виноградним соком, третя з печивом з борошна, масла і меду, четверта з кисляком, п'ята і шоста зі смаженим м'ясом». Старший син господаря будинку показав, як їсти без ложки – взяв пальцями шматок хліба з яєчнею і вмочив його в мед. Гості виконали те ж саме. «Потім подали якусь юшку з крупою та м'ясними кульками. Потім було варене тісто і, нарешті, нарізані шматочками фіги, зварені у воді з медом».
«Після вечері нас за звичаєм пригостили б кавою, але через те, що ми її не п'ємо, нам був запропонований шербет – дуже солодке і приємне питво. Потім, щоб помити руки, нам вдруге подали таз, на цей раз з милом. Муфтій-ефенді хотів залишити нас ночувати, щоб познайомити зі звичаями татар при відході до сну, але обставини не дали нам можливості скористатися запрошенням».
Як і багато мандрівників, Жильбер Ромм як вельми втішний і позитивний факт зазначає повагу дітей до батьків і до старших серед кримських татар: «Коли за столом сидить батько, діти йому прислужують; якщо батька немає вдома, старший займає його місце, приймає гостей, а брати прислужують. Таке шанування старших видається мені чудовим звичаєм».
Зауважує Ромм і те, що кримські татари «з нових часів» піддаються гонінням. Ось що пише він про Судак: «В огорожі фортеці тулилися татарські саклі, але після заняття Криму росіянами нещасних примусили виселитися з огорожі, і зараз їх можна бачити в ущелині, про яку я говорив вище. Там вони довго не залишаться – 37 сімей їде до Анатолії. Їм не дозволяють рубати дрова в лісі, спустошують їхні сади, вони не можуть мирно користуватися їхніми плодами; природно, що вони йдуть шукати спокою і безпеки в іншу державу. Російська скарбниця отримає при цьому 98 садів або виноградників. З двох інших місць їде 23 родини».
Згодом еміграція, витіснення кримських татар з рідних місць стане однією з наймасштабніших трагедій Криму...
Завершимо подорож Кримом 1786 року в Феодосії: «Місто Каффа, або, як вимовляють татари, Кефе, в колишні часи було дуже великим, у ньому було 20 тисяч будинків. Оттоманська Порта тримала тут гарнізон в 10 тисяч чоловік».
Але сьогодні тут запорожніння і розруха: «У цьому місті, яке заслужило завдяки своїй населеності назву Малого Константинополя, нині налічується 488 татар, зокрема 276 жінок, близько 700 вірменів, трохи греків і євреїв. Торгівля його була значною; тепер тут торгують тільки сіллю... У місті колись було кілька чудових будівель, з яких і досі збереглися дві великі мечеті і ошатно оздоблена мармуром баня. Але росіяни, вправні в руйнуванні, зруйнували і цю прекрасну будівлю і насаджують кабаки. Капітальні стіни і склепіння ще залишилися, то для охорони їх поставили вартового. Так, місто це, найбільше в Криму, найбільш торгове на Сході, тепер одне з найбідніших міст Росії»...
Дуже скоро півострів чекають нові потрясіння. Через рік почнеться нова російсько-турецька війна, в якій турки спробують повернути собі Крим. Безуспішно. У 1791 році війна закінчилася перемогою Росії, Османська імперія була змушена підписати Ясський мирний договір, який остаточно закріпив Крим і Очаків за Росією.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
