Колись курортне, а нині прифронтове селище Бердянське на березі Азовського моря тільки й живе новинами про розведення військ. Як повідомляло Радіо Донбас.Реалії, саме через Бердянське за одним із проєктів розведення може пройти майбутня лінія розмежування: якщо так станеться, одна частина селища стане «сірою», інша – залишиться під контролем офіційної влади країни. Натомість сусіднє Широкине, яке українські військові у 2016 році з втратами звільнили від бойовиків угруповання «ДНР», може стати повністю демілітаризованим.
Радіо Донбас.Реалії розповідає, як під Маріуполем розведення військ чекають звичайні люди і як місцеві шостий рік виживають в умовах бойових дій.
«Оглянути труп поліція їде 60 км»
«Коли почалася війна, я була у шостому класі. У нашому селі школи немає, тому майже всі вчилися у Широкиному, що приблизно за три кілометри звідси. Можна було й пішки ходити, але нас розвозив шкільний автобус», – розповідає 16-річна жителька селища Бердянське Катя.
Востаннє у своїй широкинській школі дівчина була в грудні 2014 року: каже, всі пішли на новорічні канікули, щоб більше ніколи не повернутися. Після цього за рік Катя змінила три школи – дві у Маріуполі і одну у сусідньому селі Виноградне. «Але це, – зізнається дівчина, – не найгірше, що зі мною зробила і продовжує робити війна».
Разом із батьками та бабусею Катя шостий рік виживає в умовах бойових дій. Вона має цілу колекцію осколків снарядів, зібраних на власному подвір’ї, та купу історій про те, як під час обстрілів доводилося ховатися у підвалі сусідів.
Мама дівчини, Наталя, розповідає, що їхня родина не виїжджала з Бердянського навіть під час запеклих боїв. «Нам, – наголошує жінка, – як і тисячам інших сімей Донбасу, просто нікуди було їхати. Та ми б і не хотіли – любимо свій дім».
Пані Наталя заварює каву і каже, що про розведення військ у селі знають давно. Спочатку один із заступників командувача ООС заявив про створення під Маріуполем демілітаризованої зони з боку бойовиків угруповання «ДНР». А згодом сам командувач Операцією об’єднаних сил генерал-лейтенант Володимир Кравченко повідомив, що розведення буде по всій лінії фронту.
«Одна частина вулиці, як нам казали, буде «сіра», інша – українська. Лінія розмежування, наскільки нам відомо, пройде по дорозі повз сільський магазин. На щастя, наш будинок залишиться на підконтрольній Україні стороні, а що буде з тими, хто юридично житиме у «сірій» зоні?» – наче в нікуди запитує пані Наталя.
А потім і сама відповідає, що тут, у Бердянському, люди готові практично до всього. За час війни вони отримали так багато юридичних проблем, що, певно, впораються з можливим життям у «сірій» зоні.
«З Новоазовського району нас передали у Волноваський. І тепер оглянути труп, коли хтось помирає, поліція їде 60 км зі самої Волновахи. Зі села до Маруіполя автобуси давно не ходять, тому моя донька їздить у технікум разом із одногрупницею та її мамою. Виїжджають о 06:40, а потім із 07:00 до 08:30 чекають початку занять. Ввечері Катя їде маршруткою до сусіднього села Сопине, а потім через поле йде додому пішки. Якщо ніхто не може зустріти її – аж до дверей говорить зі мною по телефону. Переживаю і страшно за неї», – ділиться пані Наталя.
Питної води у Бердянському немає через близькість до моря. Ті, хто живуть у низині, мають колодязі. Ті ж, чиї будинки стоять на пагорбі, носять воду від сусідів. Централізоване опалення тут відсутнє – взимку будинки опалюють вугіллям, тонна якого коштує приблизно 7 тисяч гривень. Щоб опалювати будинок на три спальні впродовж всього зимового періоду, необхідно щонайменше 5 тонн вугілля, або 35 000 гривень. Для місцевих жителів – це непідйомні кошти, враховуючи, що у селі вже давно немає роботи.
«Колись, – підсумовує пані Наталя, – ми виживали за рахунок моря. Ловили хамсу і тюльку для себе та на продаж. А тепер вилов риби у нашій зоні заборонений – чергує рибна інспекція і затримує місцевих. Проте, знаєте, ми у Бердянському вже навчилися виживати за будь-яких умов. Єдине, що зараз по-справжньому лякає – розведення. Не хочемо бути «сірою» зоною і, тим паче, не хочемо, щоб тут була Росія. Зараз діти у селі приходять на вулицю біля магазину: перестрибують зі сторони на сторону і сміються, що вони перетинають «кордон». Так не має бути, це по-справжньому лякає».
«Це – наша земля!»
Чутки про майбутній відхід українських військових із Широкиного, Гранітного, Павлополя та інших населених пунктів під Маріуполем розповсюджуються й в інших селах на узбережжі Азовського моря.
У Лебедівці, де у 2015 році снаряд бойовиків угруповання «ДНР» поцілив у місцеву школу, ще з літа пліткують, що саме в їхнє село українські військові відійдуть після розведення.
«Ми боїмося, що після розведення станемо «передовою» й знову буде «прилітати». Та й взагалі не хочеться, щоб українські військові відходили з-під Маріуполя – навіщо тоді було воювати стільки?» – на вулиці біля зруйнованої школи розмірковує 51-річна місцева жителька пані Ольга.
Жінка щойно повернулася з міста – каже, щодня їздить у Маріуполь продавати яблука зі свого саду. За її словами, город та власне виробництво м’яса і молочних продуктів – у більшості випадків, єдиний спосіб заробітку жителів Лебедівки.
Так само не надто чекають розведення у селищі Сопине. 60-літній фермер пан Олександр от-от стане прадідом. Чоловік розповідає, що його родина нарешті почала повертатися до мирного життя, а тепер, каже, сильно переживає, щоб вдома знову не почалася війна.
«Нам, – коментує чоловік, – кажуть, що конкретно Сопине не буде демілітаризованим. Але не в цьому ж суть – у нас хороші взаємини з військовими, вони нам багато допомагали і допомагають, тому ми не хочемо, щоб їх взагалі виводили з узбережжя Азовського моря. Це – наша земля!».
Втім, попри велику інформованість цивільних, на передових позиціях під Маріуполем про розведення знають мало. Офіційно жодних наказів, зокрема, в районі Широкиного та Водяного не отримували, тому військові тут в один голос кажуть: «Стоїмо до перемоги».
Маріупольський напрямок ледь не щодня фігурує у зведеннях пресцентру ООС – станом на ранок 7 жовтня, зі сторони бойовиків угрупування «ДНР», зокрема, по позиціях українських військових поблизу Павлополя та Водяному стріляли з протитанкових гранатометів та стрілецької зброї.
