Спеціально для Крим.Реалії
Засоби масової інформації Криму сприйняли появу статті Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян і українців» як новий привід представляти воюючу з нами Росію другом і соратником, а на Україну і українців валити все, і реальні, і вигадані гріхи.
Фактично на матеріалі статті в Криму розв'язана нова інформаційна війна з Україною і з українством в цілому. На думку спікера кримського парламенту Володимира Константинова, стаття «в Криму обговорюється активніше, ніж в інших суб'єктах Росії». Тому, що «ми ніколи не сумнівалися, що росіяни і українці – один народ». Він підкреслює, що українці на західній Україні «вони дійсно інші», але з незрозумілих причин, слідом за Путіним, відмовляє в інакшості всім іншим українцям, хоча і вони дійсно інші – у них своя мова, своя ментальність, своє поняття батьківщини, нарешті, своя кулінарія та свої відносини в родині.
Найбільшим нещастям і Володимир Путін, і його коментатори в Криму, вважають розпад СРСР в 1991 році, і звинувачують вони в цьому Україну і українців. Але не можна при цьому забувати, що тригером цього розпаду стала Російська Федерація, яка оголосила свою незалежність 12 червня 1990 року, на честь чого і був встановлений день незалежності Росії, нині переназваний в День Росії. З цим актом союз розпався, тому що після виходу Росії як в ньому могли залишатися інші республіки?
І в Україні, і в Росії настільки ж люблять і французьку естраду, французьких виконавців і французьку мову, але це ж не привід для того, щоб оголошувати росіян і французів одним народом
Володимир Константинов пише: «я переконаний, що більшість людей в Україні – частина русского міра. Вони дивляться російське ТБ, слухають російську естраду, стежать за новинами з Росії».
Можна було б продовжити, що і в Росії люблять концерти українських виконавців, особливо пісні українською мовою, і захоплюються українською мовою, якої, за твердженням коментаторів, не існує. Але і в Україні, і в Росії настільки ж люблять і французьку естраду, французьких виконавців і французьку мову, але це ж не привід для того, щоб оголошувати росіян і французів одним народом. Так що такий аргумент – не доказ.
Але справа не тільки в логічній і ідейній неспроможності статті, і в її псевдоісторизм. Насправді це не стаття, а маніфест антиукраїнства, оголошення політичної, інформаційної війни Україні і пред'явлення конкретних загроз Україні як країні і українцям як народу.
Володимир Константинов користується статтею президента, щоб оголосити реванш Україні. Він, як і президент, ігнорує визнаний усім світом факт, що в Україні не було перевороту, що народ на демократичних виборах обрав чинну владу. За всім, що в Україні зроблено корисного для будівництва української держави, він бачить «антиросійські сили». Він пише: «питання, яким чином цим антиросійським силам вдалося захопити владу на Україні – предмет для серйозного аналізу. Чому у них вийшло? Ми повинні дати відповідь у всіх деталях. Це питання нашого самозбереження як народу, як цивілізації. Виходячи саме з інтересів збереження нашої цивілізації, ми не маємо права віддавати Україну на поталу русофобам і клептократії. Адже що буде, якщо ми здамо їм Україну? Хто буде наступним? Білорусь? Регіони Російської Федерації? Ці панове самі не зупиняться. Їх можна тільки зупинити. Впевнено і жорстко. Як вермахт в Сталінграді».
І це не пуста погроза. Далі Константинов переходить до конкретних планів знищення української держави – створення фронтів, формуванню «уряду у вигнанні» і «антиукраїнської платформи». Він каже: «необхідно сформувати широкий фронт співвітчизників, як в самій Росії, так і в межах наших історичних територій... тоді вже краще вести розмову про майбутнє України з урядом у вигнанні... настав момент для створення Української платформи, діяльність якої була б спрямована на порятунок залишків України: її суверенітету, державності, громадянського суспільства. Основою для консолідації повинно стати категоричне невизнання державного перевороту 2014 року і законності всіх наступних за ним дій узурпаторів, правочинності всіх запущених ними процесів».
Нічого собі «порятунок»!
У статті Володимира Путіна багато наклепів, які коментатори майстерно знаходять і з задоволенням поширюють. Політику Української держави вони абсолютно безпідставно називають «нацистською», Революцію Гідності «переворотом», звинувачують еліту України в прагненні до якихось «прибутків». Володимир Путін свідомо стверджує, що Росія ніколи не буде «анти-Україна», хоча насправді вона вже «анти-Україна», оскільки веде проти нас і гарячу, і холодну війну, окупувала дві частини території, та й вся ця риторика має одну мету – виправдатися за всі російські злочини проти України. Передплатниця газети «Крымские известия» Зінаїда Голець внесла пропозицію «статтю нашого лідера непогано було б прочитати в школі. Я взагалі пропоную присвятити їй Урок знань першого вересня».
Всій антиукраїнській риториці, слідом за автором статті, коментатори надають історичний сенс і розгортають історичне обґрунтування поняття українства взагалі як «російського сепаратизму». У замітці «Українство як хвороба російського народу» депутат російського парламенту Криму, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Кримського університету економіки і управління Валерій Лавров написав, що «Історія української хвороби російської нації тягнеться не одне десятиліття і була яскраво виражена ще за часів Олександра II. Згадаймо виникнення Кирило-Мефодіївського братства, численні гуртки, в яких пестувалася хвороблива ідеологія українства. Недуга гостро виявила себе і в роки Першої світової війни. Знадобилася ціла плеяда російських вчених – лінгвістів, літературознавців, істориків, етнографів, які досить багато написали про те, що є загрозою єдності російського народу».
Все вірно. Але тільки Лавров замовчує, що знадобилася і ціла плеяда українських філософів і соціологів, щоб тоді ще розвінчати і спростувати російську шовіністичну писанину, а тепер російські історики знову чіпляються за давно спростовані концепції і думають, що це хороші докази.
Свою концепцію Валерій Лавров присмачує здогадками і фейками. Так, він приписує Дмитру Донцову «перший переклад на українську мову книги «Майн Кампф» Гітлера, хоча ця інформація вже перевірялася і не знайшла підтвердження. «Повний переклад Майн Кампф на українську мову вийшов тільки в 2016 році. Переклад, про який мова, включав тільки 2 глави другої частини. Звідки Долинський взяв, що це переклад Донцова, не зрозуміло. Судячи зі змісту передмови В. Обуховича, видавці аж ніяк не схвалювали ідеї автора («Український нарід не потребує хватати до рук бритви расизму, український нарід надто здоровий, щоб розуміти життя як спочинок на лаврах та відкидати природній світовий змаг націй. Український нарід воліє бачити себе як вартість між націями, ніж на безлюдній пустині, де навіть найдурніша людина, як людина, може й мати вартість, коли вже ніякого критерію вартостей не буде. Віддаючи цей переклад до рук читачів, сподіваємося, що укріпиться в них віра в Україну, єдина українська відповідь»). Тобто, ці два розділи з основними ідеями Гітлера («Світогляд і партія» і «Держава») були видані з тією ж метою, з якою і сьогодні видається ця книга в Росії або Німеччині... для ознайомлення і спростування, а аж ніяк не для пропаганди...»
Валерія Лаврова, який вважає себе вченим, звичайно, можна зрозуміти, намацав такий гарний новий привід для ще одного оголошення українців фашистами, тільки не врахував, що можуть перевірити і виявити, що це фейк.
Валерій Лавров, як і Володимир Путін, також не пропускає нагоди згадати про якісь «територіальні подарунки» Україні з боку Росії. Ось тільки обидва не перевірили цей факт, а він полягає в тому, що в двадцятих роках територія України була куди більшою, ніж нині, тому, що до неї тоді входили Кубань, місто Таганрог з його околицями, частини нинішніх Ростовської, Курської і Воронезької областей, які згодом були відірвані Росією від України. Більш того, вони обидва забувають, що якщо затвердити принцип, «виходь з тим, з чим прийшов», тоді і Росія повинна виходити з СРСР з тим, з чим прийшла – а в її складі на початку ХХ століття не були ні багатьох регіонів Сибіру, ні Далекого Сходу, ні нинішньої Півночі, ні Кавказу, ні Кенігсберга, ні інших територій. Тому можна сказати, що звернення до фактів, звернення до територіальних проблем вимагає особливих знань і особливої коректності. А їх-то в статті Президента Росії Володимира Путіна якраз і немає.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
