150-літній ювілей Василя Стефаника. Радянській владі не вдалося «приручити» письменника – дослідники

ЛЬВІВ – 14 травня в Україні і світі вшановують 150-ліття від дня народження українського письменника Василя Стефаника. Заходи відбуваються на державному рівні. Найбільше людей сьогодні очікують у селі Русові на Прикарпатті, де народився, жив, творив, помер і похований новеліст. На обійсті письменника Івано-Франківський драматичний театр вперше зіграє драму «Вона – Земля» за творами Василя Стефаника. У Львові презентують антологію «Василь Стефаник в європейській пресі».

Що писала про Стефаника преса за його життя? Що говорили критики та друзі про його літературний талант? Чому у творах Стефаника домінує смуток, трагедія, людський біль? Чи сучасно звучить письменник сьогодні?

Вже у 28-річному віці – відомий письменник, знаний, шанований – у радянській Україні, з пенсією від радянської влади, не заборонений у радянський час, але з якого ліпили «пролетарського письменника». Написав небагато, але писав коротко, трагічно, емоційно, немов різав, зазначають дослідники.

За життя Василя Стефаника увагою не обділяли. Літературні критики і шанувальники називали його українським модерністом. А він вагався на початках своєї творчості, чи взагалі йому писати, та й мало кому зізнавався у тому, що експериментує зі словом. Так було, доки поляк, медик, філософ, діяч Вацлав Морачевський і його дружина Софія Окуневська-Морачевська, яка стала першою жінкою-лікарем в Галичині, не вселили впевненість Стефаникові, що він має талант. Це молоде подружжя стало «дорогою у світ» письменника.

Вацлав Морачевський відчув обдарованість Василя Стефаника. «Пані, яка навчила мене любити Русів і правду в собі», – писав про Софію Окуневську-Морачевську письменник.

«Стефаник зізнавався в автобіографії, що почав писати рано, в гімназійні роки, але під впливом Леся Мартовича (письменник, правник – ред.), який трішки був грубуватий і цинічний, трохи кепкував над ліричною, розчуленою манерою письма Стефаника. Тому у письменника навіть виробився психокомплекс, і Стефаник вирішив нікому не признаватися, що теж пише, має здібності, він перемкнувся в гімназійні роки і в перші роки навчання в Краківському університеті на політичну і громадську діяльність. А Морачевський переконував, що в нього є талант, орієнтував його в модерних течіях. У Стефаника було інтуїтивне чуття нового, оновлення художніх форм. Стефаник вибухнув моментально і одразу високохудожніми цілими зразками», – каже Роман Піхманець, доктор філологічних наук, професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Василь Стефаник народився 14 травня 1871 року у селі Русів (Снятинського району, що на Івано-Франківщині). Його батько – Семен – був війтом, отримав спадок. Мама – Оксана, з дому Дідух. Це була заможна селянська родина, і син змалку знав, що вчитиметься у школі. У Коломийській гімназії, звідки його погнали, потім у Дрогобицькій він познайомився з багатьма відомими українцями – Лесем Мартовичем, Левом Бачинським, Марком Черемшиною. Вже тоді почав писати.

Після гімназійних років, з 1892 року, навчався у Кракові в Ягеллонському університеті на медичному факультеті. Але Василь Стефаник зрозумів, що це не його фах і писав: «З тією медициною вийшло діло без пуття» і почав літературне і громадське життя.

Спілкування з Морачевськими, Краків, де панувала атмосфера модернізму в мистецтві, знайомство з європейськими митцями і сучасними течіями вплинули на Василя Стефаника. Він провадив богемне життя, любив гарно вдягатися, його костюми пошиті в знаних майстрів. Збірка з 15 новел «Синя книжечка», яка вийшла у Чернівцях у 1899 році, одразу стала помітним літературним явищем, і про неї писала тогочасна преса.

Антологія, присвячена Стефаникові

Національна наукова бібліотека імені Василя Стефаника у Львові до ювілею новеліста видала антологію «Василь Стефаник в європейській пресі 1899–1936 років». Науковці дослідили понад сто україномовних видань закордонної преси та еміграційної, в яких написано про Василя Стефаника.

«Дослідили прижиттєві публікації, було цікаво, що писали про нього, знаючи, що Стефаник прочитає. Антологія охоплює період від часу видання «Синьої книжечки» (1899 рік) до 1936 року (смерті), але є некрологи початку 1937 року. Це статті, рецензії, шаржі, етюди, хроніка. Писали, що Василь Стефаник – модерний письменник, нового часу, і не було різниці, чи ця газета виходила у Відні, чи в Москві, чи в Софії.

Видання згадували письменника у всі його ювілеї. Публікації дозволяють зрозуміти світ новеліста, як його сприймали сучасники – а це Іван Труш, Іван Франко, Марко Черемшина, Михайло Рудницький, Богдан Лепкий», – говорить заступник директора Національної наукової бібліотеки імені Стефаника у Львові Лідія Сніцарчук.

Художник Іван Труш про новели Василя Стефаника писав, що всі вони мають мистецьку вартість. «Бачимо, що мало в котрім місці пробивається веселіший тон; майже усюди вибирає собі Стефаник за тему біду, нужду мужицьку, п’янство, бійку, хворобу, смерть. Є то моменти життя людського, котрі нас найсильніше вражають, але не лиш тим викликують твори майстра велике враження. Стефаник є майстер в дикції короткими реченнями і в винаходженню незвичайно вдалих порівнянь».

Більшість творів Василь Стефаник написав з 1897-го до 1901 року. Це був його дуже активний період творчості, коли він став відомим письменником. Але це не тішило батька, який хотів, щоб син став лікарем. Стефаник залишив університет, виїхав з Кракова, у 1900 році вийшла його збірка «Камінний хрест», що знову принесла йому визнання і славу. Але у житті він переніс горе – померла його мама.

«Він дуже любив маму. Тональність, душевність, вразливість він взяв від своєї мами Оксани. Тато його був строгий, жорсткий, вимогливий, словом, ґазда русівський, без патичкувань, а мама передала синові оцю вразливість. Він був вимогливим, передусім, до себе, творчим, мав дуже вразливу душу. Вимогливий, суворий, але справедливий з м’якою душею», – розповідає Радіо Свобода Мотря Стефаник, дружина сина Василя Стефаника – Кирила.

Василь Стефаник у 1904 році одружився із донькою священника Кирила Гаморака – Ольгою, і протягом шести років молоде подружжя жило в селі Стеців, неподалік Русова. У 1908 році письменника обрали послом до Австрійського парламенту, де він працював десять років. Як написав в автобіографії у 1924 році, «не виголошував ніяких промов, бо мови парламентарні моїх клубових товаришів за малими виїмками були такі скандальні, що я волів мовчати і встидатися лише за своїх, коли б не за себе самого».

У цей час політичної кар'єри налагодились стосунки Василя Стефаника з татом, який попросив сина повернутись у Русів, виділивши йому землю і допомігши збудувати будинок, який Стефаник називав «білим палацом». У ньому жив із дружиною та трьома синами – Семеном, Кирилом, Юрієм. Однак у 1914 році від важкої недуги померла Ольга. Її сестра переїхала у дім Стефаника, щоб доглядати за малими дітьми.

Протягом усього цього часу роботи в парламенті Василь Стефаник нічого не писав, але вирішував дуже багато питань для людей, про що свідчать десятки листівок від селян до депутата, які зберігаються в родинному архіві Стефаників.

«Письменник не писав 16 років. Події Першої світової війни сколихнули нову творчу енергію. Причини творчої паузи різні, психологічного характеру. Для Стефаника процеси творення були дуже напруженими, драматичними, він вживався зі своїми героями. Герой кричав – він кричав, герой рвав на собі волосся – він те саме робив. Була потреба психічної асиміляції, що називається, емпатії зі своїми героями. Писати постійно великі речі у такому стані не можна було. Після цього він навіть мав проблеми зі здоров’ям, а ще додалися драматичні події з особистого життя – смерть мами, що боляче пережив і цим пояснював причину своєї мовчанки, а ще не розумів нового селянина. Людину традиційного суспільства розумів, бо це «повні пазухи ясного ідеалізму», а коли переходило все на прагматичний інтерес, на збагачення, то він цього не розумів», – говорить професор Роман Піхманець.

Чому писав про трагічне і сумне?

З одного боку, Василь Стефаник вів богемний спосіб життя у Кракові, був веселий у товаристві, у нього закохувались жінки, а він – у них, навіть мадонна Соломія Крушельника мала велику симпатію до письменника, але переважна більшість його творів – трагічна, про гірку долю селян, сумні людські історії. Мистець у своїх новелах і оповіданнях перебільшував поганий стан села, його герої не сміються, а згадують про ліпші часи, писали друзі Стефаники про його твори.

«Тут зіграли роль, певно, психологічні чинники. Стефаник у листі до Бачинського дав сам собі психологічну характеристику, де виділив свою вразливість, але на людське горе і біду. Він міг бути веселий у компанії, а коли впадали в очі картини бідности, це його змінювало, він розумів, що саме завдяки селянству українська нація збереглась і вижила. У Стефаникові зійшлася кров двох аристократичних селянських родин. Він залежав від психологічного настрою. Міг бути богемний, і поляки писали, що не уявляють його сільського, русівського, а в Русові, навпаки, не уявляли його богемним. Був вимогливим до себе. Творчість для нього була етичною категорією. Це висока мова. Хоч йому обіцяли гонорари, він потерпав від безгрошів’я, але не дозволяв собі писати нижче певного рівня», – зауважує науковець Роман Піхманець.

У радянській Україні друкували новели Василя Стефаника і шанували його як письменника. «Два рази я був в Україні. Перший раз 1903 року в Полтаві, на святі Котляревського, де ознайомився з молодими письменниками. Другий раз був у Києві на початку 1919 року, за Директорії. Не знаю, чому, та тільки зазначую, що українці з Великої України по душі мені ближчі, як галичани», – написав в автобіографії.

У 1920-і роки київська інтелігенція намагалась з нього зробити символ «пролетарського письменника» на противагу Горькому у Росії. Від 2 жовтня 1928 року у Харкові влада радянської України призначила Василеві Стефанику персональну пенсію розміром 150 карбованців на місяць, до самої смерті. Однак до новеліста доходила інформація з Великої України про репресії, вбивства і арешти української еліти, знищення української культури. У 1929 році Василь Стефаник відкликав свою кандидатуру зі списку академіків Академії наук УРСР. Він знав про Голодомор і про це писав. Коли митрополит Греко-католицької церкви Андрей Шептицький дізнався, що УРСР позбавила письменника пенсії, то у 1932 році виділив йому допомогу.

«Василь Стефаник мав неоднозначні відносини з радянською Україною. Предки Стефаника – вихідці з Наддніпрянщини, це козацький рід. Стефаник казав, що в нього до тої Наддніпрянської України особливе ставлення. Він їздив і бачив, що до влади прийшов соціалістичний уряд і що це нічого доброго не віщує. Стефаник відмовився від пенсії. Написав цікаву статтю на цю тему, яка не збереглася, тому що редакція журналу відмовилася її друкувати. Стаття «ходила» в рукописі. Він розумів, що відбувається. Коли співпраця була тісна, у радянській Україні він дозволяв собі друкувати твори одверто націоналістичного спрямування, присвячував твори Хвильовому, це не було покірне сприйняття подій. У нього була художня і політична інтуїції. Наприкінці 20-х років його запрошували жити у Велику Україну, але він не поїхав», – розповідає дослідник життя та творчості Василя Стефаника Роман Піхманець.

Творили радянського письменника

У січні 1930 року Василеві Стефанику паралізувало праву частину тіла, йому було важко ходити. До смерті говорив про те, що бажає «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». Зрештою, він писав те, що хотів. А ось автобіографію «свою писати мені тяжко, раз, що моє життя убоге на яскраві випадки, а так писати багато про себе моторошно», зізнався у листі в 1924 році.

7 грудня 1936 року Василь Стефаник помер від серцевого нападу. Йому було 65 років.

Василь Стефаник не належав до числа заборонених письменників у радянський час. Його твори вивчали у школі та університеті. Для школярів вони були емоційно заскладні, зазначають фахівці. Ще за життя новели переклали двадцятьма мовами. Зокрема, німецький переклад зробив Іван Франко.

У 1941 році у Русові в будинку письменника відкрили меморіальний музей. У 50-х роках вийшов тритомник Василя Стефаника. Замовчувати письменника такого рівня цілковито було важко, наголошує Роман Піхманець, тому інтерпретували його творчість у бажаному вимірі.

«Багаті-бідні, експлуататори-експлуатовані – і на цьому робився акцент. У Стефаника важлива художня форма, звук, інтонація, манера висловлювання, суб’єктивний тон оповіді. На жаль, часто це правилось, зокрема, мовні особливості, що не сприяло пізнанню художньої спадщини», – каже Роман Піхманець.

На сьогодні ще не досліджені листи Василя Стефаника, які він писав, працюючи у Відні. Син письменника Юрій згадував, що батько надсилав тисячу листів друзям, знайомим, в різні установи, щоб чимось допомогти і вирішити питання. Цей архівний матеріал не є зібраний, зазначають дослідники.

Стефаник написав не так багато творів – збірки «Синя книжечка», «Камінний Хрест», «Дорога», «Моє слово», «Земля» та оповідання. Сила слова Стефаника в тому, кажуть літературознавці, що кожен читач знаходить щось своє, а час сприяє новому прочитанню та інтерпретуванню його творів.

«Діонизійська насолода життям – чужа йому, як і ґотицька втеча перед ним. Немає в нім і нудного каменярського цокання над немилою працею. Але є щось – і в стилі, і в змісті, що є мішаниною першого і другого, і що тяжко означити в короткій характеристиці. Се є якесь нелюдське завзяття і нічим не знищиме привязання до землі, що його видала», – писав за життя про Стефаника літературний критик, політик Дмитро Донцов.