«Російський прапор при нас не змогли повісити»: спогади українських військових про анексію Криму

Російські військові без розпізнавальних знаків у лютому 2014 року вдерлися в Автономну Республіку Крим. Вони заблокували українські військові частини на півострові та пропонували їх особовому складу перейти на службу в російську армію. Обложеним українським військовим активно передавали їжу та необхідні речі кримські активісти.

В ефірі Радіо Крим.Реалії історію анексії півострова разом з ведучою Ельвіною Сеїтбуллаєвою згадують командир гірсько-піхотного батальйону 36-ї бригади берегової оборони Військово-морських сил України в 2010-2014 роках Юрій Головашенко, кримський активіст Вельдар Шукурджиєв і військовий з Криму, спікер Сил спеціальних операцій Олексій Нікіфоров.

‒ Пане Юрію, коли ви зрозуміли, що Росія збирається анексувати Крим?

Головашенко: Дещо пізніше, ніж все почалося. Відразу, як тільки командир бригади Сергій Стороженко запропонував скласти зброю ‒ це було ближче до початку березня 2014 року. Він не особливо хотів зі мною контактувати, бо у мене була чітка, жорстка позиція і він розумів, що йому буде марно зі мною розмовляти. Пару разів він мені погрожував, і все.

‒ Як саме погрожував?

Головашенко: Через дружину. Тоді всіх жінок, які служили у бригаді, розпустили по домівках, вони не брали участь у подіях. Щоб уникнути тиску на себе через сім'ю, я попросив товариша вивезти їх на материк ‒ вони були у моїх батьків. Стороженко погрожував кримінальною справою через факт незаконної відсутності моєї дружини на службі. Їй у Криму також погрожували місцеві жителі: мовляв, вгамуй свого військового, ти тут, і діти твої тут. «Твій чоловік продався за долари Держдепу», ‒ і всяка тому подібна нісенітниця.

‒ Вашу військову частину блокували військові без розпізнавальних знаків? Було зрозуміло, хто це?​

Головашенко: Було відразу зрозуміло, хто вони. Те, що вони були без розпізнавальних знаків, тільки посилило те передчуття. Вони прибули до воріт нашої військової частини набагато пізніше, ніж до всіх інших у Криму ‒ десь 3 березня приїхали двома автомобілями «Тигр». Помилилися контрольно-пропускним пунктом ‒ приїхали до того КПП, яке не було основною частиною бригади. Командир наспів туди пізніше, вони там поспілкувалися і визначилися, де буде табір росіян. Як сказав Стороженко, росіяни прибули з метою посилити нас, щоб «радикально налаштовані громадяни України» не надумали увірватися в частину, розкрити склади та взяти зброю. Це був натяк на кримських татар. Як далі розвивалися події, багато хто знає. Росіяни стали табором, потім почекали, думаючи, що ми швидко складемо зброю і роз'їдемося. Я залишався, поки мені офіційно не дали команду з Києва виїжджати тим способом, який я вважатиму найвідповіднішим.

‒ Чи були серед українських військових навколо вас ті, хто відразу переходив на бік Росії?

Головашенко: Поодинокі випадки. Можу говорити тільки за свій батальйон ‒ у ньому було лише дві таких людини. Один ‒ зампотех батальйону, який з першого дня говорив, що готовий служити Росії. Моральний стан інших був настільки єдиним, що чоловік просто зламався і почав пити, і безпробудно пив кілька днів. Другий ‒ заступник начальника штабу батальйону. Я відсторонив обох від усього. Мені тоді було не цікаво, чим вони керувалися ‒ я їх просто ізолював, щоб підтримати бойовий дух у батальйоні. Тоді у нас за списком було 299 осіб.

‒ Ви були готові дати відсіч російським військовим?

Головашенко: Я був готовий. Бійці мої станом і настроєм теж, але давати відсіч тоді можна було тільки зі стрілецької зброї. Все, що ми могли, це обороняти свою казарму. Парк розташований на відстані, вся бойова техніка залишилася там. Без її застосування все, що можна було зробити, це в найкращому випадку піти в гори та вести партизанські дії. Але це було безглуздо, тому що запасів продуктів і боєприпасів, підтримки у місцевого населення на той момент не було. Ніхто не був готовий до цього.

‒ А що пропонували російські військові?

Головашенко: Зарплату хорошу. Обіцяли, що не треба буде присягу нову складати ‒ тільки укласти контракт. Бігали з липовими контрактами ‒ аби заманити побільше народу. Врешті-решт усіх, хто погодився, змусили підписати нові. Зажадали здати українські паспорти й замість них видали російські. Я як міг пояснював людям, що це кримінальний злочин, але вони думали, що можна буде їздити в Україну й хвилювалися за українські паспорти. Зараз вони, звичайно, розуміють, що нікуди їздити не можуть. Мій колишній командир роти, який залишився там служити, сам з Черкас. У нього батько дуже хворів, і в підсумку він не зміг виїхати на похорон. Одного командира роти, у якого батько та мати жили в Сімферополі, обробляли так, що він мав би зламатися, але не зламався. Говорили, що нікуди не треба буде їхати, усі залишаться на своїх місцях, будинків нам набудують, зарплата буде вчетверо більша. Переобладнали їдальню, пропонували суперменю на кілька змін страв. Потім завезли нове російське спорядження аж до спортивного костюма. Переважно підкуповували тим, чого у нас раніше не було.

‒ Вельдаре, ви були одним із кримчан, які підтримували українських військових під час анексії. Як це було?​

Шукурджиєв: Все почалося з кримського Євромайдану, з волонтерів, які сформувалися навколо цього руху. Спочатку був один невеликий багажник продуктів для наших військових, а потім це переросло в серйозне постачання з материкової України, з Києва. Їжа, цигарки, індивідуальні засоби захисту. Багатьом командування забороняло виходити на пости та використовувати будь-яке озброєння, тому що російські агресори виводили вперед себе жінок і дітей, беззбройних цивільних. Так що українські військові в облозі мали мінімальні засоби захисту ‒ сльозогінний газ тощо. Ми передавали великі чани з голубцями, з пловом, перекидали сумки через паркани. Перші дві-три тижні окупанти на це реагували абияк, а потім, коли наш рух розрісся, почалися арешти та побиття активістів. Ми також постачали бензин і солярку, щоб генератори у хлопців працювали.

‒ Наскільки кримчани активно підтримували українських військових?

Шукурджиєв: Тоді всі були натхненні і впевнені, що зараз ситуація зламається, що нарешті дадуть якусь відмашку, і Збройні сили почнуть чинити спротив. Кримчани дуже гідно опиралися цій окупації, досить серйозно підтримували наш рух. Багато сімей військових жили на території військових частин, і після захоплення росіянами тих, хто не зламав присягу, виселяли на вулицю разом з маленькими дітьми ‒ волонтери надавали їм допомогу, селили у себе.

Як таких репресій тоді ще не було ‒ вони почалися вже після так званого референдуму. Були побиття та допити з боку переодягнених у цивільне бандитів, які вдавали з себе мирних жителів Криму та брали участь у масовці поблизу військових частин. Російські військові не брали участь у цьому. Потім ми допомагали з автобусами, щоб вивозити наших хлопців з Криму. Навіть коли вже це відбувалося, я сподівався, що вони зараз перегрупуються, почнеться якийсь підпільний рух, що дружні країни нас підтримають. Звичайно, потім прийшло розчарування. Не в Україні, не в її прагненні до незалежності, а в керівництві Збройними силами, у командирах військових частин в оточенні.

‒ Дякую, Вельдаре. Олексію, як ви побачили анексію Криму?​

Нікіфоров: Десь у цих числах, 19 або 20 лютого 2014 року командувач Військово-морськими силами України адмірал Юрій Ільїн був призначений начальником Генштабу і відбув до Києва. З цього періоду ми вже були в стані підвищеної бойової готовності, охороняли військові містечка в Феодосії та Керчі. Російські окупанти прийшли в мою військову частину 1 березня. Такого, щоб вербували безпосередньо, спочатку не було ‒ розповідали, що прийшли захищати нас від кримських татар і праворадикалів, якихось міфічних бандерівців. Потім, вже ближче до «референдуму», стали переконувати, що Крим буде російським, військова частина залишиться, і ми отримаємо посади зі збереженням усіх регалій. Словом, обіцяли світле майбутнє.

‒ Багато у вас зламали присягу? Що з ними потім було?

Нікіфоров: Так, приблизно п'ята частина вийшла на материкову Україну: з майже 300 осіб вийшли 64, більшість залишилися. Потім, як я чув, їх переміщали з Керчі по всьому Криму. Хтось звільнився, когось відрядили до Росії. Деякі засвітилися в російських ЗМІ як позитивні приклади. У результаті полковник Стороженко став заступником командувача військ берегової охорони Тихоокеанського флоту. Тобто тих, хто зробив значний внесок у зраду Україні, росіяни підтримують і продовжують з ними працювати.

‒ Пане Юрію, як ви оцінюєте через шість років ненасильницький спротив українських військових у Криму?

Головашенко: Це була постійна боротьба. Ми забарикадувалися у своїй казармі, нікого не пускали. Це все дрібниці, звичайно, і ні на що не впливали. Але принаймні російський прапор у нас 4 березня не вивісили ‒ зробили це вже після того, як ми поїхали. Я думаю, що щось це все-таки дало. Ми відклали анексію Криму тижні на три і, можливо, разом з цим ‒ події на сході України. Може бути, варто було заарештувати командира бригади, кинути його в підвал, взяти командування на себе... Може, тоді по-іншому все склалося б, але точно сказати ніхто не може. Я тоді не мав повноти влади та інформації, щоб ухвалити подібне рішення. Здати зброю у тій ситуації було злочином ‒ і зброю я не здав.

(Текст підготував Владислав Ленцев)