Це інтерв'ю з української активісткою Ольгою Павленко ми записали ще торік 30 серпня на кухні її квартири в Сімферополі. Того дня Павленко вирішила залишити півострів ‒ після того, як співробітники ФСБ провели в неї вдома обшук. Текст ми публікуємо тільки зараз, оскільки рідні Ольги ще якийсь час залишалися в Криму.
2014 року Ольга Павленко зайняла чітку проукраїнську позицію та була однією з небагатьох у Криму, хто відкрито її проявляв. Весь цей час до самого від'їзду вона брала активну участь у заходах «Українського культурного центру», відвідувала зібрання «Кримської Солідарності» й допомагала дітям політв'язнів.
Наприкінці літа 2018 року до квартири Павленко прийшли співробітники ФСБ із обшуком ‒ Ольгу запідозрили у зв'язках із «Правим Сектором». Напередодні на проросійському сайті News Front з'явилася публікація «Підривна діяльність у російському Криму «Українського культурного центру». Низку цих подій активістка пов'язує зі своєю відкритою проукраїнською позицією.
У другій частині інтерв'ю (перша ‒ тут) активістка розповідає, як заговорила українською мовою в день свого народження, чому українцям Криму важливо зберегти свою ідентичність і чим вона планує зайнятися після переїзду на материкову Україну.
‒ Ти була внутрішньо готова до того, що можеш сісти в тюрму за свої переконання?
‒ Так, я розуміла, що це може статися в будь-який момент. Навіть зібрала відповідну сумку. Коли в Криму почалися обшуки й затримання ‒ так звані «чисті четверги» ‒ у багатьох тоді вдома стояли зібрані для СІЗО речі.
‒ Багато хто пов'язує обшук у тебе з публікацією на сайті News Front. Що ти думаєш з цього приводу?
‒ Той текст... Це був уже не дзвіночок, а справжній передзвін. Але ще до його появи я почала збирати речі, тому що розуміла: все, часу більше немає. І коли побачила ту публікацію, стало зрозуміло, що можу й не встигнути виїхати.
‒ Чому цей текст з'явився тільки тоді?
‒ Напевно, я занадто затрималася в Криму, і вони не розуміли, чи збираюся взагалі їхати. Треба визнати, ФСБ знає свою справу й працює з конкретними людьми, вони не беруть інформацію з повітря. Та публікація ‒ стовідсоткове зливання. Мабуть, таким чином вони хотіли прискорити мій від'їзд.
‒ Тобто, ця публікація була таким собі стусаном?
‒ Так, щось на кшталт «давай збирай свої речі й вали». Всі ж знають, як відбуваються обшуки в Криму. Ніяких адвокатів не пускають, заходять і вдень, і вночі, і навіть, коли нікого немає вдома. У нас обшук відбувся майже без процесуальних порушень, поводили себе більш-менш ввічливо. Звичайно, трохи грубіянили, щоб показати, хто господар.
‒ У тій публікації фокус змістили на тебе, особливо ‒ на твою доньку. Як ти думаєш, чому взагалі випливла ця історія з «Правим сектором»?
‒ Якщо дитина з активною громадянською позицією, а в Криму в неї родичі такі ж, чому б цим не скористатися? Вони неодноразово просили мене повернути її. Приходили ще десь рік тому, мовляв, чому дочка виїхала, вона ж така гарна дівчинка, нехай повернеться, тут навчається, ми їй допоможемо, пояснимо, що треба мати інші погляди.
‒ Коли вона залишила Крим?
‒ 2015-го. Закінчила дев'ятий клас і відразу поїхала. Аліна навчалася в Українській гімназії, яку просто знищили. Дочка бачила це все своїми очима й у неї серце розривалося. Ми пропонували їй закінчити тут школу, а потім виїхати, але Аліна сказала, що більше не зможе витримати. З 2014 року вона не знімала вишиванку, в ній ходила і в школу, і на вулиці, хоча до неї приставали з цього приводу.
Вона ‒ професійний музикант, багато років грала в оркестрі. Виходила у вишиванці в центр Сімферополя, грала «Києве мій». До неї підходили ополченці, погрожували підвалом і зґвалтуваннями, обіцяли посадити батьків ‒ вона через все це пройшла.
‒ Що тобі найбільше запам'ятається з життя в Криму? За чим найбільше будеш нудьгувати?
‒ Мабуть, я дізнаюся про це після від'їзду. Поки немає відчуття втрати, я тільки до неї готуюся. Думаю, до Криму я не зможу повернутися доти, поки тут нічого не зміниться.
Саме в свій день народження я почала розмовляти українською ‒ зробила собі такий подарунок
Безумовно, сумуватиму за своїм друзям, яких знайшла після 2014-го, за людьми, з якими влаштовували свята. Водночас розумію, що ми продовжимо спілкуватися, незважаючи на відстань. Ще мені запам'ятається те, що саме в свій день народження я почала розмовляти українською ‒ зробила собі такий подарунок. Вирішила, що навіть якщо неправильно, все одно буду українською.
‒ Як ти думаєш, яка перспектива в українців у Криму в найближчі роки?
‒ Чесно кажучи, з українцями та українськістю в Криму дійсно біда. Далі буде тільки гірше. Люди ще більше закриються, будуть варитися в собі. Це не означає, що українців тут більше немає, але це буде маленький вогник усередині кожної людини, яка вирішить залишитися українцем у Криму. І насправді важливо навіть не стільки залишатися українцем, як просто бути людиною. І тут із цим біда, тому що далеко не всі повелися по-людськи. Мені здається, коли Україна повернеться, то ці вогники запаляться з новою силою. А до того часу їх можна приховати й оберігати, щоб вони не згасли. Тому що якщо покласти на терези своє життя та публічну позицію, більшість обере життя.
‒ Як вважаєш, Україна зараз робить усе можливе для Криму?
‒ Звичайно, мені б хотілося, щоб вона робила більше. Але чи можливо це, коли йде війна, коли є і зовнішній, і внутрішній ворог, ‒ я не знаю.
‒ Що би ти порадила людям із проукраїнськими поглядами, які залишаються тут?
Найжахливіше ‒ знищується покоління дітей, які змушені ходити в ці школи, слухати ці лекції, якось пристосовуватися
‒ Тільки одне: залишатися людьми й не забувати, якого вони роду. Я не можу спонукати їхати, тому що тут немає майбутнього. А його тут дійсно немає, особливо у дітей. Найжахливіше ‒ знищується покоління дітей, які змушені ходити в ці школи, слухати ці лекції, якось пристосовуватися. Виходить, дитині треба брехати, приховувати свої почуття. Якщо доросла людина вже здатна зрозуміти, що відбувається, як на це реагувати, може звернутися до психолога або за порадою до друзів, то дитина залежить від учителів, навчальних закладів, вона просто безпорадна. Мені дуже шкода наших дітей, і тому я дійсно радію, коли вони самі обирають виїхати та вчитися на материковій Україні. Це складний шлях і для сім'ї, і для дитини, але за ним майбутнє. Багато хто обирає жити мовчки, але на своїй землі, в своїй хаті, бо складно залишити все й почати заново. І я не маю права засуджувати цих людей.
‒ Як думаєш, Володимир Балух ‒ один такий на весь Крим?
‒ Володя ‒ сильна гідна людина. Але йому теж банально не вистачило часу виїхати. Він розповідав, коли до нього приходили ‒ це були дзвіночки, а потім був передзвін, якого Володя не почув. І зараз він у тюрмі. Думаю, він виїде з Криму, не зможе залишитися. Ніхто з тих, кого обміняли, тут не залишається. Якщо тобі дали ще один шанс на життя, треба ним скористатися. Тут немає таких, кому варто щось доводити, з ким можна розмовляти, дискутувати.
‒ Чим ти плануєш зайнятися на материковій Україні?
‒ Поки не загадую. Але в мене є велика мрія, яку виношую ще з 2014-го року. Я психолог за фахом і працювала з людьми, які опинилися в складних життєвих ситуаціях, хотіла б саме цим займатися після переїзду. Але не просто консультаціями, а реабілітацією. Я маю на увазі військових, їхні сім'ї, таких людей, як я, які були змушені залишити свій дім.
‒ У Криму ти також займалася з дітьми політв'язнів. Чи вдалося їм допомогти?
‒ Це складна історія. Не можна допомогти дитині, у якої мати в тому ж жахливому стані, що й вона. Діти ‒ дзеркало своїх батьків. Потрібно працювати з сім'єю в цілому. Річ у тім, що у нас не заведено звертатися до психолога, існує думка, що до нього йдуть лікуватися.
‒ Що найскладніше в ситуації з дітьми політв'язнів?
‒ Перш за все, їм не вистачає любові й вони втрачають віру, відчувають себе беззахисними без батька. Тато ‒ це основна сила, мама ‒ любов. Після обшуків, коли діти бачать, як знущаються з їхніх батьків, у них складається враження, що життя ‒ взагалі небезпечна штука. Вони припиняють спілкуватися, іноді їх переслідують у школах, бувають різні ситуації. Один психолог не зробить нічого, тому що в кожній родині по три-шість-дванадцять дітей. А треба працювати з кожною родиною щодня, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Тому потрібно створювати центр, де будуть відповідні фахівці, куди людина, дитина зможе прийти й побути там стільки, скільки необхідно. Процес реабілітації після такого ‒ дуже складний і довгий.
‒ Якщо повернутися до запитання, з якими думками ти їдеш: в тобі зараз більше радості чи печалі?
Моя сім'я ‒ це моя сила й натхнення
‒ Суму. Від того, що за стільки років могла багато тут зробити й не зробила. Від того, що тут мій рідний дім і я не знаю, як до мене поставиться та земля, на якій тепер буду жити. Єдине, від чого мені трошки легше, ‒ у мене є сім'я, ми одне одного підтримуємо. Моя сім'я ‒ це моя сила й натхнення. І ще мене надихає віра в те, що ми все ж повернемося до Криму, на свою землю.
