Попри те, що з моменту ухвалення Женевських конвенцій про захист жертв війни минуло 70 років, разом із додатковими протоколами вони залишаються фундаментальними документами міжнародного гуманітарного права. Державою-учасницею конвенцій також є Росія. Своїми обов’язками стосовно дотримання «права Женеви» Росія регулярно й послідовно нехтує. Це доводять приклади з Донбасу і Криму, що їх наводять авторитетні юристи-міжнародники.
(Друга частина матеріалу. Першу частину читайте ТУТ)
24 серпня 2014 року в окупованому Донецьку було проведено так званий «марш» українських військовополонених. Вулицями міста, під вигуки натовпу «фашисти» і під дулами автоматів провели десятки захоплених у полон українських бійців – кадрових військових і добровольців. У такий спосіб, через кричуще порушення законів війни, підтримувані Росією бойовики «відзначили» День незалежності України.
«Так званий «марш» у Донецьку п’ять років тому слід кваліфікувати як воєнний злочин, як наругу над людською гідністю», – каже доцент кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка Володимир Лисик.
Міжнародне гуманітарне право побудоване на кількох базових принципах, одним із яких є принцип гуманізму та заборони наруги над людською гідністю. З особами, які не беруть активної участі у воєнних діях, зокрема з тими особами зі складу збройних сил, які склали зброю; з тими, хто припинив участь у воєнних діях у зв'язку з хворобою, пораненням, триманням під арештом чи з іншої причини, за будь-яких обставин поводяться гуманно, без дискримінації.
Положення статті 3 конвенції, в якій про це мовиться, застосовується до усіх збройних конфліктів. Ця стаття – так званий «мінімальний гуманітарний стандарт» і він є загальною нормою Женевських конвенцій 1949 року.
Російські «гумконвої» на Донбасі
25 липня 2019 року через непідконтрольні Україні пункти пропуску «Ізваріне» та «Успенка» на тимчасово окуповану територію Донецької та Луганської областей заїхав черговий «гуманітарний конвой».
За даними групи «Інформаційний спротив», цей «гумконвой» – 85-й, починаючи з 2014 року, в ньому було зафіксовано 21 одиницю автомобільної техніки, приблизно 250 тонн вантажу. Його призначення, стверджує «ІС», – забезпечити частини і підрозділи Першого і Другого армійських корпусів Збройних Сил Росії оперативного угруповання російських окупаційний військ.
«З огляду на міжнародне гуманітарне право, є обґрунтовані сумніви у виключно гуманітарному характері вантажів, які починаючи з серпня 2014 року Росія доставляла на Донбас», – вважає асоційований професор Школи права Університету КІМЕП (Алмати, Казахстан) Сергій Саяпін:
Відповідно до статті 70 (частина 3) Першого Додаткового протоколу до Женевських конвенцій 1949 року, Україна мала право на проведення огляду гуманітарних конвоїв, інші технічні заходи тощо.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста, у свою чергу, був згоден супроводжувати конвой тільки за умови повного огляду вантажу співробітниками МКЧХ. Російська Федерація цього не дозволила. В результаті російські конвої Червоний Хрест не супроводжував, а власні гуманітарні вантажі міжнародна організація доправляла на Донбас самостійно. До огляду російських конвоїв також не було допущено спостерігачів ОБСЄ.
Женевські конвенції та «справа МН17»
Нещодавно було названо перших підозрюваних у катастрофі малазійського літака рейсу МН17 над Донбасом, що сталася 17 липня 2014 року. Імена оприлюднили уповноважені Спільної слідчої групи (JIT), до якої входять представники Нідерландів, Австралії, Бельгії, Малайзії, України.
Отже, слідчі вважають підозрюваними трьох громадян Росії (Ігора Гіркіна (прізвисько «Стрєлков»), Сергія Дубинського (прізвисько «Хмурий»), Олега Пулатова («Гюрза» і «Халіф») та громадянина України Леоніда Харченка.
«Прокурорська служба звинувачує цих чотирьох у тому, що їхні дії призвели до того, що було збито рейс MH-17 (…) Є підозра, що вони тісно співпрацювали, щоб отримати пускову установку і збити літак», – зауважив представник Спільної слідчої групи.
Раніше JIT встановила, що зенітно-ракетний комплекс «Бук», ракетою з якого збили літак рейсу MH17, належить 53-й зенітній ракетній бригаді Збройних сил Росії. Військова частина базується під Курськом.
Чому у справі МН17 варто говорити і про воєнний злочин, що підпадає під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду, і про порушення Женевських конвенцій? З таким питанням Радіо Свобода звернулося до першого віце-президента Української асоціації міжнародного права Миколи Гнатовського:
– Під час збройного конфлікту за всіх обставин сторони повинні відрізняти цивільні об’єкти від військових цілей – як-от літак, що здійснює комерційні міжнародні повітряні перевезення, від, зокрема, військових літаків. Це передбачає ухвалений 1977 року Додатковий протокол до Женевських конвенцій.
Відповідно, серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права, що може за певних обставин кваліфікуватися як воєнний злочин, є і свідомий напад на цивільний об’єкт, і використання зброї, яка нездатна відрізняти військові цілі від цивільних об’єктів.
Також серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права та, потенційно, воєнним злочином є невжиття запобіжних заходів при плануванні та здійсненні військового нападу. У випадку з рейсом МН17 – застосування зенітно-ракетного комплексу без попереднього пересвідчення в тому, що йдеться про військовий, а не цивільний літак.
Відповідальність за подібні порушення передбачена подвійна.
По-перше, міжнародно-правову відповідальність несе держава, що контролювала осіб, які здійснили серйозне порушення міжнародного гуманітарного права. Така держава повинна компенсувати всю шкоду, завдану в результаті протиправних дій її представників або контрольованих нею осіб, перепросити за свою провину та надати гарантії неповторення таких дій у майбутньому.
По-друге, кримінальну відповідальність (за національним або міжнародним кримінальним правом) повинні понести всі особи, причетні до злочину. Йдеться не лише про тих, хто безпосередньо застосовував систему озброєння, а й про їхніх командирів.
Женевські конвенції забороняють напади на медичний персонал і санітарний транспорт
Восени 2018 року в Маріуполі відкрили пам’ятник українським лікарям і медичним працівникам, які загинули від початку російської агресії проти України.
Останній за часом випадок ворожого обстрілу санітарного автомобіля стався 1 липня поблизу селища Водяне на Донбасі. Загинули старший матрос морської піхоти Сергій Майборода та бойовик медик, сержант Ірина Шевченко. В штабі ООС повідомили: санітарний автомобіль ЗСУ зазнав удару із протитанкового ракетного комплексу.
«У діючих чотирьох Женевських конвенціях про захист жертв війни від 12 серпня 1949 року з Додатковим протоколом до них (від 8 червня 1977 року), звичаєвому міжнародному гуманітарному праві заборона нападу на медичний персонал, санітарний транспорт, поранених воїнів є безумовною. Заборона є універсальною, діє в умовах як міжнародного, так і неміжнародного збройного конфлікту», – зазначає доцент кафедри міжнародного та європейського права Одеської юридичної академії Наталія Хендель. Вона навела приклади деяких статей і дала роз’яснення:
– Отже, стаття 12 Першого Додаткового протоколу (до Женевських конвенцій – ред.) від 8 червня 1977 року: «Медичні формування в будь-який час користуються повагою, захистом, і не можуть бути об'єктом нападу».
Стаття 35 того ж Додаткового протоколу: «Транспорт із пораненими та хворими або медичним обладнанням оберігають і захищають так само, як і пересувні медичні формування».
Порушення заборони нападу на медичний персонал, санітарний транспорт, поранених воїнів у період збройного конфлікту треба тлумачити як серйозне порушення Женевських конвенцій та воєнний злочин щодо дій фізичних осіб за національним і міжнародним кримінальнім правом.
Таким чином, обстріл санітарного автомобіля, який було скоєно 1 липня 2019 року і в результаті якого загинули українські військовослужбовці-медики, підпадає під кваліфікацію статті 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду як воєнний злочин.
Юристи-міжнародники Микола Гнатовський, Сергій Саяпін, Тимур Короткий, Наталія Хендель, Володимир Лисик, Роман Єделєв, із якими Радіо Свобода поспілкувалось під час підготовки цього матеріалу, наголошують на принциповому моменті, що закладений у Женевських конвенціях 1949 року. Навіть якщо одна із сторін міжнародного збройного конфлікту не визнає його існування, на неї все одне поширюється дія положень конвенцій і додаткових протоколів до них.
