Сімдесят років тому в Женеві сталася подія, що заклала підвалини сучасного міжнародного гуманітарного права. 12 серпня 1949 року було ухвалено Женевські конвенції – міжнародні договори, що забезпечують захист жертв війни (а саме поранених, військовополонених, цивільного населення), містять обмеження стосовно жорстокості під час збройних конфліктів.
Ухвалення Женевських конвенцій про захист жертв війни відбулося на дипломатичній конференції за участі представників понад 60 країн світу. Історичні часи. Позаду найкривавіша війна XX сторіччя. Вже створено Організацію Об’єднаних Націй. Ухвалено Загальну декларацію прав людини.
Чотири місяці, з квітня до серпня 1949 року, тривало обговорення документів Женевських конвенцій. Підготовка до конференції в Женеві йшла упродовж кількох років, і головні зусилля в цьому доклала неурядова міжнародна організація – Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ).
Женевські конвенції про захист жертв війни не виникли на порожньому, з точки зору права, місці. Їм передували міжнародні договори, укладені у 1864, 1906, 1929 роках з нормами про гуманне ставлення під час війни; ідеї та ідеали швейцарського підприємця, громадського діяча XІX століття Жан Анрі Дюнана.
Але чому саме Женевські конвенції 1949 року (із додатковими протоколами до них від 1977 і 2005 роках) складають фундамент міжнародного гуманітарного права? Наскільки Конвенції є актуальними нині? Передусім, з огляду на те, що між Російською Федерацією та Україною вже понад п’ять років точиться міжнародний збройний конфлікт – саме так його тлумачить стаття 2 Женевських конвенцій 1949 року.
Радіо Свобода систематизувало деякі факти щодо Женевських конвенцій про захист жертв війни:
– Попри широке використання назви в однині («Женевська конвенція»), насправді йдеться про чотири взаємопов’язані міжнародні договори від 12 серпня 1949 року. Це:
– Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у регулярних арміях (І Женевська конвенція);
– Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі (ІІ Женевська конвенція);
– Конвенція про поводження з військовополоненими (ІІІ Женевська конвенція);
– Конвенція про захист цивільного населення під час війни (ІV Женевська конвенція).
– В 1977 році у доповнення до Женевських конвенцій було ухвалено два Додаткових протоколи. Ще один протокол був підписаний у 2005-му.
– У міжнародному гуманітарному праві Женевські конвенції про захист жертв війни зазвичай називають «правом Женеви».
– Депозитарієм вказаних конвенцій є Федеральна Рада Швейцарії.
– Радянська Україна ратифікувала Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року (щоправда, з деякими застереженнями) 3 липня 1954 року – одночасно з Білоруською Радянською Соціалістичною Республікою. СРСР в цілому зробив це дещо раніше – 10 травня 1954-го.
– Застереження в низці статей Женевських конвенцій про захист жертв війни, що були зроблені під час їхнього підписання 12 серпня 1949 року, зняли за часів незалежності України – у 2006 році.
– З початку XXІ століття Женевські конвенції ратифікували 7 країн, таким чином на сьогодні їх дотримуються всі держави світу.
Порушення Женевських конвенцій Росією в окупованому Криму – численні та очевидні
Генеральна асамблея ООН на спеціальному засіданні 27 березня 2014 року ухвалила резолюцію про територіальну цілісність України, а «референдум» у Криму назвала недійсним.
Із 2016-го, після схвалення резолюції Комітетом Генасамблеї ООН із прав людини, в усіх документах Організації Об’єднаних Націй закріплено формулювання «тимчасова окупація Автономної Республіки Крим і міста Севастополь».
«Женевські конвенції 1949 року діють також у випадку окупації частини території держави – навіть якщо ця окупація не натрапляє на жодний збройний спротив», – зауважує Роман Єделєв, кандидат юридичних наук, вчений секретар Української асоціації міжнародного права.
Роман Єделєв навів далеко не виключний, за його визнанням, перелік норм Женевських конвенцій 1949 року щодо обов’язків держави-окупанта, порушення яких можливо присвоїти Росії:
– Окупаційна держава не має права примушувати осіб, що перебувають під захистом, служити в її збройних чи допоміжних силах; (за даними Кримської правозахисної групи, загалом з початку анексії Криму Росія призвала до своєї армії близько 15 тисяч кримчан – ред.)
– Суди повинні діяти лише відповідно до тих законодавчих положень, які були чинними до моменту скоєння правопорушення і які відповідають загальним принципам права, зокрема принципу відповідності покарання правопорушенню;
– Окупаційній державі забороняється змінювати статус посадових осіб чи суддів на окупованих територіях або вживати стосовно них будь-яких заходів примусу, якщо вони утримуватимуться від виконання своїх обов’язків з міркувань совісті;
– Окупаційна держава повинна дозволити релігійним служителям надавати духовну підтримку їхнім одновірцям;
– Кримінальне законодавство окупованої території залишається чинним, за винятком випадків, коли дія його скасовується або призупиняється через загрозу безпеці окупаційної держави.
Юрист-міжнародник визнає: попри те, що порушення цих норм Женевських конвенцій Росією щодо окупованого Криму є очевидними і значними за кількістю, доведення їхнього вчинення є надзвичайно складним завданням.
«Україна не повинна забувати про документування, розслідування і забезпечення доказової бази щодо кожного конкретного випадку», – каже Єделєв.
Росія не звільнила захоплених українських моряків і не визнала військовополоненими
«Ми стали свідками послідовного нехтування Російською Федерацією обов’язками, які вона несе як держава-учасниця Конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року (ІІІ Женевська конвенція)». Так професор кафедри міжнародного та європейського права Одеської юридичної академії Тимур Короткий прокоментував ненадання Російською Федерацією статусу військовополонених українським морякам, захопленим російськими військовими 25 листопада 2018 року поблизу Керченської протоки.
Юрист-міжнародник при цьому зазначає:
– Суд над воєнними моряками, заборона носіння ними військового однострою, проведення психіатричних експертиз є порушеннями окремих положень Конвенції
Але найважливішим і найсерйознішим є порушення права військовополоненого на справедливе та належне судове розслідування. Відповідно до статті 130 воно відноситься до серйозних порушень Конвенції.
Також варто звернути увагу ще на одну обставину. З моменту захоплення українських кораблів Україна застосувала інші механізми звільнення військових кораблів та моряків (в рамках тимчасових процедур у Міжнародному трибуналі з морського права , через звернення у Європейський Суд з прав людини).
Проте статусу військових моряків як військовополонених ці кроки аж ніяк не змінюють: екіпажі бронекатерів «Нікополь», «Бердянськ», буксиру «Яни Капу» мають усі права, які передбачає статус військовополонених.
Сам «Керченський інцидент» із захопленням українських моряків і кораблів кваліфікується як «міжнародний збройний конфлікт» відповідно до статті 2, що є загальною для усіх Женевських конвенцій.
На порушення Женевських конвенцій у справі щодо захоплення українських моряків у світі відреагували лише через кілька місяців полону 24 військовослужбовців Військово-морських сил ЗСУ. Так, у січні 2019 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію щодо «Азовської кризи». Слово «військовополонені», щоправда, в ній відсутнє, але частина експертів вважає: посилання в тексті на Женевські конвенції де-факто передбачає статус «військовополонені».
Згодом було оприлюднено доповідь Управління Верховного комісара ООН з прав людини. У пункті 103 доповіді зазначається чітко: екіпажі кораблів ВМС України, затримані Російською Федерацією 25 листопада 2018 року біля Керченської протоки, вважаються військовополоненими.
