«Півострів згас». Подорож кримчанки на батьківщину

Зателефонувала давня знайома, сказала, що повертається додому з Криму, запропонувала побачитися. Поїхала вона до Європи років двадцять тому, стала працювати в ресторанній сфері. Вийшла заміж, має англійський паспорт, живе в Іспанії ‒ загалом, життя вдалося. І ось у черговий раз відвідала стареньких батьків, які залишилися в Сімферополі. Востаннє вона була в Криму влітку 2013 року.

Я, звичайно, відразу запитав про враження, попередньо поцікавившись «політичною орієнтацією» своєї знайомої.

Як і багато з тих кримчан, хто живе уже тим, європейським життям, знайома виявилася політично майже нейтральною. Дивиться російське телебачення, в Путіна не закохана, Порошенко їй байдужий, в суть конфлікту України з Росією не вдається, за новинами з Донбасу не стежить. Робота, сім'я, дім.

І тому, коли вона почала розповідати про свої враження про поїздку на анексований півострів, це мені здалося якимось відображенням того, що багато кримчан ‒ як проукраїнськи, так і проросійськи налаштованих ‒ у своїй загальній картинці того, що відбувається, втрачають.

‒ Як тобі Крим через п'ять років після останньої поїздки?

‒ Якось все сонно. Вечори в Сімферополі вражають своїм смутком. Як у романах фантастичних: наприклад, там є якийсь час, і всі до цього часу намагаються розсмоктатися, в місті зникає життя. Так і тут ‒ після роботи немає бажання спілкуватися. Ми були в Сімферополі, в центрі ‒ на Пушкінській, так там у барах одиниці сидять, всі заклади напівпорожні.

‒ І де ти зараз побувала?

‒ У Сімферополі, Севастополі (це теж моє рідне місто), в Бахчисарай їздила до друзів.

І всюди впадає в око якась пустка.

У Севастополі всі ніби гуляють. Коли я там була п'ять років тому, то молодь збиралася, тусувалася: тут же репери, тут же хтось підтанцьовує. Тобто життя вирувало.

А зараз у Севастополі життя якесь прилизане, як масовку якусь запустили. Йдуть порядні пари, усі статечно гуляють, але ось цієї ось атмосфери вихідного дня, атмосфери свята ‒ цього немає, цього просто немає.

Вразило, що місто темне. І Сімферополь став темним містом. Може, економлять світло? Таке відчуття, що спеціально приглушують світло, щоб люди довго на вулицях не затримувалися, щоб вони розсмоктувалися по домівках, щоб не створювали масовість.

‒ А п'ять років тому світла було більше?

‒ Так звичайно! І в Севастополі, і в Сімферополі. Я б пояснила це не стільки економією. Багато світла не треба вмикати для того, щоб не було масових дій якихось, щоб люди не збиралися групами, чогось там не влаштовували. Тобто більше людей ‒ більше проблем, а тут проблема сама собою вирішується: погасили світло ‒ і люди гуляти не йдуть. Це мої відчуття.

І ніякої політики тут немає, я намагаюся взагалі всього цього уникати, для мене що Росія, що Україна ‒ не має значення.

Стало чистіше, так. Центр Сімферополя став чистішим відчутно. Стерті вульгарні написи, все прибране, смітники не переповнені. Причому, я помітила, вулиці прибирають не якісь п'яниці, як це раніше було: ходить з вигляду бомж з пластиковим пакетом і збирає сміття. Зараз усі в уніформі, прилизані, акуратні.

‒ А що ще, на твій погляд, з'явилося позитивного, окрім чистоти?

‒ Позитивного? Ну, у багатьох будівлях у Сімферополі зроблений ремонт. Халабуди ці потворні продовжують будуватися в центрі міста, з якимись там башточками-напівсферами, але це головного архітектора проблеми.

Розчистили площі, зникли всі кіоски, під якими гадили п'яниці. Підворіття відремонтовані в центрі міста, та ж Пушкінська, все там вилизане.

Знову ж, як у нас в Європі, мені це звично ‒ не побачиш, що молоді продають цигарки, не побачиш буйних підлітків.

Я не знаю, з чим це пов'язано, але ось як підлітки збиралися групами, я вже такого не побачила, особливо в центрі.

Мене ще вразило, що хоч і дуже багато всяких етнічних концертів, але це все не кримське. Я б не здивувалася, якби це були всілякі кримськотатарські гуляння, вірменські, грецькі, з веселощами, з танцями. А казачі пісні ‒ це не кримське.

А де молодь, я не знаю. Я не чула, наприклад, щоб хтось там шумів. Пам'ятаєш, які були дискотеки? Як ходили на дискотеку в «Зеленці» (театр в Сімферополі ‒ авт.)?

‒ А магазини, продукти?

‒ Щодо продуктів я взагалі мовчу. Ні, магазини наповнені від і до, але продукція несмачна, дорога та неякісна.

‒ Що, невже в Криму їжа дорожча, ніж в Іспанії?

‒ Так, деякі продукти дорожчі.

‒ Ти добре знаєш Європу, адже ти там живеш. Виходить, порівняння не на користь Криму?

‒ Звичайно! У тій же Іспанії шматок яловичини, хороший шматок, наприклад, коштуватиме 10-14 євро за кілограм. Але коли тут, у Криму, дивишся та бачиш, що ціна на яловичину починається від 500 рублів (6,5 євро ‒ авт.), залежно від того, який це шматок...

‒ Але це 6-7 євро, тобто все-таки дешевше, ніж в Іспанії.

‒ Так, але 6 євро для Криму при місцевій зарплаті ‒ це нереально. У старовинних виданнях про російську кухню можна прочитати: «М'ясо раніше їли тільки на свята». І тепер у мене виникає асоціація з Кримом. Наприклад, моя мама в Сімферополі зараз їсть м'ясо тільки на свята, тому що їй його неможливо купити на пенсію.

‒ А що скажеш про якість їжі, яка зараз продається в Криму?

‒ Жахлива! Я скучила, наприклад, за московською ковбасою. Але коли ти московську ковбасу береш в рот і розумієш, що замість ковбаси ти жуєш шматок мила... І сиру це теж стосується.

Купила я ковбасу в супермаркеті, забула назву ‒ «Фуршет», чи що? У «Яблуці» теж жахливі продукти. Якщо там ще можна печивко різне купити, рис, макарони, то інше...

Навіть більше, я не ходжу тепер у жоден ресторан у Криму. Просто не ризикую. Те, що там подають, їсти неможливо!

‒ Ти взагалі зараз ходила в кримські ресторани? А то ти так говориш, ніби там тебе вже отруїли.

‒ Ні, мене не отруїли, але ця їжа абсолютно несмачна...

У цей приїзд я пішла в той же ресторанчик, де раніше ніби непогано готували, так я просто відмовилася там їсти. Я вирішила не ризикувати й не замовляти європейську кухню, а взяла звичайний бефстроганів. Ресторанчик десь у центрі Сімферополя, навпроти раніше був магазин «Океан». Так ось, бефстроганів плавав у жиру ‒ відразу стало зрозуміло, що м'ясо приготоване абсолютно не за рецептурою. Ціна ‒ 300 з чимось рублів за порцію.

‒ Тобто 4 євро. А скільки така страва може коштувати в Іспанії?

‒ Це залежить від рівня ресторану. Якісна страва коштуватиме і 10, і 12 євро, але якщо ти береш відбивну ‒ тобі приносять відбивну! А тут…

У мого родича в серпні був день народження, ми пішли в якийсь ресторанчик невеликий біля вокзалу, неподалік Кримського медінституту, я заплатила близько 6 тисяч рублів, нас було п'ятеро, ми скромно посиділи. Я замовила м'ясо. Я абсолютно не хотіла замовляти його, але вибору в мене не було, рибу вже тим більше тут не замовлю. Ну, хлопці, воно вже попередньо було відварене! Про яку відбивну взагалі можна говорити?

При цьому ми замовили лише два овочевих салати, один салат «Цезар», троє замовили курячу грудку і я замовила відбивну.

Для порівняння, в Іспанії на 6 тисяч рублів, це виходить десь 80 євро, вп'ятьох можна поїсти скромно, але дуже смачно. Потім, в Іспанії, якщо ти замовив на таку суму, тобі безкоштовно подадуть пляшку домашнього вина. При цьому буде й свіжий хліб, і свіжий сир, й оливки.

А тут з нас взяли гроші навіть за два цукри до чаю. Як виявилося, це тепер норма: в будь-якому кафе, де ти замовляєш каву і чай, тобі рахують ось ці стікери цукру. Залежно від рівня кафе: в простому кафе ця смужка цукру коштує 2 рублі 50 копійок, а якщо в дорогому кафе, то навіть до 5 рублів доходить.

А взагалі в Криму дуже багато змін, і мене ці зміни, чесно кажучи, дуже збентежили й відбили бажання з кимось зустрічатися, бачитися, спілкуватися. Тому що, як правило, коли ти сидиш, випиваєш і розмовляєш з друзями, з якими багато років не бачився, звичайно, всі розмови зачіпають побут. А про цей побут у мене не було жодного бажання слухати, тому що я тоді б відразу ж впала в депресію.

‒ Я так розумію, якби твої друзі хвалили цей побут, то це було б неправдою, а якби скаржилися на нього, то ти отримала б негатив у чистому вигляді?

‒ Точно! І я зробила для себе вибір ‒ просто ні з ким не зустрічатися.

‒ А ось про транспорт, наприклад, що скажеш?

‒ Транспорт? Ну, по Криму ми їздили нормально. Мене збентежили тільки міські маршрутки, які, як мені сказали, ходять до восьмої вечора, а іноді до дев'ятої. Мене це просто вбило.

Люди поспішають вечорами додому. Я не раз це помічала. Я теж стала тут поспішати додому, хоча я можу дозволити собі таксі.

Але ж я приїхала до своїх близьких, поспілкуватися з людьми, почути рідну мову, послухати, що люди говорять. І кожного разу, коли бачила людей на зупинці, вони або мовчали, або говорили: «А чи прийде ще маршрутка?». І все це швидше-швидше...

‒ Так що, люди зовсім не спілкуються, не розмовляють?

‒ Ну, вже не так активно, як раніше. У сімферопольському банку, що мене вразило, всі клієнти розмовляють пошепки! Щоб в принципі не перешкодити касирці, яка сидить і нічого не робить, банки ж напівпорожні. І касирка ще робить мені зауваження, що я голосно розмовляю!

Ще я була в приватній клініці, але там, де ти платиш гроші, тебе зустрічатимуть, ясна річ, нормально.

Про перехід кордону.

Це жах! Європейці платять великі гроші за екстрим, а у мене таке відчуття, що я заплатила гроші за свої перельоти тільки для того, щоб отримати адреналін при переході кордону (мається на увазі адміністративний кордон між Кримом і Херсонською областю ‒ КР). Причому адреналіну, якщо без упередженості, було більше з російської сторони.

На російському кордоні таке відчуття, що ти йдеш під прицілами. Наче ти йдеш і тебе всю переглядають рентгеном. І ще ці жахливі довгі проходи з ґратами на всі боки! Ніби в зоопарку, де ми просто помінялися ролями зі звірами. Там зазвичай хижих тварин від глядачів закривають у клітці, щоб на тебе не напали, а ти проходиш зовні. А тут навпаки: таке відчуття, що це ти сам ‒ маленька тварина й протискуєшся крізь клітку кудись. Це жахливо!

А назад ‒ чотири кілометри пішки. Я поверталася в Україну через Чонгар, в той день перехід через Армянськ був закритий через якусь хімічну аварію. До кінця шляху колеса валізи почали горіти, я поливала їх мінеральною водою. І всі люди йшли такі пониклі.

Йшли вже вночі, російська сторона освітлювалася, але метрів за двісті до української сторони світла більше не було, довелося йти в повній темряві. Хтось телефонами світив. У мене були руки зайняті валізою та сумкою, світити не могла ‒ от у мене колеса на валізі й поламалися, не було видно, куди йдеш, де ями на асфальті. Можна було взагалі зламати ногу.

‒ А чому більше адреналіну додала саме російська сторона? Темрява ж була з української сторони.

‒ Через ставлення до людини. Російські прикордонники, які, взагалі-то, державні службовці, з тобою розмовляють так, як ніби ти вже від початку в чомусь винний.

Ось так, як бувало колись в піонерських таборах, коли вожата намагалася вишикувати дітей «струнко», щоб діти слухалися, і всі діти вже заздалегідь були погані. І тут ти це саме маєш відчуття, що ти відразу вже злочинець...

Мене найбільше вразило, коли прикордонник лінійкою на відстані, не встаючи зі стільця, крізь віконце своєї будочки намагався мені заміряти відстань між очима, при цьому поглядаючи на фотографію в моєму паспорті. Не знаю, може, їх якось спеціально вчили на відстані заміряти? І ще при цьому прикордонник примружував одне око. Деякі люди при цьому розгубилися, хто був в окулярах, мав піднімати окуляри, хтось піднімав волосся.

‒ Ти в'їхала до Криму як громадянка України? Не показувала російським прикордонникам свій британський паспорт?

‒ Звичайно, не показувала, бо це була б велика проблема. Я готова показувати свої документи, я ‒ законослухняний громадянин. Але якби я показала на російському кордоні ще й паспорт європейської країни, то явно виникли б проблеми. Я не шкодую, що за порадою друзів усі європейські документи залишила в Києві й проїхала як українська громадянка.

Я думаю, що питань у російських прикордонників було б стільки, що я б наговорила на суттєві проблеми, вони мене б до цього підвели просто.

‒ А в цілому в тебе відчуття яке? Крим вмирає чи відроджується?

‒ Крим якось... Він згас. Це вже не курортна зона, це не зона відпочинку. Це моє враження. Раніше Крим був святом.

‒ А зараз що? Яка перспектива? Може, в майбутньому році Крим розквітне?

‒ Я навіть не беруся про це говорити. Але я знаю однозначно, що наступного року і взагалі найближчим часом до Криму я точно не приїду. Цього разу я їздила не відпочити, а провідати батьків. Але якщо ти їдеш відпочити нормально ‒ я не побачила цього відпочинку. Ось якщо ти їдеш за екстримом ‒ welcome to Crimea!

Мені шкода витрачати на цей сервіс гроші, тому що ні ціни, ні сервіс у Криму мене абсолютно не влаштовують. Так що краще я ці гроші витрачу на відпочинок в Іспанії, Португалії, Італії.

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції