«Всі розуміли, що це може бути останній день»: перша проукраїнська акція в Сімферополі після захоплення Криму Росією

2 березня 2014 року до пам'ятника Тарасу Шевченку в Сімферополі прийшло кілька десятків людей на акцію проти російської окупації Криму. Востаннє на багатотисячний мітинг кримчани збиралися 26 лютого – біля стін Верховної Ради АРК у Сімферополі, коли вийти на підтримку територіальної цілісності України закликав Меджліс кримськотатарського народу. Упродовж кількох днів між цими двома датами відбулися події, після яких ні в кого не залишилося сумнівів, що російські війська зайшли до Криму. 27 лютого вони захопили будівлю кримського парламенту, заблокували українські військові частини на півострові, зайняли аеропорти «Сімферополь, «Бельбек» і аеродром «Джанкой».

Російські військові зайшли у кримські міста. У таких реаліях проукраїнські активісти вийшли на акцію, яка, як вони кажуть, здійснила «інформаційний злам». Про те, як вони ризикували, щоб висловити свою позицію, чому обрали місцем зібрання пам'ятник Тарасу Шевченку в Сімферополі та до яких наслідків це призвело, учасники мітингу 2 березня 2014 року згадували для Крим.Реалії.

На початку березня 2014 року кримські активісти опинилися у скрутному становищі – атмосфера на півострові була напружена.

«Озброєні люди ходять містом, розумієте. І тиша була… Всі чекали від силовиків на якусь реакцію. Ну, не може бути так, що фактично розгулюють містом терористи з автоматами. І міліція реально не діяла», – розповідає Андрій Щекун.

З кінця 2013 року Щекун разом із Сергієм Ковальським були одними з координаторів руху «Євромайдан – Крим» та організовували багато проукраїнських мітингів у Сімферополі. Сергій Ковальський дуже добре запам'ятав «похмуру атмосферу» в місті після того, як на адміністративних будівлях підняли триколори.

«Такий дощ був 27-го [лютого], так було сіро все. Я бачив цих пропагандистів – вони бабусь розставили поряд. Бабусі російською, з акцентом, бігали за журналістами і давали інтерв'ю: «Ми в Росію хочемо». Я йду, даю інтерв'ю, умовно якомусь німецькому виданню. Вони підбігають, перебивають: «Так, ми хочемо в Росію», – розповідає активіст.

«Усі розуміли, що це може бути останній день»

Все почалося із зібрання в соборі Святих рівноапостольних Володимира та Ольги в Сімферополі, згадують учасники акції. Саме там проукраїнські активісти часто збиралися, щоб обговорити свої дії ще з часів початку подій на Євромайдані.

«Тепер можна відкрити правду», – каже Митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ Климент. – «Збиралися на третьому поверсі. На третьому поверсі вікна виходили так, що можна було дивитися на площу з двох боків: з центральної сторони, вулиці Козлова. Дуже добре все проглядалося. Одночасно були відпрацьовані виходи, коли можна було йти боковим входом, щоб не впадати в очі».

Питання безпеки відпрацьовували спеціально, бо відчували, що може бути загроза.

2 березня активісти також зібралися у храмі, щоб обговорити те, що відбувається. Андрій Щекун згадує, що серед присутніх були ті, хто боявся виходити на акцію.

«У нас була така суперечка: потрібно чи не потрібно. Є небезпека для життя. Ну, я скажу так, було кілька людей там... Я повинен був виводити їх по одному в коридор і розмовляти: «Якщо ти боїшся, йди додому, але не внось цей страх, бо всі бояться, я не менше боюсь. Але ти вносиш цей страх і іншим передаєш. Тоді навіщо ми тут узагалі зібралися? Що ми робимо?» – розповідає Щекун.

Ковальський зізнається, що «всі розуміли, що це може бути останній день». Після 26 лютого кримчани боялися виходити на якісь акції. Того дня – 2 березня – кілька десятків людей вирішили все ж таки висловити свою позицію.

«У нас було завдання продемонструвати світові, – тому що було дуже багато іноземних журналістів, усі топові журналісти світу були у Криму – що є українці, які хочуть [підтримати] Україну. Бо, даруйте, всі канали тоді крутили завезених москалів, цих казаків під Верховною Радою Криму. І вони там багаття палили, ці казаки, і кричали: «Росія, хочу додому», з акцентом знаєте. І це все передавалося назовні», – пояснює своє рішення взяти участь в акції Андрій Щекун.

Обрати місце для проведення акції також було непростим завданням, згадують активісти. Раніше на своїх проукраїнських мітингах вони мали звичний маршрут і збиралися на площі біля будівлі Ради міністрів АРК. Але на той момент вона вже була захоплена російськими військовими. Ковальський розповідає, що шукали таке місце, щоб так звана кримська самооборона не встигла доїхати і напасти на активістів. Вибір припав на пам'ятник Тарасу Шевченку біля однойменного парку, що був неподалік. Пішки прямо з храму активісти одразу туди й вирушили. Пізніше на цьому місці активісти збиратимуться ще неодноразово.

«Недовго цим хохлам залишилося»

Так кілька десятків людей зібралися біля пам'ятника Тарасу Шевченку з великим прапором України та намальованими від руки плакатами. Написи на них були «антивоєнні», розповідає Ескендер Барієв, член Меджлісу та учасник того мітингу.

«Але не кожен готовий був брати плакат. І тому я взяв плакат. Я сказав, що в принципі не боюся, бо зараз тримаю плакат проти війни. А хто сьогодні за війну?» – згадує Барієв. Він вважав, що незважаючи на небезпеку подібних дій для кримських татар, це «шанс для кримських татар стати у світі суб'єктом усіх міжнародних процесів, але для цього важливо, яку позицію займе кримськотатарський народ».

Те, що відбувалось тоді в Криму, Барієв називає «страшним сном», а сам він сподівався, що після новин про цю акцію «буде адекватніша реакція цивілізованого світу, почнуть адекватно реагувати європейські країни, відреагують США та інші».

Митрополит Климент розповідає, що на акції біля пам'ятника Шевченку йому одразу впала в око міліція, яка зупинилася біля активістів.

«Вони стояли осторонь, але відчуття було таке, що вони чекали на команду «фас». І фраза «Ну, недовго цим хохлам залишилося» – це двоє міліціонерів один з одним розмовляли, дивилися на нас. Я просто бачив цей оскал», – згадує священник.

Людмила – дружина Андрія Щекуна – ще одна учасниця акції. Вона прийшла до пам'ятника Тарасу Шевченку вже після початку мітингу – одразу з вокзалу. Того дня Людмила відправила двох синів на захід до родичів.

«Я просто пам'ятаю дуже сильне відчуття тривоги чи абсолютно чіткого розуміння, що відбуваються процеси, і це буде щось трагічне. Я пам'ятаю, сказала таку фразу: «Боже, люди, про що ви кажете, у нас війна». Я не знаю, чому так сказала і чому я це назвала війною, але я це сказала», – розповідає Людмила.

На ту акцію вона прийшла зі своїм середнім сином – 9-річним Володимиром, якого не могла вивезти з Криму через проблеми з його здоров'ям. Людмила була впевнена, що не може стояти осторонь і що треба «демонструвати, що маю іншу думку, і що далеко не всі в Криму вважають, що ця територія не є українською».

Тоді ж біля пам'ятника Тарасу Шевченку активісти зачитали звернення – «заклик до всього світу та України захистити Крим». Кажуть, що хотіли звернути увагу світової спільноти та «всіх країн Будапештського меморандуму, які гарантували територіальну цілісність держави, коли наша держава відмовилася від ядерного статусу та передала зброю».

Андрій Щекун згадує, що вони вже тоді мали розуміння, що «відбувається окупація Криму». На акції 2 березня були присутні журналісти й активісти впевнені, що саме ця акція – перша після остаточного розуміння, що російські війська захопили Крим, зробила свою справу.

«Уявляєте, з 27 лютого до 2 березня в інформаційному просторі лише російськомовні – ті російські, проросійські мітинги біля Верховної Ради і все. Українців, кримських татар уже теж нема. Нікого немає. Тому ми зламали інформаційну складову тоді. І на той момент уже почалися акції, і журналісти вже приходили та показували всьому світові. Голландці, французи, португальці, американці, китайці, американці. І відтоді почали все більше і більше проводитися різні акції, які ми не контролювали по всьому Криму», – розповідає Андрій Щекун.

На акції проти війни та на підтримку українського Криму люди стали виходити в різних регіонах півострова. Відомо про те, що сотні й тисячі людей виходили у селах Кам'янка і Приятне Свідання, Севастополі, Сімферополі та інших.

Наслідки для учасників акції

З мітингу 2 березня 2014 року митрополит Климент одразу ж поїхав до села Перевальне – там російські військові заблокували українську військову частину разом із храмом, розташованим на її території. Він згадує, що після акції почувався «натхненним», що вони змогли висловити свою позицію.

«Ми раділи з цього приводу… Ми ще не усвідомлювали всієї загрози», – розповідає він через десятиліття.

Активісти повідомляють, що за свою проукраїнську позицію їх постійно переслідували на Кримському півострові – ще від самого початку подій на Євромайдані. Наприклад, у Кримських містах поширювали листівки та відеоролики з фотографіями учасників руху «Євромайдан-Крим».

«Кривавий зрадник Криму. Підтримує злочинний Майдан, отримує гроші в громадській організації, фінансованій американськими спецслужбами, координатор «Євромайдан-Крим», – Андрій Щекун зачитує текст однієї з таких листівок із його зображенням.

Сергій Ковальський описує той період життя «у ворожому середовищі». «Я йшов містом і мені могли там з машини кричати: «Я тебе знайду» і таке інше», – розповідає він. Його машину розбили, а за ним самим стежили, упевнений Ковальський.

«Перед моїм будинком просто чергували ФСБшники. Раніше, може, це були нібито СБУшники, я не знаю. Але я просто виходив, уже вітався з ними», – згадує Ковальський.

Починаючи з березня 2014 року, з проукраїнськими активістами в Криму стали поводитися ще жорсткіше. 9 березня – у день чергової проукраїнської акції біля пам'ятника Тарасу Шевченку – Андрія Щекуна та батькаі Сергія Ковальського – Анатолія – викрали. Це сталося на вокзалі Сімферополя, де чоловіки хотіли забрати українську символіку для мітингу, яку їм мали передати потягом із Києва. Спочатку їх затримала так звана «самооборона Криму», а згодом «прийшли спортивні підтягнуті дві особи».

«Зрозуміло, це вже видно, що це не кримчани, бо там акання, «мекання». «Ми їх пакуємо з собою» – і нас пакують. Я почав противитися, мене вдарили. Потім швидко накинули на голову капюшон, підхопили за руки і поволокли вже по перону і кинули в машину», – згадує Щекун. – Замотали і потім відвезли у військкомат, як ми тепер знаємо. І там уже нас катували. Тобто спершу змусили роздягнутися всіх догола, сісти. Потім мене [кинули] в холодну кімнату – на стілець, руки та ноги прив'язали скотчем і вже електрика там пішла, вже струм і тортури. Тобто вже таке – питання-відповідь і тортури. Це вже в минулому, слава Богу».

Після викрадення батька Сергій Ковальський відправив із Криму своїх близьких. Сам він ще якийсь час залишався на півострові, але постійно переховувався. Коли ж він все ж таки зміг залишити Крим, йому довелося це робити за допомогою найнятої охорони. Сам Сергій називає ті події цілою спецоперацією. Він чудово пам'ятає момент, коли після виїзду з Кримського півострова побачив український прапор у Херсонській області.

«Я думаю, що, напевно, люди, яких з полону звільняють, коли вони бачать свою землю, тільки зрозуміють це почуття. Я не думаю, що це можна передати, що це таке – [перебувати] у таборі ворога, коли ворог окупував твою землю… Я не скажу, що ми боялися за життя, ми були молоді, енергійні, битися були готові до останнього, хотіли битися . Але Господь Бог, слава Богу, зберіг. Я дивлюся, що було з хлопцями на Донбасі, там вони вже не церемонилися, вони просто їх убивали одразу», – згадує Ковальський.

Андрій Щекун пробув у полоні 11 днів. За цей час його двічі вивозили нібито на обмін, але повертали назад.

«Це страх, який згодом стає розчаруванням. Тобто як це? Чому не відбувся обмін? Починаєш уже втрачати надію. Це найстрашніше», – зізнається Щекун.

20 березня 2014 року Андрія Щекуна та ще кількох кримських активістів, у тому числі й Анатолія Ковальського, викрадених так званою «самообороною Криму», звільнили.

«Свобода, знаєте, такий адреналін зашкалює. Це почуття, просто незабутнє почуття», – так описує Андрій Щекун свої спогади про перші моменти після звільнення.

На той час багато учасників акції 2 березня 2014 року вимушено залишили Крим. Деякі з них воюють на фронті у ЗСУ, з міркувань безпеки ми не можемо назвати їхні імена. Ескендер Барієв живе у Києві, він член Меджлісу, голова Кримськотатарського ресурсного центру і займається правозахистом.

Митрополит Климент залишив Крим одним з останніх – до останнього намагався зберегти там парафії Української православної церкви. 2024 року він був свідком та членом української делегації в Гаазі на засіданні Міжнародного суду ООН у справі «Україна проти Росії». Тоді Росію визнали порушницею міжнародного права, зокрема у пунктах обмеження української мови в Криму та неналежному розслідуванні випадків фінансування тероризму.

Людмила Щекун займається журналістикою та пише на кримські теми, одна з яких – освіта для кримчан. Андрій Щекун і Сергій Ковальський – активісти Крайової Ради Українців Криму, в якій продовжують обстоювати права кримчан.

БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:

Боротьба триває. Як у Криму 10 років чинять спротив Росії

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.