Доступність посилання

ТОП новини

Листи кримчан: Передчасна радість


Такі білборди з'явилися на півострові після анексії Криму. Архівне фото
Такі білборди з'явилися на півострові після анексії Криму. Архівне фото

На цьому тижні в київській студії Радіо Крим.Реалії кримський журналіст Микола Семена давав перше після свого звільнення велике інтерв'ю на материковій Україні. У січні закінчився термін, до якого восени 2017 року він був засуджений російським судом у Криму, умовний термін за публікацію статті про громадянську блокаду Криму. Цю публікацію російська влада півострова розцінила як заклик до порушення територіальної цілісності Росії і порушила проти журналіста кримінальну справу за статтею 280.1 Кримінального кодексу РФ, а підконтрольний Кремлю Залізничний районний суд Сімферополя слухняно завізував маячню у висновках слідчих ФСБ.

Під час прямого ефіру в студії пролунав дзвінок з Керчі і слухач, відмовившись назватися, сказав буквально наступне:

‒ Я вас слухаю, пане Семено, і тихо радію, що в Криму таких як він (орфографія оригіналу ‒ авт.) стає все менше й менше.

Що відповів Микола Семена, охочі можуть почути за посиланням, а я б хотів трохи зменшити тиху, але явно передчасну радість «невідомого керчанина».

Так ось, суть не в тому, що нас, таких, як Семена (тобто тих, хто вважає Крим українським) на півострові стає менше, а в тому, що сам Крим без нас перестає бути Кримом.

Адже що таке, якщо задуматися, Крим? Чому росіян після окупації півострова Росією переїхати сюди тягне буквально як мух на мед?

У Крим навіть москвичам з питерцями не соромно перебратися, варто тільки подивитися форуми в російських соцмережах

Але ж не клаптик землі, що становить всього 0,14% від території великої Росії, приблизно одну семисоту, якщо комусь так зрозуміліше, є принадою для типового скріпного росіянина. Особливо, якщо врахувати, що середня щільність народонаселення Росії 5 осіб на квадратний кілометр, а в Сибіру так взагалі одна людина на п'ять квадратних кілометрів місцями припадає.

І не клімат з теплим морем ‒ у Дагестані та Чечні теж не холодно, все ж не вічна мерзлота, а у Сочі взагалі моря навалом. Але якоїсь повальної еміграції з нечорноземної зони та з Уралу до Чечні та Краснодарського краю не спостерігається, швидше, зворотна тенденція присутня. Бал у столиці та містах-мільйонниках все частіше правлять якраз «особи кавказької національності», як делікатно пишуть у поліцейських зведеннях.

А в Крим навіть москвичам з питерцями не соромно перебратися, варто тільки подивитися форуми в російських соцмережах.

Може, річ у тім, що з Криму російська пропаганда створила в головах росіян якусь «землю обітовану», таке собі «Смарагдове місто», досягнувши якого кожен отримує те, чим його обділила Росія-матінка? Ну, як у перелицьованій Волковим американській казці про країну Оз ‒ хтось просить мізків, хтось серце, а хтось сімейний осередок, який окрім стін та даху передбачає якусь традицію, наступність, дух поколінь. Тобто саме те, що в СРСР, а в останні роки й у Росії викорчовується під корінь.

Яка там спадкоємність і пам'ять поколінь, якщо в російських болотах досі гниють кістки десятків тисяч полеглих радянських солдатів, а дружини нинішніх офіцерів ЗС Росії, убитих на Донбасі, щоб без клопоту отримати допомогу через втрату годувальника, на камеру стверджують, що ніякого чоловіка у них зроду не було?

Кримчанина від середньостатистичного росіянина можна було відрізнити навіть за збиранням туристами на зльоті дров у лісі

Але якби там не діяла російська пропаганда, мені здається, що в Криму дійсно був свій дух. Я вже писав про дбайливе ставлення кримчан до свого півострова, про те, що кримчанина від середньостатистичного росіянина можна було відрізнити навіть за збиранням туристами на зльоті дров у лісі, коли ми збирали хмиз, а жителі дуже небагатого лісами Нечорнозем'я рубали найближчі до вогнища деревця. Ще одна риса ‒ любов до своєї, кримської історії. Навіть далека від екскурсійної справи кримська молодь у загальних рисах знала свою історію, і школяр-третьокласник ніколи не плутав Херсонес з Мангупом.

Вирубка реліктових насаджень у Криму
Вирубка реліктових насаджень у Криму

Тобто, якщо перефразувати відому приказку, то можна сказати, що кримчанина з Криму витягнути можна, а ось Крим з кримчанина ‒ не вийде.

Крим без кримських татар ‒ це не Крим, тут навіть немає потреби наводити приклади багатовікової історії півострова

Крим у нас завжди з собою, де б ми не опинилися ‒ в Алупці, Джанкої, Харкові чи Філадельфії.

Історія кримських татар на сто відсотків це підтверджує.

Крим без кримських татар ‒ це не Крим, тут навіть немає потреби наводити приклади багатовікової історії півострова. Будь-яка (саме any) згадка про Крим ‒ у літературі, історичних документах, живописі, кінематографі ‒ обов'язково спричиняє появу в кадрі, картині, на сторінці кримського татарина. І тотальна депортація за наказом Сталіна кримських татар 18 травня 1944 року не змогла стерти пам'ять про них у Криму. Будинки, сади, джерела, кладовища ‒ кримчани завжди знали, кому це належить. Навіть топоніміка півострова, знівечена за кремлівською вказівкою абсолютно безграмотними «фахівцями», пручалася щосили. І коли моя мама говорила за звичкою «Карасубазар», мені, хлопчику, не потрібно було перепитувати, про яке кримське місто йдеться.

Незаконні археологічні розкопки на місці споруджуваної траси «Таврида» під Керчю, травень 2017 року
Незаконні археологічні розкопки на місці споруджуваної траси «Таврида» під Керчю, травень 2017 року

Депортовані кримські татари повезли свій Крим (тобто і більшу частину мого теж) з собою. Змогли зберегти його у страшних умовах сталінської каторги. І коли вони повернулися ‒ я теж повернув собі свій Крим повністю. Тоді, в 1991 році, я це якось толком не усвідомив, все було буденним і непомітним. Ну, повертаються в рідні місця люди, і дай Боже їм здоров'я. А що моя батьківщина з місця злочину нарешті стає просто місцем життя для мене та моїх дітей ‒ щоб це зрозуміти знадобилося знову втратити здобуту батьківщину.

Так, ми втратили батьківщину, але фокус у тому, що загарбники її не здобули

Так, ми втратили батьківщину, але фокус у тому, що загарбники її не здобули! Це як життя ‒ вбивця може відняти моє, але до свого життя вкрадене вбивця ніяк не приторочить, його життя, як було убогим і нікчемним, таким і залишиться.

І ось це приховане відчуття даремно вкраденого чужого життя, яким ніяк і ніколи не скористатися, але за яке доведеться врешті-решт платити, і не дає спокою окупантам усіх мастей ‒ від російських вояків до «мирних понаєхов», які вирішили покористуватися моїм Кримом. Тому такою отрутою і звучать їхні репліки в ефірі наших радіостанцій, тому і бояться назвати своє ім'я, хоч живуть як би на «своїй» землі під охороною могутньої армії.

Є ще й мої колишні співгромадяни, кримчани, які досі щиро люблять Крим і переживають його знищення на догоду окупаційній владі як страшну біду. Але вони цю владу прийняли і багато хто навіть допомагав її встановленню. І ось ці кримчани свій Крим потихеньку втрачають. Вони б'ються начебто за право Криму залишатися Кримом, з його природою, ландшафтом, пам'ятками, але битися треба з монстром на ім'я Російська Федерація, а ці «русскомірниє» кримчани страшно бояться хоча б назвати ворога улюбленого ними Криму на ім'я. І в будь-якому випадку служать цьому ворогові вірою і правдою.

А наш Крим залишається з нами. Весь.

І в одному рядку, написаному Миколою Семеною, Криму куди більше, ніж в особистому володінні десятка таких «невідомих керчан», нехай навіть у них є видані російською окупаційною владою акти на землю та нерухомість.

Тому такою отрутою пронизані їхні репліки.

І тому їх слова про «радість» з приводу від'їзду з Криму майбутніх свідків звинувачення на процесі «Україна проти Російської Федерації» де-небудь у Гаазі виділяють лише дикий страх і невпевненість.

До речі, є така штука, реституція називається.

Хіба не чули? Боюся, що все-таки знайоме «понаєхам» слівце.

Чому так впевнений? Так реакція на будь-яке обговорення приналежності Криму у них надто вже нервова. Приблизно, як у кишенькового злодія, який витягнувши з чужої кишені гаманець, зловив погляд похмурого полісмена.

Є в кишенькового злодія, звичайно, слабка надія заговорити оточенню зуби та довести, що гаманець дістався йому від дідуся, але грань між слабкою надією і нездійсненною мрією така тонка...

Максим Кобза, кримчанин

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG