24 серпня я стояв на Хрещатику і, аплодуючи разом із тисячами киян колонам ветеранів і волонтерів, шкодував, що жоден репортаж не зможе передати приголомшливого почуття єднання, що буквально накрило всіх, хто був тієї миті в центрі Києва. Можна, звичайно, подивитися запис трансляції подій цього дня, але чи допоможе це відчути себе частиною нації, яка продовжує виковуватись на наших очах? А саме такі емоції відчували, як мені здається, всі, хто був присутній на «Марші ветеранів» – і марширувальники, і глядачі.
Про цей марш написано вже чимало, і повторюватись я не буду. Я хочу розповісти тільки про одну невелику колону – колону кримчан. Колону, яка йшла без транспаранта з назвою регіону, як ішли інші колони ветеранів та волонтерів – із Полтави, Чернівців, Дніпра, Харкова. І без прапора з символом частини, як ішли ветерани «Айдара» або 93-ї ОМБр. Колону, учасники якої не їхали на інвалідних візках і не несли портрети загиблих у боях синів і дочок. Колону, в якій майже не було людей у військовій формі.
Глядачі кричали кримчанам: «Дякуємо!» Так само, як і колонам ветеранів бойових дій
І, тим не менше, цю колону під кримськотатарськими прапорами кияни проводжали оплесками та скандуванням «Крим – це Україна!». Що особливо вразило – глядачі, що стояли стіною вздовж ходи, кричали кримчанам: «Дякуємо!» Так само, як і колонам ветеранів бойових дій.
І списати цю подяку на якусь совкову мітингову стадність, коли вчителі та лікарі, які відбувають першотравневу повинність, на демонстрації махали прапорцями і кричали «Ура!» після кожного ідіотського призову диктора, неможливо – на цей «Марш ветеранів» уже точно ніхто нікого не заганяв.
Хоча моє здивування, напевно, і є рецидивом саме радянського минулого, яке через 28 років все ще віддає фантомними болями. Адже насправді це «Дякуємо!» і є норма – вільні люди дякують вільним людям за мужність у боротьбі з окупантами.
Кримські татари міцно утримують свої позиції в боротьбі за українську незалежність, свою ділянку фронту у війні з агресором. І бій, який приймають кримські татари, не менше жорстокий, ніж на Донбасі, тільки замість убитих і поранених втрати рахуються в заарештованих.
Україна стає країною, де свобода є основною цінністю, а люди, які присвятили життя боротьбі за цю свободу, – національними героями
А ще запам'яталося, як ветерани з бойовими нагородами підходили до Мустафи Джемілєва, тиснули руку і просили дозволу сфотографуватися з ним. Та й кияни з дітьми мало не в черзі стояли, щоб зробити на ході селфі з легендарним лідером кримських татар.
Тобто Мустафу-ага в Україні знають в обличчя не гірше, ніж багатьох відомих шоуменів. І це теж показник того, що Україна стає країною, де свобода є основною цінністю, а люди, які присвятили життя боротьбі за цю свободу, – національними героями.
Максим Кобза, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
