Син-школяр мого київського друга розпитував мене недавно про те, що ж сталося в Криму навесні 2014 року. І коли я в загальних рисах розповів йому історію перших днів окупації, почав цікавитися подробицями. А я раптово відчув якийсь провал у пам'яті, хоча тими днями мені здавалося, що я фіксую найдрібніші деталі того, що відбувається. І я раптом зрозумів, що так зазвичай буває, коли доводиться згадувати щось украй неприємне, коли тільки й пам'ятаєш свій огидний стан, а ось хоч якісь подробиці згодом доводиться буквально виколупувати по крихтам у надрах своєї пам'яті.
Влітку 2014 року, коли перші, навіть не проукраїнськи налаштовані, а просто порядні кримчани, які не бажають співіснувати з окупаційним режимом, почали масово покидати півострів, я Скайпом поговорив із близьким родичем, який поїхав задовго до того працювати в Америку. І родич, абсолютно проукраїнськи налаштований, мені сказав: «Це все надовго. Якщо хочеш прожити життя нормально – їдь і починай жити своїм життям, облаштовувати сім'ю, не живи минулим і втраченою батьківщиною. У «російському» Криму тобі життя не буде».
Зараз, через п'ять років, спілкуючись із друзями, які покинули Крим, читаючи їхні пости в соцмережах, я розумію, що і на материку тим, хто виїхав, життя немає. Але якось усе складніше списувати цю душевну невлаштованість на комплекси, образу і якісь інші особисті психологічні причини. Адже багато хто з тих, хто виїхав – цілком успішні люди, які реалізували себе в нових умовах не гірше, ніж у «довоєнному» житті. Чому ж вони переймаються минулим? Чому не дотримуються логічних постулатів мого родича-американця?
Ми не емігранти, ми – вигнанці
Відповів на це питання ще один мій друг-кримчанин: «Ми не емігранти, ми – вигнанці. І поки ми не зможемо повернутися на нашу землю господарями, спокою нам не буде. І, може, це голосно звучить, але ми несемо свою місію – ми повинні пам'ятати...».
Під цими словами мені залишається тільки підписатися. Тим більше, що є приклад кримських татар, які вижили як народ, у першу чергу, завдяки пам'яті. Це єдине, що у них не змогли забрати сталінські кати.
Російська влада докладає неймовірних зусиль для легалізації анексії Криму. І найпершою умовою цього є саме викорінення пам'яті – про приналежність Криму, про порушені міжнародні договори, про потоптані права народів Криму і просто зниклі права людини на півострові.
А ми втомилися. У тому числі, і втомилися пам'ятати.
Часом хочеться геть забути прокляту «російську весну» як страшний сон.
Але не можна.
Заради наших дітей.
Заради нашого Криму.
Ніхто нам не нагадуватиме, чий Крим – ми повинні нагадувати про це всьому світу
Тому що поза нашою пам'ятю нічого не залишається. Нічого, крім якихось резолюцій ООН, ЄС і США, які під російський газ можна і переписати. Ніхто нам не нагадуватиме, чий Крим – ми повинні нагадувати про це всьому світу.
І якщо ваша пам'ять перестає тримати подробиці – пишіть свою історію весни 2014-го. Як бачили, як пам'ятаєте – адже потім буде все важче згадувати. Саме тому, що пам'ять не хоче тримати в собі цей кошмар.
Але ми не маємо права забути – ні хто ми, ні чий Крим, ні чому ми його покинули.
Максим Кобза, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
