Днями заповнював якусь квитанцію і, ставлячи дату, раптом зачепився поглядом за цифру, намагаючись зрозуміти, що ж вона мені нагадує. Дійсно, про що дата 7 листопада може нагадати людині, яка прожила пів життя в СРСР? Правильно, про червоний день календаря, свято Великої Жовтневої соціалістичної революції (це пояснення для молоді, яка, на щастя, вже не одурманена з дитинства комуністичною пропагандою і пам'ятати радянські святці не зобов'язана).
І вразило мене не те, що я не відразу згадав про головне свято «Найвеличнішої Країни», а те, що цей спогад абсолютно не торкнувся в душі ніяких струн, ну ніби про день взяття Бастилії йшлося, або про дату битви при Гавгамелах. Тобто Олександра Македонського, Марата та Леніна навіть я, який розмовляв у дитинстві з сусідською бабусею, яка бачила цього самого Леніна, став сприймати як персонажів історії дуже давніх віків.
Ми змінюємося.
І це хороша новина, особливо за часів, коли від новин хорошого ніхто не очікує. Ми стаємо кращими хоча б тому, що йдемо все далі від в'язниці, якою, по суті, був Радянський Союз.
Коли мені намагаються заперечити, що, мовляв, нема чого безоглядно ганьбити совок, мовляв, було ж і гарне, пломбір там за 19 копійок чи медицина безкоштовна, я завжди ставлю два запитання. Чи можна було вільно виїхати з СРСР і як називається місце, з якого не можна з власної волі вибратися. Якщо людина чесна або молода, то на перше запитання вона відповідає «ні», а на друге «в'язниця». Якщо ж співрозмовник літній і нічого, окрім стін свого радянського барака в житті не бачив, то, як правило, починається багатогодинна дискусія.
Співрозмовник літній і нічого, окрім стін свого радянського барака в житті не бачив
Ворота нашої в'язниці відкрилися у 1991 році. Але ми, зеки з довічним терміном і сімдесятирічним стажем відсидки, з цих воріт виходили боязко й, обережно зробивши пару кроків на волі, поверталися ночувати у звичні камери. Особливо це стосувалося Криму, який залишився в Україні таким собі заповідником комунізму. Які ходи влаштовували на 7 листопада в Сімферополі компартії, які там розмножилися! З морем червоних прапорів, з портретом Сталіна на паличці, з керівництвом Криму на трибуні, яке задушевно вітає демонстрантів. І трибуна встановлювалася на центральній площі столиці Криму, та й площа залишалася площею Леніна. А за бронзовим бовдуром Ілліча на тій же площі кримська влада доглядала набагато турботливіше, ніж за Бахчисарайським палацом або Херсонесом.
Та про що говорити, якщо навіть спікером кримського парламенту був комуніст Леонід Грач.
Листопадові демонстрації комуністів чимось нагадували хресний хід із хоругвами якоїсь демонічної релігійної секти.
Хоча, ні, швидше, дивний Хеловін, де учасникам навіть немає потреби гримуватися під привидів минулого ‒ старість вже й так попрацювала над їхніми обличчями. Одягнув вираз комуністичної непримиренності ‒ і готовий персонаж Дня всіх святих, навіть дати майже збігаються.
Я зовсім не знущаюся з літніх людей, час нікого не щадить. Але ось цю саму партійну непохитність, стійкість і самовідданість на обличчя наклеював зовсім не вік учасників листопадових маніфестацій. Щільно стиснуті губи, колючий недовірливий погляд спідлоба, побілілі кісточки кулаків, що стискають держак прапора, який ніколи не вицвітає (синтетика!). І діти, яких дбайливо долучали до своєї віри, спадкоємці Леніна та Сталіна, які вже зробили крок однією ногою в небуття. Діти в криваво-червоних галстучках на шиї.
7 листопада час у Криму, який і так пригальмував щодо решти України, ніби зовсім зупинився. І це щорічне повернення в минуле здавалося вічним, як день бабака.
Але і день бабака підійшов до кінця. Для мене так точно, та й для багатьох інших кримчан, які залишилися в Криму або виїхали на материк. Я говорю не про ходи людей похилого віку з прапорами, ці будуть щорічно згадувати свою рідну радянську в'язницю, поки живі. Я про усвідомлення себе вільним.
Ці будуть щорічно згадувати свою рідну радянську в'язницю, поки живі
Зовсім нещодавно будь-яка фраза про «День Великого Жовтня» звучала як згадка про пори року: «до жовтневих», «після жовтневих». Так кажуть про осінь або весну. Про те, що зумовлене природою, про те, що було від початку і буде навіки.
А тепер я на наступний день ще можу пригадати, що вчора було 7-е, а ось, наприклад, поминки влаштувати за «червоним днем календаря» вже не вийде ‒ ні я, ні оточення просто не згадають, а хто ж помер дев'ять днів тому?
Довідка для тих, хто, на щастя, не застав СРСР в усій «величі».
Жовтневий переворот (або, як його назвала офіційна радянська термінологія, «Велика Жовтнева соціалістична революція»), тобто насильницьке захоплення влади нечисленною партією більшовиків (РСДРПб) на чолі з Леніним і Троцьким, стався у Петрограді в ніч на 25 жовтня 1917 року за старим стилем. 14 лютого 1918 року спеціальним декретом більшовики скасували юліанський календар, вживаний у Росії, та ввели григоріанський календар, зсунувши дату на 13 днів вперед. Таким чином, дата 25 жовтня стала відзначатися 7 листопада. Офіційно «День Великої Жовтневої соціалістичної революції» святкувався з 1927 року, коли й став вихідним днем.
В Україні цей «день» святкували до 2000 року, у Росії (під різними назвами) до 2004 року. Хоча «Велика Жовтнева» стала святкуватися в листопаді, але все одно в народі це свято досі називають «жовтневим».
Максим Кобза, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
