«…Завдання військово-морської авіації по театрах воєнних дій:
…Чорноморсько-Середземноморський театр…
Завдання потужних бомбових ударів
а) По базах:
Чорне море – Констанца, Галац, Ізмаїл, Варна, Синоп, Ереглі
Мармурове море – Ізмід і Стамбул
Егейське море – Салоніки, Смирна
Середземноморське море – Олександрія, Хайфа, Суецький канал, Мальта, Бриндізі і Пола
Систематичними ударами по Суецькому каналу позбавити Англію і Середземноморські держави можливості нормальної експлуатації цієї комунікації…»
Це не фрагмент якогось роману з-поміж т.зв. «бойової фантастики», що вельми популярна в сучасній Росії. Це – рядки з офіційного документа, який окреслює завдання совєтської авіації у квітні-червні 1940 року. Завдання, до виконання яких слід бути готовими у будь-який момент. Діяти по цих цілях у Європі, Азії й Африці мали дальні бомбардувальники Чорноморського флоту (ЧФ) з аеродромів Криму і Закавказзя, підкріпити їх мали повітряні десанти.
Але про все по-порядку. Спершу – про загальну тодішню ситуацію.
1 вересня 1939 року. Німеччина напала на другу Річ Посполиту, СССР запровадив загальний військовий обов’язок, а Британія та Франція оголосили Берліну ультиматум з вимогою припинити бойові дії, а коли цей ультиматум був відхилений, 3 вересня оголосили війну Третьому Райху. Того ж дня війну нацистам оголосили Австралія і Нова Зеландія, невдовзі до них приєдналися Канада, Ньюфаундленд, Південно-Африканський Союз і Непал. Світова війна розпочалася – поки що на європейських теренах, але і на всіх океанах.
Перед цим на сталінській дачі 19 серпня 1939 року зібралося політбюро ВКП(б). Сталін чітко висловив настанову: світова війна конче потрібна для перемоги комунізму. Ось найважливіші фрагменти цієї сталінської промови:
«Досвід двадцяти останніх років засвідчує, що в мирний час неможливо мати в Європі комуністичний рух, сильний до такої міри, щоб більшовицька партія змогла б захопити владу. Диктатура цієї партії стає можливою тільки в результаті великої війни… Ми мусимо прийняти німецьку пропозицію і ввічливо відіслати назад англо-французьку місію…
У нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції… В інтересах СССР – Батьківщини трудящих, щоб війна розпочалася між Райхом і капіталістичним англо-французьким блокомЙосип Сталін
Німеччина надає нам повну свободу дій у Прибалтійських країнах і не заперечує з приводу повернення Бессарабії СССР. Вона готова поступитися нам як зоною впливу Румунією, Болгарією й Угорщиною… Дотримуючись позиції нейтралітету й очікуючи свого часу, СССР допомагатиме нинішній Німеччині, постачаючи її сировиною і продовольчими товарами… Пізніше всі народи, що потрапили під “захист” переможної Німеччини, також стануть нашими союзниками. У нас буде широке поле діяльності для розвитку світової революції… В інтересах СССР – Батьківщини трудящих, щоб війна розпочалася між Райхом і капіталістичним англо-французьким блоком. Треба зробити все, щоб ця війна тривала якомога довше в цілях виснаження двох сторін». Ну, а далі можна буде вступити у війну у той момент, коли це дасть змогу розв’язати проблеми совєтизації Європи, зазначив Сталін.
І «червоне колесо» закрутилося. Поділ другої Речі Посполитої… Війна з метою приєднання до СССР Фінляндії… Анексія балтійських держав… Приєднання Бессарабії і Буковини… Не все Сталіну у 1939-40 роках вдалося, зокрема, він зумів «відкусити» лише кілька шматків фінської території, а про маріонеткову «Фінляндську демократичну республіку», на створення якої одержав санкцію згідно з Пактом Молотова-Ріббентропа, довелося забути.
Молотов вів переговори з Гітлером і Ріббентропом щодо розв’язання спірних геополітичних проблем і перспектив приєднання СССР до т.зв. «Вісі Берлін-Рим-Токіо»
А Друга світова тривала. Апетити її ініціаторів зростали. Відтак під час візиту людини №2 в совєтському керівництві Молотова до Німеччини 12-14 листопада 1940 року той вів переговори з Гітлером і Ріббентропом щодо розв’язання спірних геополітичних проблем і перспектив приєднання СССР до т.зв. «Вісі Берлін-Рим-Токіо», спрямованої проти світової демократії («Берлінського пакту»). Після повернення Молотова до Москви, Сталін остаточно окреслив ті умови, на яких СССР був готовий вступити у «священний союз» ворогів демократії. Вони включали, зокрема, підписання угоди про взаємодопомогу СССР із Болгарією (яка, за словами Молотова, «географічно перебуває всередині зони безпеки чорноморських кордонів Совєтського Союзу»), будівництво бази для сухопутних і військово-морських сил СССР в районі Босфору і Дарданелл на умовах довгострокової оренди, визнання «зони на південь від Батумі і Баку в загальному напрямку в бік Перської затоки <…> центром територіальних устремлінь Совєтського Союзу» тощо. Якщо ж Туреччина відмовиться приєднатися до планованого «Пакту чотирьох держав» і передати СССР бази на своїй території та великі території між Чорним і Середземним морями, Італія та Совєтський Союз застосують проти неї «воєнні та дипломатичні санкції» (простіше кажучи, розділять її між собою). А Іран, Ірак і нафтоносні території Аравійського півострова відійдуть Кремлю…
Але Гітлеру не сподобалися сталінські апетити, він подумав три тижні – і підписав план «Барбаросса», вирішивши спершу розправитися з СССР, а потім із Британією та США. Сталін мав аналогічні плани щодо нападу на Німеччину та її союзників, проте фюрер устиг раніше за вождя народів.
Які ж інструменти агресії у регіоні Чорного моря підготував Кремль станом на 1939 рік і чим збирався їх посилити у разі дій «в районі Босфору і Дарданелл» і «на південь від Батумі і Баку»? Передусім це Чорноморський флот (який мав у своєму складі потужну бомбардувальну авіацію), десантні частини, з’єднання авіації дальньої дії, механізовані війська, гірські дивізії та стрілецькі формування, призначені як для дій на суходолі, так і для висадки з моря. Крім того, у Криму готувалися розвідувально-диверсійні групи з-поміж представників народів тих країн, на які була націлена совєтська активність.
Перевагу на Чорному морі СССР отримав тільки на початку 1930-х
Одразу слід зауважити, що поки Кремль робив ставку на розпалювання революцій усередині тих чи тих держав («світова революція» була для нього не просто гаслом, а принципом дії), військово-морські сили на Чорному морі були незначними. Станом на 1 січня 1928 року вони складалися з легкого крейсера «Червона Україна», есмінців «Незаможник», «Петровський», «Фрунзе», «Шаумян», чотирьох канонерських і п’яти підводних човнів, учбового корабля «Комінтерн» і двох десятків допоміжних суден. У 1927 році у Миколаєві був порізаний на метал спущений на воду недобудований лінкор «Демократія», який неважко було довести до боєздатного стану, використавши механізми двох однотипних потоплених у Севастополі та Новоросійську лінкорів. Пішли на металобрухт й інші кораблі. Але всі вони, в тому числі й добудовані та відновлені, належали до часів Першої світової війни. Перевагу на Чорному морі СССР отримав тільки на початку 1930-х, коли в Севастополі був модернізований перегнаний туди з Балтики лінкор «Паризька комуна», а до строю стали легкі крейсери «Красный Крым» і «Красный Кавказ» та декілька есмінців і підводних човнів.
Але це теж були добудовані та відновлені кораблі часів минулої війни. Справа в тому, що самостійно спроектувати та побудувати сучасні кораблі в Совєтському Союзі знекровлені й залякані терором конструктори й інженери були нездатні. Лише після підписання у 1933 році угоди про дружбу з Італією – де існувала розвинена школа кораблебудування – справа зрушила. Відтоді довго всі совєтські кораблі несли на собі «італійський» відбиток, а довоєнні крейсери споруджувалися за участі італійських фахівців і з використанням італійських технологій. У червні 1937 року у Миколаєві зійшов зі стапелів крейсер «Ворошилов» (став до строю улітку 1940 року), одночасно почалася побудова крейсера «Молотов» (став до строю влітку 1941 року). Корабельні заводи Причорномор’я до 1939 року збудували вісім лідерів й есмінців; в Італії був куплений лідер «Ташкент», що прибув до Одеси у травні 1939 року. До початку Другої світової війни, крім того, ЧФ поповнився двома десятками підводних човнів і стількома ж торпедними катерами. Авіація ЧФ становила понад 400 бомбардувальників і майже 200 винищувачів.
Водночас у Миколаєві були спущені на воду легкі крейсери «Фрунзе» і «Куйбишев», почалася побудова потужного лінкора «Советская Украина», важкого крейсера «Севастополь», легких крейсерів «Орджонікідзе» і «Свердлов». Це були кораблі майбутнього океанського «великого флоту», які через Босфор і Дарданелли повинні були вийти в Середземне море і йти далі, на Гібралтар і Суецький канал, включаючи їх у «зону інтересів СССР»…
І ще один фрагмент документа весни 1940-го. «Імовірний одночасний виступ проти СССР Англії, Франції, Румунії і Туреччини». Ескадра коаліції оцінювалася в 1-2 лінкори, 5-8 крейсерів, 15-20 міноносців під прикриттям 400-500 літаків. Авіація ЧФ повинна була забезпечити панування над морем і завдати удари по ворожих кораблях у базах Мармурового мору та протоки Босфор, а підводні човни та надводні кораблі – знищити ескадру коаліції та забезпечувати просування наземних сил до Стамбула й висадку десантів. Все це – у «Записці по плану операцій ВПС ЧФ», затвердженій командувачем ЧФ флагманом 1-го рангу (еквівалент звання віце-адмірала) Октябрьським.
На оборону Криму від міфічних десантів, чи то англійських, чи то італійських, були задіяні великі сухопутні й авіаційні сили, а підходи з моря заміновані
Як бачимо, наміри Сталіна воювати з Британією, Францією та їхніми союзниками (маючи на своєму боці Німеччину й Італію) були серйозними. Та склалося інакше. Але аж до літа 1941 року, за свідченнями незалежних російських істориків, «англійська небезпека» для ЧФ була реальністю, хоча вже почала відбуватися переорієнтація на «італійську небезпеку» – мовляв, ескадра італійців у складі кількох найсучасніших лінкорів і важких крейсерів увійде в Чорне море, атакує Севастополь і висадить десант у Криму. Тому на оборону Криму від міфічних десантів, чи то англійських, чи то італійських, були задіяні великі сухопутні й авіаційні сили, а підходи з моря заміновані.
Такими в загальних рисах були до 22 червня 1941 року плани Сталіна щодо використання Криму і ЧФ у Другій світовій війні. Реальність виявилася зовсім іншою. А бойова виучка моряків-чорноморців (попри їхній героїзм) і професіоналізм флотоводців – куди гіршими за очікувані. Проте погрожувати Туреччині та прагнути забрати в неї Босфор і Дарданелли Сталін не полишив і по війні. Та це вже інша сторінка історії.
