«Доля сталінського сокола» – велика книжка, в ній 730 сторінок, список підготовчої літератури складає 64 найменування, окрім інших джерел. Її автор, тоді відповідальний секретар Кримської організації та член Президії Національної спілки письменників України, Самадін Шукурджі виконав титанічну підготовчу роботу. Книга видана в Сімферополі в 2012 році видавництвом «Оджак».
Книга незвичайна, по-перше, тим, що містить практично всю біографію і багато невідомих до цього подробиць життя Амет-Хана Султана. Адже як у Криму зазвичай звикли говорити про Амет-хан Султана – двічі Герой, льотчик-ас, патріот країни, патріот кримськотатарського народу. Ура! Ура!
Все вірно. Але за цим патріотичним портретом часто не видно живої людини, не видно життєвих і політичних колізій, в яких живе і діє конкретна людина. Самадін Шукурджі показує Амет-Хана не тільки як героя конкретної історичної епохи, а й у зв'язку з багатьма життєвими деталями – в любові, в сім'ї, серед колег-льотчиків, під час зустрічей з кримчанами, жителями Алупки, командирами і підлеглими, з конструкторами авіаційної та космічної техніки, з Климентом Ворошиловим, з активістами-кримськими татарами, зі співробітниками спецслужб, із жителями країни. В принципі, цього було б цілком достатньо для біографічного роману, щоб відновити дійсну історію життя двічі Героя. Але автор йде далі.
Книга особлива також тим, що життя Амет-Хана Султана показане на широкому тлі історії радянської авіації та космонавтики з усіма її досягненнями і недоліками, складнощами. Автор часом описує далеко не всім відомі технічні деталі, як наприклад, порівняння радянських, американських та англійських літаків, поставлених за Ленд-лізом, з німецькими, наводить безліч цифр і показників, назви літаків та інших літальних апаратів, докладні біографії героїв, описує техніку розроблених Амет-Ханом прийомів пілотування, і від цього оповідання стає опуклим і зримим, від чого книгу хочеться читати уважно і детально.
Особливість довоєнного і воєнного періоду життя країни і біографії Амет-Хана Султана полягає в подвійності психології радянських людей. Коли на зборах льотчиків замполіт прочитав беззмістовні, але повні пафосу статті про Амет-Хана Султана з газети «Красный Крым» за 24 вересня 1943 року, в яких Амет-Хан порівнювався з Чора-батиром, з джигітом Алімом Азаматом, і передова стаття якої закінчувалася словами «Відважний джигіт, який виріс у м. Алупці під променями південно-бережного (так в оригіналі – авт.) сонця, Амет-Хан Султан гідний наступник своїх предків-героїв, які боролися за щастя татарського народу пліч-о-пліч з великим російським народом. Слава Сталінському соколу!», то льотчики його вітали, по команді «Качати його!» схопили і підкидали вгору. Він щиро дякував колегам, але надмірний пафос статті залишив гіркий осад. Він думав: «Замполіт робить свою роботу. Але до чого тут «сталінський сокіл»? (На відміну від газети, в книзі слово «сталінський» автор пише з маленької літери – авт.) Я не сталінський сокіл, я сокіл свого кримськотатарського народу. Там, у статті, про це сказано: якого народу я сокіл. У цих комуністів власницькі замашки, як у мавп-бабуїнів: люблять усе привласнювати, навіть людей. Рабовласники і работорговці...» (стор. 227).
Двояке почуття викликало у нього і привітання, підписане секретарем Кримського обкому ВКП (б) В. Булатовим, головою президії Верховної Ради Кримської АРСР А. Менбарієвим, головою Раднаркому І. Сейфуллаєвим. Амет-Хан думав: «Час від часу не легше... Коли закінчиться ця нелюбов до інших народів?.. Народ лише заручник фашистських молодчиків. От і все. А ці теж туди ж: говорять про «німецьку нечисть», немов весь німецький народ прийшов і захопив Крим, а не його відщепенці й недалекі нащадки. Про те, що, як і в Німеччині, так і в СРСР, довго їх стримували і боролися за те, щоб не допустити війни, про це не говорять. І чим порядки в СРСР кращі, ніж у Німеччині? Два чоботи пара. Що там, так і тут, одні й ті самі реакційні сили керують країною».
Чи міг Амет-Хан Султан так думати в 1943 році? Міг, безумовно, бо бачив і знав усе, що відбувається навколо. А «освічена Європа», як і пострадянські аналітики, дійшли цього висновку тільки через 70 років після перемоги.
В одному бою, вже над Берліном, Амет-Хан Султан, використовуючи свою методику пілотування проти атак новітніх «Мессершмідтів», що перевершували за бойовими можливостями радянські літаки, збив, як він думав, фашистського льотчика. Коли збитого пілота полонили, він захотів зустрітися з Амет-Ханом і віддав йому честь як переможцю. Цей льотчик виявився особливим, у певному сенсі навіть кримчанином.
Колишній заступник командувача Туркестанського округу полковник ВПС СРСР Віктор Мальцев був заарештований у 1938 році за безпідставним звинуваченням і пройшов через сталінські репресії, але був виправданий спецслужбами, працював перед війною директором санаторію Аерофлоту в Ялті. При окупації став бургомістром Ялти, вступив до РОА генерала Власова, створив у Криму успішні вербувальні пункти, і з часом став генералом Вермахту. Відплата наздогнала його 1 серпня 1946 року, коли в Бутирській в'язниці він був страчений разом із генералом Власовим та іншими керівниками РОА. Однак у радянському полоні на всіх допитах в Особливих відділах він сміливо розповідав про те, що причиною його зради Батьківщині стали неправомірні сталінські репресії, які перед самою війною погубили цвіт Червоної Армії, цвіт інтелігенції, кращих із кращих фахівців усіх галузей економіки, медицини, освіти, культури. І особісти слухали це, знали це, але продовжували колишню сталінську лінію репресій. Воістину: пекельний час! – переконується читач.
Таких подробиць книга містить безліч. Автор, наприклад, докладно пише про Ленд-ліз – обсяги й асортимент поставок матеріалів, зброї, бойових машин, і всього, що стало гарантом тієї перемоги. Про те, як зброю інших держав оцінювали радянські пілоти, інші фахівці. Розкладені по поличках, ці відомості стають переконливими аргументами проти того, щоб применшувати подвиг воїнів радянського народу, але й проти того, щоб применшувати значення всесвітньої допомоги радянському народові, наданої за Ленд-лізом, як це робить зараз російська влада. І читачеві зрозуміло – без союзних республік, як і без міжнародної допомоги, сталінський режим не зміг би перемогти у Другій світовій війні.
Ця книга розставляє всі крапки в міфах і легендах про життя Амет-Хана Султана. Багато з них пов'язані з його сім'єю, яка мешкала в Алупці. Я пам'ятаю, ще в Криму розповідали, що відомий льотчик врятував від депортації батька і матір, хоча насправді він у цей час не міг бути в Криму і про депортацію дізнався тільки з листів односельців. Його сім'я також була депортована разом з усім народом. Але згодом він домігся повернення рідних з депортації, як і виправдання незаконно засудженого брата.
Після депортації кримських татар з Криму Амет-Хан Султан пройшов через терни остракізму з боку особістів, недовіри, опали. Він був представлений до третьої нагороди зіркою Героя за випробування нового виду зброї, але нагороду відхилили. Він багато клопотав за повернення і виправдання свого народу, але бюрократія була нездоланна. Патріотизм, людяність і майстерність льотчика-випробовувача, його вірність у дружбі, перемогли всі негаразди, але не змогли перемогти радянську бюрократію, що і призвело його до трагедії.
Мало хто знає, як саме загинув Амет-Хан Султан. Просто говорять, що під час випробування нового виду зброї. Це правда, але не вся.
У своїй роботі льотчики-випробовувачі зіткнулися з невиправданою поспішністю, з ризиком, якого слід було уникати, з безвідповідальним ставленням до життя випробовувачів, найцінніших фахівців своєї справи. Самадін Шукурджі називає це явище «випихізм», коли керівники інституту намагалися будь-що випхати льотчика в політ, незважаючи на смертельний ризик, майже вірну загибель.
У Льотному випробувальному інституті в Жуковському створювався і перевірявся реактивний двигун для нових типів літаків. Для випробування двигунів використовувався старий, списаний у військових частинах, зношений до тріщин фюзеляжу літак-лабораторія Ту-16 ЛЛ. Трагедія трапилася 1 лютого 1971 року. На літаючу лабораторію поставили для випробування реактивний двигун у кілька разів потужніший, ніж двигуни самого літака. Пілотувати літак відмовилися багато інших льотчиків-випробовувачів, але Амет-Хана вмовили керівники випробувань – летіти, мовляв, більше нікому! Коли під час випробувального польоту реактивному двигуну дали повне навантаження, фюзеляж ТУ-16 не витримав, розвалився в повітрі, порвав трубопроводи, по яких подавалося паливо й окислювач, а слідом за розвалом корпусу стався вибух, який і призвів до загибелі всіх, хто був у літак, пілотів та інженерів. Рештки двигуна й літака знайшли на засніженому полі, але... там не було кабіни Ту-16.
Кабіна літаючої лабораторії була захищена титанової стінкою і в разі вибуху вона відокремлювалася від літака автоматично, і повинна була спускатися на парашутах. Вибухом кабіну відкинуло настільки далеко, що її в умовах рясного снігопаду шукали три дні. І коли кабіну знайшли, пише Самадін Шукурджі, «в кабіні перебували члени екіпажу: лівий і правий пілоти, штурман, інженер... Вони були мертві. Цього разу не спрацювала парашутна система кабіни».
Вся увага була звернена на випробовуваний двигун, парашутну систему кабіни просто не перевірили. І це коштувало життя кращим льотчикам-випробовувачам Льотного інституту. Не в перший, і не в останній раз ...
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
