Олександр Левченко
Спеціально для Крим.Реалії
Російське МЗС разом із Московським державним інститутом міжнародних відносин (МДІМО) опублікувало збірку матеріалів «Право кримчан на самовизначення: передумови та еволюція «Кримської весни», де намагалося нав’язати російському та іноземному читачеві наратив, що начебто окупації Криму російськими військами не було, а відбулося «вільне» волевиявлення кримчан щодо приєднання до Росії.
Давайте детально розглянемо матеріали збірки, що претендує на аналітику та об’єктивність, а насправді є ідейним прикриттям російського військового вторгнення на територію незалежної держави – України.
Московська професура добре знає, що немає «кримського народу», а є населення Криму
Окрім державних діячів Росії та політичного керівництва окупованого Криму, в збірці зібрані статті вчених МДІМО та інших університетів. Перше, що впадає в око, це навмисна підміна термінів. Московська професура широко використовує поняття «кримський народ», потім роблячи перехідний місток до міжнародного права, зокрема права націй на самовизначення. Звідси робиться висновок, що «кримський народ» скористався цим правом для виходу зі складу України. Але в будь-якому словнику політичних термінів поняття «народ» розшифровується як «історична спільнота людей». Синонімами терміну «народ» є поняття «нація» та «етнос». Московська професура добре знає, що немає «кримського народу», а є населення Криму, але тоді як можна послатися на норми та принципи міжнародного права про право націй на самовизначення, тому і хитрують російські вчені. Адже немає народу Алтаю чи Далекого сходу, які за такою логікою могли б «самовизначитися» при попередній окупації іноземними військами, як було у випадку з Кримом. А ось чеченці – це народ. Після того, як вони проголосили незалежність у 1991 р., ми всі знаємо, як Росія танками, бомбардувальниками, артилерією відновлювала свою територіальну цілісність.
Зрозуміло, що збірка матеріалів орієнтована в основному на російську аудиторію, якій намагаються «науково» обґрунтувати намагання анексії українського півострова. Однак дуже некоректно, що автори з науковими ступенями стали примітивними пропагандистами кремлівських вигадок, поставивши науку на слугування агресивній політиці Москви.
Збірка починається виступом президента Росії Володимир Путіна від 18 березня 2014 р. перед депутатами Держдуми та членами Ради Федерації з приводу незаконного приєднання Криму до Росії. Тут він не погоджується з рішеннями радянського керівництва та парламентів РФ і України в 1954 р. про передачу Кримського півострова Україні. Цікаво, що Путін жодного разу не звернувся до Києва з проханням переглянути ці рішення під час свого 15-літнього перебування при владі з 2000 р. Москва жодного разу не поставила питання про спірність належності Україні Криму, вперше заявивши про це вже після військової окупації, реалізуючи намір незаконної анексії півострова рішеннями свого парламенту. Президент Росії у своєму виступі питає: «Чому албанцям Косово дозволяється проголосити незалежність, а росіянам, українцям та кримським татарам в Криму ні?» Кривив душею Володимир Володимирович: а навіщо українцям в Криму відокремлюватися від своєї рідної української держави? А навіщо це кримським татарам, які пережили геноцид свого народу в 1944 р., ініційований Кремлем? Їм що, є інтерес повертатися в «залізні обійми» Москви? Але найголовніше, про що промовчав Путін: під час проведення референдуму про незалежність Косова там не було армії з Албанії, яка б підтасовувала результати народного волевиявлення, як робили в Криму російські спецпідрозділи в 2014 р. В Косово були тисячі міжнародних спостерігачів з усіх провідних міжнародних організацій, чого не було в Криму в березні 2014 р., і питання ставилося не про приєднання Косово Албанії, а вихід зі складу Сербії після трагічних подій 1998-99 рр., при тому, що до референдуму готувалися рік, а не 10 днів, як на півострові. Крім того, в Косово не з’являлися з сусідньої держави напіввійськові формування типу «казаків», які в Криму після приходу з Дону та Кубані, вказували місцевим органам влади, як треба діяти. Але навіть за таких обставин Україна не визнала незалежність Косово, вважаючи територіальну цілісність Сербії недоторканою.
В розумінні російського президента відбирати території у сусідніх країн, якщо там живуть близькі до росіян народи і є легітимний шлях анексії
Намагаючись прикрити акт російської військової агресії в Криму Путін у своєму виступі 18.03.2014 р. заявляє про дружні почуття до України: «ми не просто близькі люди, а один народ. Київ є матір’ю городов руських. Древня Русь – спільне джерело». В розумінні російського президента відбирати території у сусідніх країн, якщо там живуть близькі до росіян народи і є легітимний шлях анексії. При цьому вже не вперше російський президент демонструє слабкі знання історії. Адже титульним народом Русі з центром в Києві були руси – предки українців та діти автохтонних слов’ян на території сучасної України в 3-6 ст. – антів та склавинів. Крім русів, як головного народу на Русі, було населення захоплених Київською державою (Руссю) неслов’янських територій, заселеними фіно-уграми та балтами, куди лише у 8-му ст. прибули слов’яни (кривичі, словене, в’ятичі), які інтегрувалися з місцевим населенням (меря, мокша, чудь, весь, іжора, перм і т. д.). Цей етнічний мікс слов’ян та автохтонних фіно-угорських племен створив новий народ – русскіх, які на відміну від русів, не були державо утворюючим народом. Таким чином, руси (автохтонні слов’яни по народженню) і русскіє (мікс слов’ян та фіно-угрів) етнічно різні народи, про що російська історіографія постійно замовчує. Деяка етнічна близькість русів і русскіх проходила через сім’ї київських князів, які посилали з Києва своїх синів разом з військовою дружиною та духовенством на княжіння до удільних володінь на території, де проживали русскіє, і там з часом вони асимілювалися з місцевим населенням.
Окрім того, російський президент згадує, що «Крим історично російська земля, а Севастополь російське місто». Тоді давайте згадаємо історію Криму за останні 3200 років. З 12 ст. до н.е. до 7 ст. до н.е. Крим, як і більшу частину території сучасної України населяли племена кімерійців, потім з 7 ст. до н.е. до 2 ст. до н.е. їх змінили також іраномовні скіфи. З 2 ст. до н.е. до 2 ст. н.е. скіфське панування змінюється сарматським. Що стосується побережжя Криму, то в 6-5 ст. до н. е. там свої міста засновують грецькі переселенці (Боспор, Керкінітида, Херсонес, Феодосія). В 3 ст. н.е. на територію півострова приходять германські племена готів, нащадки яких в кримських горах через тисячу років створюють свою державу – князівство Феодоро (14-15 ст.). Наприкінці 4 ст. н.е. готів розбивають тюркомовні племена гунів, що прийшли з азійських степів, потім їх змінюють авари, булгари, хозари, половці. Грецькі міста кримського побережжя переходять під управління Візантійської імперії, а потім генуезців. В 1441-1783 рр. Кримом володіло Кримське ханство, а більшістю міст кримського узбережжя – Оттоманська Туреччина. І тільки після анексії Криму Росією в 1783 г. на півострові з’являються перші росіяни, а колишній Херсонес стає Севастополем. Під управлінням Петербургу Крим був до 1917 р., тобто 134 роки. Потім три наступні роки влада в Криму змінюється багато разів, і з 1921 р. півострів входить до складу радянської Росії, де був до 1954 р. Росія управляла півостровом 165 років., а останні 60 років – з 1954 до 2014 рр. Крим був у складі України. Таким чином, за останні 3200 років історії Криму, про яку згадують різні джерела, Росія володіла півостровом 170 років. Росіяни стають більшістю в Криму тільки після 1944 р., коли корінне населення Криму – кримських татар за злочинним наказом Москви насильницькі вивезли з півострова, що стало актом геноциду через значні людські втрати. Кремль замінив депортованих населенням з далеких російських регіонів, яке заволоділо усім залишеним майном кримських татар.
В цілому, російській пропаганді «триєдиного слов’янського народу» досить складно з Кримом, в якому крім слов’ян очевидно завжди були присутні зовсім інші народи, і завжди цих народів на півострові одночасно було декілька. Тому якщо в рамках химери «кримського народу» агресор ще може намагатися якось вкласти в «прокрустово ложе» росіян і українців, то останніх він намагається просто не помічати. Надто вже незручною виходить історична правда. Адже, якщо наприклад, почати розбиратися в долі переслідуваних російською імперією та депортованих в приазовські степи кримських урумів (греків), потомки яких сьогодні розділені лінією фронту на Донбасі, то прийдеться говорити не тільки про нинішні руїни Чермалика і Пікузє, але і згадати про знищені росіянами на землях Криму і потім Приазов’я Готської митрополії цього православного етносу. Півтора тисячоліття до того підпорядковані Вселенському, а не Московському патріарху. Після цього весь хвалений імперський «Третій Рим» виглядає темною підробкою.
А кримськотатарське питання для росіян було завжди не менш гострим чим українське, як мінімум з часів неодноразового спалення Москви кримськими ханами. І якщо з Києвом агресор традиційно бореться за роль «колиски руської державності», то з Бахчисараєм він, певно, ніяк не може поділити «золоту колиску» спадку Чінгізхана...
У російському виданні також публікують матеріал з першим головою уряду окупованого росіянами Криму, що отримав з благословення Москви посаду «Глави Республіки Крим» – Сергієм Аксеновим, який заявив, що «українізація Криму, яка почалася при президенті Вікторі Ющенку, продовжилася, хоча і не так відверто… при правлінні Віктора Януковича і Партії регіонів».
Спікер кримського парламенту, який перебіг на сторону Москви, Володимир Константинов згадує для збірки, що «23 роки ми просили українську владу залишити Крим у спокої. Але українська влада витріщивши олов’яні очі повторювала наче заведена: «єдина мова», «єдина країна», «єдина церква». Увага: це передвиборчі лозунги Петра Порошенка на виборах президента у 2019 р., тобто через п’ять років після російського захоплення Криму, тому Константинов усе перекручує.
Київ ніколи не проводив політику єдиної мови, чи єдиної церкви, з розумінням ставлячись до релігійних та мовних уподобань населення півострова. Я це підтверджую з повною відповідальністю, тому що сам працював заступником Постійного представника президента України в АР Крим за часів Ющенка. Добре пам’ятаю, як Партія регіонів висувала Константинова, який тоді був найбільшим забудовником на півострові, на політичні посади в кримському парламенті. Нічого схожого Константинов ні тоді (2006 р.), ні пізніше до 2014 р. ніколи не заявляв.
Київ ніколи не проводив політику єдиної мови, чи єдиної церкви, з розумінням ставлячись до релігійних та мовних уподобань населення півострова
Зате зараз повторює наратив Кремля, будучи його вірним слугою: «Перемога державного перевороту в Києві та втеча законно вибраного президента Януковича означали юридичну смерть держави Україна». Цікаво, а що країни світу, включаючи Росію, зачинили свої посольства в Києві в 2014 р.? А що в ООН, ОБСЄ, Раді Європи постало питання щодо нелегітимності української влади? Зрозуміло, що втеча Януковича з власної країни на територію держави-агресора є жалюгідним вчинком, проте існує юридична процедура призначення виконувача обов’язків глави держави до строків проведення позачергових виборів, і згідно з цієї процедури, виконання обов’язків по цій посаді було покладено на спікера парламенту. Янукович утік, але держава Україна з цим жодним чином не зникає.
Колишній перший віцеспікер Кримського парламенту, а з часів окупації півострова – член Ради Федерації РФ від Криму Сергій Цеков згадує виданню, що «6 липня 1990 р. було голосування у Верховній Раді України Декларації про державний суверенітет. Нас, кримських депутатів було 20. Результати голосування: 355 «за» і 4 «проти», потім виявилось, що один з цих чотирьох взагалі не був на голосуванні». Крім Цекова, проти державного суверенітету проголосували тільки два депутати (з Одеси та Миколаєва). Так що, ще в 1990 р. майже всі політичні представники Криму були за суверенну Україну.
Рівень впливу проросійських політичних сил в Криму озвучили в збірнику самі Аксенов та Цеков, які згадують, що «в 2010 р. Російський блок отримав на парламентських виборах в автономії трохи більше 3%, а на виборах до українського парламенту в 2012 р. – 1,2%». Так що під час військової окупації Криму російською армією, говорити про реальність представлених результатів з голосування по сецесії взагалі нема сенсу. Зрозуміло, що виборчий коридор проросійських сил в 1,2%-3% в той час міг збільшитися в декілька разів. Але це максимум 15-20%., що зовсім не відповідає представленим цифрам нашвидкуруч, за два дні сформованими у незаконний спосіб виборчими комісіями в окупованих російськими військами Севастополі та Сімферополі.
Юридичне свавілля, що панувало в Севастополі зразу після Майдану в Києві підтверджують слова зі згаданого збірника професора Баранова, який зазначає, що «23 лютого на масовому мітингу в Севастополі було обрано народного мера Олексія Чалого». Легітимні рішення Верховної Ради України від 23 лютого 2014 р. Константинов та Аксенов називають державним переворотом, а обрання на площі натовпом мера Севастополя нормативним актом. Такого собі не дозволяли в часи Жовтневої революції навіть більшовики. І ось, начебто обраний натовпом «мер міста» Чалий вже через три тижні поїде в Москву писати чолобитну про входження Севастополя до складу Росії. Як вам юридична процедура? Такого не було навіть в африканських колоніях.
Ще в 1990 році майже всі політичні представники Криму були за суверенну Україну
Як згадує Аксенов, «під час спроби штурму Верховної Ради Криму екстремістами «Меджлісу» 26 лютого 2014 р., члени «Російської єдності» були в гущі захисників парламенту». Мабуть, у Аксенова пам’ять коротка. На екранах телевізорів було добре видно, що якраз проросійські сили хотіли захопити будинок парламенту, а прибічники Меджлісу їм завадили це зробити. Один з авторів статей збірки Андрій Никифоров пише, що «день 26 лютого 2014 р. закінчився формальною поразкою проросійських сил». Так що 26 лютого здійснити державний переворот у Сімферополі проросійським силам не вдалося. Тоді Кремль запускає військовий сценарій захоплення Криму.
Мітинг 26 лютого 2014 року. Крим. Як це було (фотогалерея)
Як згадує в збірці П. Тарусин, «кінцеве рішення щодо возз’єднання (читай захоплення) Криму було ухвалене Путіним в ніч з 22 на 23 лютого 2014 р. після обговорення з вузьким колом найбільш довірених осіб з найближчого оточення». І далі: «рішуча проекція російської військової могутності – захоплення приміщення Верховної Ради Криму та структур міського управління Севастополя, концентрація «ударного кулаку» та блокада українських частин на півострові, створення могутніх угруповань на кордоні – забезпечили захоплення стратегічної ініціативи». І як підсумок, П. Тарусин пише: «Те, що раніше рахувалося категорично неприйнятним з точки зору підтримки багатовікових братерських зв’язків – повернення півострова до складу Росії з використання силового ресурсу, стало тепер розглядатися «найменшим злом». В цих умовах існуючі раніше бар’єри для силових акцій, що руйнують історичну тканину і «братську» якість зв’язків двох народів, були фундаментально зруйновані, а моральні та інші зобов’язання перед Україною – девальвовані». Що ж, Москва вирішила пожертвувати традиційними дружніми відносинами з Україною в ім’я своїх експансіоністських амбіцій та захоплення чужих територій. І стає повністю зрозумілим, що публічні розмірковування кремлівського керівництва, що, мовляв, Росія, як і раніше, навіть після окупації Криму, особливо відноситься до стосунків з українським народом і посварилася тільки з українською політичною елітою, яка начебто антиросійські налаштована, є повною фальшивкою до останньої букви.
Ніч перед захопленням Криму. Як це було (фотогалерея)
У цьому ж виданні Цеков підтверджує, що «рано вранці 27 лютого 2014 р., після захоплення Верховної Ради та Ради Міністрів Криму та підняття там російських прапорів, у мене була думка, що туди увійшли наші люди (російські солдати)». Далі він пише що в захопленому (російськими спецназівцями) в ніч на 27 лютого будинку кримського парламенту відбулося історичне засідання. Було сформовано новий уряд. Великою була роль у тих подіях Олега Белавенцева, з яким ми познайомилися 27 лютого 2014 р. Всі найважливіші рішення з 27 лютого до 18 березня 2014 р. ухвалювалися за його найактивнішої участі. Він забезпечував наш захист». Слова Цекова перекреслюють усі «мудрування» низки професорів МДІМО та інших російських вчених про «Кримську весну» та начебто отриманні Кримом незалежності завдяки місцевій владі. Белавенцев є професійним розвідником протягом багатьох десятиліть, за що навіть видворявся з низки країн. Цеков знайомиться з Белавенцевим 27 лютого, значить, той заходить в приміщення кримського парламенту разом з бійцями спецназу Головного розвідувального управління Росії та з перших хвилин починає управляти кримськими депутатами щодо того, які рішення потрібно приймати. За це, його Путін 21 березня 2014 р. призначає своїм Спеціальним представником в так званому Кримському федеральному окрузі. Цеков згадує, що будинок кримського парламенту контролюють російські військові і в цей час там проходить за зачиненими дверима засідання Верховної Ради. Ні слова не згадується про кворум, а його якраз і не було. Але це для російських спецназівців, які збирають в залі засідань під дулом автоматів кримських депутатів, яких силою звозили з усього Сімферополя російські розвідники, не є проблемою. Про це також згадував відомий кривавий вбивця Ігор Гіркін - представник російських спецслужб, який прибув до Криму разом з Белавенцевим із завданням особистої охорони спікера парламенту Константинова, щоб той діяв так, як йому скажуть в Кремлі. Навіть І. Євтюнин у згаданій збірці пише, що «Гіркін спростував тезу про те що легітимні органи державної влади півострова самостійно приймали рішення щодо проведення референдуму про статус Криму».
Як стверджує Константинов «в ніч на 1 березня 2014 р. співробітники СБУ безуспішно намагалися взяти штурмом будинок Ради міністрів і кримського парламенту, який контролювали «ввічливі чоловічки» (спецназ ГРУ), і ми прийняли історичне рішення звернутися за допомогою до Президента Росії Путіна». Нагадую: ні СБУ, ні збройні сили України не нападали на приміщення Верховної Ради та Ради міністрів Криму і про це усім добре відомо, але в планах Кремля було бажання завести військове угруповання в Крим, начебто на прохання кримської влади для блокування українських частин та захоплення усієї важливої інфраструктури півострова. Після цього підконтрольний російським спецназівцям парламент Криму приймає рішення про проведення референдуму протягом 10 днів. Навіть завідувач кафедри історії держави і права юридичного факультету МДУ ім. М. Ломоносова В. Томсинов визнає, що «так як на загальнокримський референдум було винесено питання, що передбачає вихід Криму зі складу України, факт його проведення не відповідав конституціям України та АР Крим. В них були відсутні норми, що давали законні підстави для референдуму про сецесію будь-якої території зі складу Української держави. Ст. 73 Конституції України встановлювала категоричну вимогу: «Виключно загальноукраїнським референдумом приймаються рішення про зміну території України.» Однак незаконно наспіх створені виборчі комісії на півострові під дулами російських автоматів малюють цифри по явці та результатам псевдо голосування. Це, власне, і є «російська весна» в Криму. Потім вона знайшла своє продовження на Донбасі, де знову з’являються російські спецназівці, а той же російський полковник розвідки Гіркін стає «міністром оборони Донецької народної республіки». З приходом російських військ на Донбас там починається справжня війна.
І як результат, пише в збірці І. Євтюшкин, – «наша база в Севастополі не тільки залишається, але і весь півострів стає справжнім могутнім авіаносцем передового базування.» Тобто Крим перетворено в гігантську військову базу, що несе небезпеку усьому Причорноморському регіону і ширше. Звідси збільшення кількості води, що споживається на півострові. Правда, той же І. Євтюшкин визнає, що «у значної частини населення Криму енергетичний заряд став розвіюватися, і чим більшою була надія, тим сильніше у підсумку стало розчарування.»
І насамкінець, треба відмітити, що в збірці московська професура постійно повторює політичну мантру, що приналежність Криму Росії не підлягає перегляду та півострів став російським раз і назавжди. Але тут треба засмутити московських вчених. Радянський Союз десятиліттями стверджував, що німецьке питання вирішене раз і назавжди, але, як ми знаємо, Німеччина возз’єдналася. З міжнародно-правової точки зору, питання російської окупації Криму з намаганням анексії руйнує всю існуючу систему міжнародних відносин, що склалися після Другої світової війни. Кримський прецедент відкриває шлях до можливості застосування сили більш сильних у військовому сенсі країн, проти слабших. Це розуміють всі міжнародні гравці, крім Росії. Чи погодиться міжнародне співтовариство на вимогу Росії змінювати правила, що дозволяли 75 років запобігати великих війн?
А от Київ створив «Кримську платформу» як міжнародний майданчик для вирішення питання повернення Криму Україні. Подобається це Кремлю чи ні, це вже стало міжнародною реальністю. Україна разом із міжнародним співтовариством почне відкриту розмову про ризики російської окупації півострова для дестабілізації всієї системи безпеки в Європі та ширше. При цьому, в ході засідання учасників «Кримської платформи» 23 серпня цього року в Києві треба очікувати конструктивних пропозицій для вирішення цього важливого питання, адже Крим обов’язково буде повернутий Україні, рано чи пізно.
Олександр Левченко, дипломат, посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині (2010-2017 рр.), заступник постійного представника президента України в АР Крим (2005-2006 рр.)
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
