1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реалії продовжують публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Джелял Коркмазов (продовження)
Приблизно через два місяці після прибуття до Парижа він познайомився із однією молодою єврейкою, талановитою журналісткою. У зв'язку із цим зіпсувалися його стосунки із дружиною, яка і так сильно потерпала через нього. Я намагався допровадити до згоди поміж ними, переймався їхніми проблемами та намагався запобігти ницості Джеляла, який вважав, що все, що загрожує свободі: сім'я, довгострокові зв'язки, — перешкоджає розвиткові думок і почуттів, а їм, як він стверджував, не можна ставити бар'єрів. Він вважав, що все, що обмежує думки і почуття, є шкідливим, становить собою кайдани для думок, ланцюги для мистецтва, які зв'язують пориви духу... Так, Джелял хотів, аби люди були вільні, як птахи, і атакував негативний з цієї точки зору вплив держави і суспільства, який загрожував цій свободі. За його словами, релігія і мораль були не чим іншим, як підставами рабства особистості у суспільстві.
Вважав, що все, що обмежує думки і почуття, є шкідливим
Хоча між нами існували відмінності із вищезазначених ідеологічних питань, я цінував революційність Джеляла, любив його і шанував за те, що він присвятив все своє життя одній ідеї. Дружина Джеляла, полька Марія, мала ширші знання, ніж її чоловік, була шляхетно вихованою. Бути корисною для інших... Це був принцип, якому ця жінка слідувала у своєму житті із найбільшим задоволенням, навіть із пристрастю.
Джелял під час суперечок зазвичай впадав у лють. Марія ж завжди контролювала себе. Вона непохитно демонструвала твердість виховання, яке отримала, делікатність душі та широту кругозору. Я ніколи не забуду її критичних слів на адресу Джеляла під час однієї з наших сварок: «Ти помиляєшся – якщо правові інститути буржуазного суспільства були б прогнилими, якщо джерела його творчої думки були б висохлими, якщо підстави його моралі були б зруйнованими, то наша перемога була б надзвичайно легкою... Ворог же, всупереч тому, що ти говориш, не кинутий на лопатки. Встояли не тільки його економічні та правові підстави, але й, зокрема, живою є його суспільна та філософська база».
Мені подобалося відвідувати Коркмазових, я із задоволенням розмовляв з ними, а певний час, аби підтримати їх фінансово, замовляв у них обіди.
Балканська війна і російські татари
У 1911 році події почали підтверджувати слова [Жана] Жореса, що війна за Триполітанію спровокує вибух європейської порохової діжки. 18 жовтня 1912 року розпочалася [Перша] Балканська війна, яка потрясла Туреччину і весь тюркський світ [першою війну оголосила Чорногорія ще 8 жовтня, а Болгарія, Греція і Сербія — 17 жовтня, грецька нота затрималася на один день]. Газети, періодичні видання та листи, які я отримував з Туреччини і Росії, гірко описували, як увесь тюркський світ плаче кривавими сльозами. Я занурився у смуток і страждання. Так само і Джелял Коркмазов мучився через несправедливий напад на Туреччину... Однак у той же час він проповідував погляд, що балканські армії були втягнуті у війну під тиском проклятих, як він висловлювався, державних машин — своїх та імперіалістичних держав — тому він співчував балканським солдатам та із щоразу більшою переконаністю проголошував, що звільнення всього світу відбудеться не через руйнування імперіалізму, а через крах інституту держави як такої. Моя лівизна не була в стані привести мене до таких узагальнень. Знаючи про вбитих турків, про зруйновані турецькі села, про розшарпаних турецьких старців і дітей, я проклинав винуватців цих звірств і відчував бажання помститися.
Газети, які я отримував з Туреччини і Росії, «L'Humanite» [«Людство»] Жореса і кампанія на захист Туреччини, проваджена [французьким письменником] П'єром Лоті, — все це зворушувало мене, але й нагадувало про страждання. У зв'язку із Балканської війною соціалісти організовували мітинги, на яких рішуче виступали проти імперіалізму та мілітаризму. Саме цьому питанню Жорес присвятив одну зі своїх найкращих промов, проголошену із великим натхненням і неперевершеною риторикою.
Балканська війна потрясла тюркські народи, що жили під російським пануванням. За прикладом поважного каді Фахретдінова, одного з казанських улемів, більшість татар не відзначали Курбан-байрам. Люди говорили: «Ми не можемо святкувати, коли наші брати проливають кров, ми в жалобі...». Татарські студенти, які навчалися у російських університетах, протестували проти нападок російської преси на турків. У всіх губерніях були розпочаті кампанії із надання допомоги турецькому Червоному Півмісяцю [аналог Червоного Хреста в ісламських країнах]. Кримські татари за участі кримських жінок збирали допомогу по татарських селах, а спеціальний комітет відвіз її до Стамбула. Допомога Червоному Півмісяцю прийшла не тільки від татар з Криму і Росії, але навіть від тюркських народів Маньчжурії («Turk Yurdu» [«Турецька вітчизна»], т. 3, с. 224). Головний редактор газети «Вакит» [«Час»], видаваної в Оренбурзі, найталановитіший журналіст серед поволзьких татар, відкритий тюркіст Фатіх Карімі Ефенді прибув до Стамбула, щоб ознайомитися із ситуацією. Татарки з Казані, що навчалися у Санкт-Петербурзькому університеті: Гульсум, Рукіє і дві дівчини на ім'я Мер'єм, – також приїхали до Туреччини, аби лікувати наші рани. Татарська преса в Росії давала потужну відсіч російським нападкам, ретельно аналізувала причини катастрофи, котра спіткала нас у Балканській війні. У цей же час стамбульська преса розглядала кожну проблему із точки зору партійних інтересів, і більше ніж аналізом причин трагедії в економічному, соціальному чи культурному аспектах, займалася знеславленням чинних у той момент політиків. Наші серця кровоточили місяцями. Ми відчували, що вся сила ворога, який стояв біля воріт Чаталджи [остання турецька лінія оборони за 45 км від Стамбула], стискає наші серця. Ми були не в змозі дихати вільно.
Ахмет Мідхат Ефенді
У цей час, як ніби нашим серцям бракувало смутку і жалю, ще одна смерть занурила у глибоку жалобу тюркський світ. Ми всі були зламані — 28 грудня, в неділю вночі помер [письменник, журналіст і видавець] Ахмет Мідхат Ефенді. Татари добре його знали і любили. Вся татарська преса повідомляла про його смерть. Я знав його особисто, і позаяк мені було дано зустрітися із ним кілька разів, я особливо сильно відчував його відхід.
«Навіщо ви шукаєте знамено Криму? Невже ви плануєте відтворити Кримський ханат?»
Перед від'їздом зі Стамбула до Парижа я поговорив із ним на площі Беязит. День був дощовий, ми розмовляли під величезною парасолькою Ахмета Мідхата. Я поцілував його руку, він запитав мене таким тоном, наче говорив комплімент: «Ну, хлопче, яку наукову проблему ти будеш розв'язувати цього разу?». Дійсно, того дня я хотів звернутися до нього за допомогою в одній справі, з якою ми не могли впоратися. А саме, наш друг Абдулхакім Хільмі [Аблякім Ільмі] докладав зусиль, щоб опублікувати книгу [Халима Герая] «Gülbün-ü Hanan» [«Рожевий кущ ханів або історія Криму», 1811 р.] із коментарями. У зв'язку з цим ми всі трохи займалися історією Криму. Одного разу я запитав Хільмі, чи знає він що-небудь про знамено кримських ханів. Ми перерили безліч книг, але, на жаль, ніде не знайшли вірогідної інформації з цікавої нам теми. Тоді мої друзі вирішили, що я запитаю про це у Ахмета Мідхата Ефенді. Він дуже зацікавився моїм питанням. Він знав про наші революційні погляди. Колись він говорив з нами на цю тему і настійливо рекомендував нам, щоб ми визнали цінність еволюційних змін. Тоді, на площі, почувши моє запитання, як ніби здивувавшись, він подивився на мене широко розплющеними в той момент очима і гучним голосом запитав: «Навіщо ви шукаєте знамено Криму? Невже ви плануєте відтворити Кримський ханат?» Сказавши це, він подивився мені в очі. Я відповів, що один з моїх товаришів готує певну історичну роботу, і у зв'язку із цим ми шукаємо цю інформацію. Ахмет Мідхат не був задоволений цією відповіддю. Він сказав: «Хлопче, є деякі речі, про які ти думаєш, але не говориш. Це правило у політиці. У жодному разі не давайте росіянам приводу для підозр». Наприкінці він додав, що він не володіє точною інформацією про ханське знамено, лише зазначив, що у кожного з правлячих ханів був свій стяг, і що можна у цій справі звернутися до скерованого на заслання на острів Родос [журналіста і видавця] Мізанджі Мурада Бея [Хаджі-Мурада Амірова, родом з Дагестану]. Я відправив тому рекомендованого листа із питанням, але він також відповів, що не має ніякої певної інформації про знамено Кримського ханату... Коли я прочитав новину про смерть Ахмета Мідхата Ефенді, я пригадав все це. Мені було сумно – тюркизм зазнав великої втрати.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.
