(Продовження, попередню частину читайте тут)
Всупереч поширеній думці, проблема приналежності Криму, актуалізована після його анексії, виникла аж ніяк не вчора, не в 1991 і навіть не в 1954 році. Вперше дебати про статус півострова між Києвом і Москвою розпочалися рівно сто років тому, у лютому 1918 року, й тривали до листопада. Як розгорталася російсько-українська суперечка за Крим тоді та які уроки ми можемо винести з подій столітньої давнини зараз ‒ в ексклюзивному циклі статей на Крим.Реалії.
Отже, Української Народної Республіки після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року не стало, але міжнародні зобов'язання перед Україною з боку Кремля залишилися. Саме тому російські представники, які прибули до Києва 11 травня, визнали українську столицю місцем переговорів, а 23 травня розпочалися й самі переговори. Кримське питання було одним із найпроблемніших на цій мирній конференції та яскраво продемонструвало слабкість української зовнішньополітичної позиції. Делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РРФСР) заперечувала права України на Крим, посилаючись як на Третій універсал, так і на Брестський мир, в якому півострів не згадувався. Дипломати Української Держави (УД), у свою чергу, наполягали на тому, що Крим також не належить і Росії. Ця суперечка так і не була розв'язана до самого кінця переговорів.
Свою позицію більшовики зафіксували ще 22 травня 1918 року в ноті німецькому послу Вільгельму фон Мірбаху:
«З огляду на висловлення німецьким урядом згоди на скликання спеціальної комісії для вирішення деяких питань, що випливають з Брестського договору, але залишилися нез'ясованими, Народний комісаріат у закордонних справах пропонує місцем скликання зазначеної комісії Москву й рекомендує попередньо поставити в її порядок денний такі питання:
...
2. Ситуація з Кримом, де більшість населення стоїть на боці Радянської влади».
«Українська мирна делегація констатує, що Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка втратила свої права на Крим»
Ці радянсько-німецькі переговори тривали аж до укладення Додаткового договору 27 серпня 1918 року, відповідно до статей 11 і 12 якого Німеччина зобов'язувалася вивести свої війська з територій, які не входять до складу України після укладення загального миру або після підписання мирного договору між Росією та Україною. Оскільки Україна не збиралася відмовлятися від претензій на Крим, перспектива евакуації німецьких військ з півострова відсувалася на невизначений термін ‒ до завершення світової війни.
Але незважаючи на ці оптимістичні обставини й на вимушене визнання Москвою незалежності Грузії, досягти аналогічних успіхів на українсько-радянських переговорах не вдалося.
«Мене вражала серйозність ставлення міністерства до цієї усвідомлено безплідної роботи, ні ‒ не роботи, а негідної комедії. Зі звичайним для більшовиків цинізмом, не перериваючи на догоду німцям переговорів, Раковський затягував їх на місяці, без жодного наміру дійти згоди», згадував Володимир Ауербах, заступник міністра торгівлі УД. Так, 24 травня українська делегація нотою зажадала від російської уточнити не тільки її повноваження, а й чи поширюються вони на Крим:
«Ми не знаємо, з яких саме країн складається Російська Федеративна Республіка... Нам невідомо й те, чи вважає Радянська влада членами цієї Федерації Білорусію, Кавказ, Литву, Чорноморщину, Донщину, Крим, Сибір, і чи може вона давати відповідь і за них, чи ні».
Росіяни в той же день відповіли, що
«Окремі області однієї й тієї ж держави ніяк не можуть з правової точки зору бути суб'єктами міжнародного права, а тому не можуть виступати як такі на конгресах і конференціях».
Наступного дня більшовицька делегація уточнила, що до складу Української РСР входять території всіх рад робітничих і селянських депутатів. Українці спробували спіймати їх на слові, у відповідь російське зовнішньополітичне відомство 25 травня в прямому сенсі поскаржилося на них німцям:
«Народний комісаріат закордонних справ звертає увагу Німецького дипломатичного представництва на поведінку української делегації під час переговорів, що відбувалися в Києві 23-го і 24-го травня, яка аж ніяк не сприяє швидкому досягненню угоди. Голова української делегації пан Шелухін відмовився вести переговори з російською делегацією... на тій підставі, що у повноваженнях не було зазначено, з яких держав складається Російська Федеративна Республіка. Народний комісаріат вказує, що за бажання, що надихає російський уряд, якнайшвидше припинити військові дії на всіх фронтах, український уряд, як видно, що не виявляє зі свого боку тих же прагнень».
На засіданні україно-російської політичної комісії 17 червня її голова Олександр Шульгін застеріг, що питання радянської влади в Криму
«Не є для нас ще остаточно зафіксованим, оскільки там ви ще не перемогли. Там зараз відбувається процес самовизначення... Зараз там триває цей процес, і в усякому разі, це процес, який повністю не має стосуватися Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Тому наша розмова з вами про Крим не має під собою жодного підґрунтя».
І далі, виходячи з цього, українська політична комісія оголосила своє формулювання у справі приналежності півострова:
«Українська мирна делегація констатує, що Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка втратила свої права на Крим».
Голова більшовицької делегації Християн Раковський відповів на цю заяву так:
«Ви робите заяву, що це питання не входить в нашу дискусію, тому що ви вважаєте суверенні права наші над Кримом, як держави, яка до вчорашнього дня мала законну владу над Кримським півостровом, вже неіснуючими. Ми з нашого боку наголошуємо, що вважаємо їх існуючими. Ви наполягаєте, що це питання ви не будете обговорювати. Ми стверджуємо, що це питання ми будемо обговорювати».
При цьому важливо зазначити, що в попередньому російсько-українському договорі про перемир'я, укладеному 12 червня 1918 року, про Крим взагалі не було жодного слова. Його доля мала визначатися на наступних переговорах, як це було погоджено 22 червня:
«Обидві делегації повідомляють, що при визначенні меж будуть однаково зважати на політичні, економічні та інші інтереси народів як цілого, та ґрунтуватися на етнографічному принципі, виходячи з нього, погоджуються встановити державні кордони мирним договором: але в рідкісних, зазначених в тому договорі суперечних місцевостях, і у визначений в тому ж договорі термін, обидві сторони погоджуються звернутися до організованого та вільного опитування населення для остаточного встановлення державних кордонів у цих місцевостях. Опитування має виконуватися під наглядом змішаних українсько-російських комісій з ратифікації договору та за умови, щоб з суперечних місцевостей були усунені війська обох сторін».
Але вже 14 серпня у «Вечерней Красной газете» з'явилося інтерв'ю члена російської делегації Дмитра Мануїльського, в якому він сказав:
Якщо питання про Україну передбачене російсько-німецьким миром, то в жодному договорі не можна знайти підстав для виправдання з боку кого б то не було претензії на КримДмитро Мануїльський
«Питання про Крим... не передбачене Брестським договором. Якщо питання про Україну передбачене російсько-німецьким миром, то в жодному договорі не можна знайти підстав для виправдання з боку кого б то не було претензії на Крим. Ми виходимо з того основного принципу, що в Києві вирішується питання про Україну, а не про долю Росії. Потрібно раз і назавжди встановити, що Україна виділяється зі складу Російської держави. І прикордонна межа, яка пройде між нею і Росією, відокремить Україну так само й від білоруських губерній, і від територій, населених донськими та кубанськими козаками, і від Криму. У Третьому Універсалі Центральної Ради, в політичному акті одностороннього походження, тому що він являє собою максимальні претензії деяких українських кіл, названих самостійниками, претензії на Крим не тільки не висувалися, але цілком виразно вказувалося на те, що Крим має входити до складу Росії».
Це було не зовсім правдою. У 1917 році Україна визнавала за Кримом право на самовизначення, а не віддавала його Росії, а після походу на півострів Петра Болбочана в квітні 1918 року прямо висунула на нього претензії, але своєї позиції більшовики дотримувалися й потім. Загалом, незважаючи на очевидний провал дискусій щодо «кримського питання», під час яких не вдалося навіть визначити зміст цього самого «питання», наприкінці серпня обидві делегації знову зустрілися в Києві та продовжили переговори.
Крим, як і раніше, залишався на порядку денному російсько-українських відносин.
Далі буде.
