Похід армії УНР на Крим у 1918 році та перспективи союзу з кримськими татарами

Сто років тому – в середині квітня 1918 року – була сформована спеціальна військова група армії УНР на чолі з підполковником Петром Болбачаном, яка з району Харкова вирушила на Крим і того ж місяця, здолавши більшовицьку оборону, увійшла на кримський півострів. Проте подальшому просуванню українських військ завадили не вороги, а союзні німецькі війська. Більше про ті події Радіо Свобода розповів історик Михайло Ковальчук.

– Коли була проголошена Українська Народна Республіка і визначено її територію, то Крим не був названий частиною УНР. Потім були мирні переговори у Бресті з Німеччиною та її союзниками, де українці також не порушили питання про приналежність Криму. І тут ухвалюється рішення, що українські війська йдуть на Крим. Хто, як і чому ухвалив це рішення?

– Цілком очевидно, що рішення про цей похід ухвалювалося на найвищому державному рівні. Відомо, що це були таємні накази в усній формі, які віддавав безпосередньо військовий міністр Олександр Жуковський. Але він це робив не з власної ініціативи – у спогадах він дав зрозуміти, що діяв погоджено з державними лідерами УНР: прем’єр-міністром Всеволодом Голубовичем і головою Центральної Ради Михайлом Грушевським.

Питання про Крим, дійсно, дуже цікаве. Тому що згідно з Третім універсалом Центральної Ради Крим не належав до УНР. Але це рішення не випадкове, підстави воно мало. У січні 1918 року Центральна Рада ухвалила вважати російський Чорноморський флот, який стояв у Севастополі, українським. Похід на Крим, на Севастополь, у першу чергу, здійснювався для того, щоб взяти під контроль Чорноморський флот.

– Чорноморський флот чи базу флоту?

– І саму базу, і Чорноморський флот. На першу половину квітня 1918 року було цілком очевидно, що мало сказати німцям «це наше», тому що німці могли й собі його забрати.

​– А чому ж на переговорах у Бресті про це не подумали сказати?

– Брестський мир не передбачав приходу німецьких військ. Дуже поширена думка, ніби, підписавши мир у Бресті, Центральна Рада запросила австро-німецькі війська до України, але вона не зовсім вірна. Насправді, Україна просто уклала мир.

Але потім за незрозумілих і доволі темних обставин, з’явилося звернення, написане від імені української делегації у Брест-Литовську до німецького народу про військову допомогу. Це звернення стало великою несподіванкою для державного керівництва УНР. Ті обставини з’ясовані не до кінця, з високою долею ймовірності можна говорити, що німці запросили себе до України самі.

– Але хтось же підписав це запрошення з українського боку?

– Це члени української мирної делегації у Брест-Литовському, але таких повноважень вони не мали. Принаймні, в архівах поки що нічого такого не знайдено.

– Отже, у квітні 1918 року в Україні була група українських військ і значно більша група німецьких військ. Вони рушили до Криму. Як німці сприйняли те, що українські війська також рушили до Криму?

– Ця ситуація, коли запрошення німців відбувалося в авральному режимі, містила абсолютну невизначеність: як, хто і куди наступатиме. У результаті, державні керівники УНР були змушені розгублено розпитувати у цих самих своїх представників у Бресті: як німці будуть йти, скільки буде їхнього війська?..

На початку квітня ситуація дещо визначилась – стало зрозуміло, що німці наступатимуть так далеко, як зможуть.

– Невже? На Петроград чи на Москву вони не пішли.

– Такі плани у німців були, але вони не були втілені. Там точилася суперечка між дипломатами, політиками, військовими. Але Україна була занадто цінним джерелом ресурсів як продовольчих, так і матеріальних. І на початку квітня стало зрозуміло, що німці наступатимуть як мінімум до східних кордонів України, і Крим входив у сферу їхніх інтересів.

Оскільки вже були випадки, коли німці забирали собі військове майно, яке охоронялося українськими вартовими, то покладатися на їхню ласку в питанні про Чорноморський флот було недоречно.

– Тобто, українці й німці відправилися в Крим наввипередки?

– Так, це був свого роду біг навипередки. Але не можна сказати, що це відбувалося лише військовими засобами, робилися зусилля і по дипломатичній лінії. Наприклад, 19 квітня уряд УНР ухвалив довести до відома німецьких представників, що Чорноморський флот – український.

І, забігаючи наперед, скажу: коли німці зайшли у Севастополь, то виходили з того, що Чорноморський флот – український, але одразу українцям вони його не віддадуть, а поки утримуватимуть під своїм контролем. Вони боялися, що російський склад вихопить керівництво і поверне його проти Німеччини.

Але на рівні декларацій німецький командувач визнав, що цей флот належить Українській Народній Республіці.

– Поширена версія, що отаман Болбочан, на той час підполковник, відіграв вирішальну роль у прориві укріплень, що були збудовані на перешийках. І це була дуже серйозна операція у плані воєнного мистецтва. Наскільки я знаю, Ви ставитеся критично до цієї версії.

– Тут є деякі нюанси. Насамперед треба сказати, що в розпорядженні більшовиків у Криму були дуже мізерні сили, менш ніж п’ять тисяч бійців. Чорноморські матроси з Севастополя ухвалювали резолюції, присягали вірності радянській владі, але йти під кулі не поспішали. Тому людей у червоних було доволі мало.

– Але ж із кримськими татарами більшовики воювали.

– На цей час вони вже встигли придушити спротив татар. А з німцями вони не хотіли воювати – німці були значно сильніші. Тому їм простіше було відплисти якомога далі від цього фронту, дехто з них так і зробив.

Крим можна було взяти через два перешийки: із заходу це Перекоп, а Чонгар – зі сходу. Так склалося, що із заходу до Перекопу наближались німецькі війська, а українська група Болбочана – зі сходу до Чонгару.

При реконструкції цих події у нас часто звертаються не до документів, а до якихось спогадів. На превеликий жаль, часто дослідники йдуть шляхом найменшого спротиву.

Повертаючись до тих подій – першими на територію Криму зайшли німці. Червоні, вибудовували лінію оборони обох перешийків. Логіка бойових дій диктувала такий алгоритм: якщо оборону на одному з перешийків зламано, то обороняти інший вже немає сенсу. Тому що цим оборонцям зайдуть із флангу в тил. Що й сталося: 18 квітня авангард німецької групи генерала Роберта фон Коша зламав оборону червоних на Перекопі.

– Що в цей час робила українська група?

– Наближалася. Вона була в районі Мелітополя. Брак документів не завжди дозволяє точно відтворити рух групи Болбочана, але беззаперечним фактом лишається те, що першими оборону червоних зламали саме німці. І у той час, як це сталося, фактично, організована оборона більшовиків розсипалася. Не випадково один із учасників тих подій з українського боку Никифор Авраменко потім згадував, що вони легко зайшли через Чонгар. Правильно, пройшли легко! Тому що, як тільки німці знищили оборону червоних на Перекопі, одразу ж основна маса оборонців Чонгару також побігла в тил.

– Як українські війська зустрічали на півострові?

– Більшовицький режим не припав до вподоби більшості населення Криму. У першу чергу, кримським татарам. Тому українські війська зустрічали дуже ґречно. На це десь і робилася ставка у Києві. Головною метою був чорноморський флот, але не виключалося, що якщо в міру просування українських військ Кримом татарське населення запропонує якусь співпрацю, якесь об’єднання, то ці варіанти також розглядалися.

Німці це також враховували. Вони зустріли появу українців дуже негативно і розцінили це як спробу української влади взяти Крим під свій контроль.

– Де вони зустрілися?

– Їхні шляхи перетнулися у Сімферополі. 23 квітня українські війська зайшли у Сімферополь, і німці зайшли майже того ж дня, була різниця у кілька годин.

Німецьке командування розцінило цю ситуацію дуже негативно. З їхньої точки зору виглядало так, що вони винесли основний тягар боїв, зламали оборону червоних, а десь з-за спини виринають українці, займають Сімферополь і збираються йти далі.

Конфлікт зайшов ще далі, коли полк полковника Всеволода Петріва зайняв Бахчисарай. Кримські татари його зустріли дуже радісно. І постала можливість альянсу між українцями та кримськими татарами. Такого німці допустити не могли.

Німці поставили гостро вимогу, щоб українські вояки залишили півострів. Звичайно, вирішувати це було не в компетенції Болбочана. Доповіли до Києва, дійшло до Голубовича і Грушевського.

Ситуація була надзвичайно загрозлива, тому що на цей момент відносини з німцями були вже дуже гострі, й загрожували перерости у відкрите протистояння. Тому вирішили відступити – українські війська залишили півострів.

– Які у кого були плани щодо Криму у тій ситуації? В Києві вже планували приєднати півострів до України?

– Письмових свідчень про це нема. Центральна Рада це питання не порушувала у такому сенсі.

Але всі розуміли, що українські війська кримськотатарське населення зустрічає радісно, і з’являються перспективи провести переговори з представниками Курултаю про об’єднання, і це цілком можна було реалізувати.

– А які були німецькі плани щодо Криму і Чорноморського флоту?

– Німці керувалися тим, що формально Крим не входив до Української Народної Республіки. А територія, що не входила до УНР, зайнята німецькими військами за правом війни, і все, що там знаходиться – трофей​

Крим був і залишається дуже вигідним стратегічним плацдармом. На початку революції Чорноморський флот мав близько 400 військових кораблів і різних допоміжних суден. Це доволі потужна військова сила, і німці щонайменше хотіли її контролювати.

– Генералу Людендорфу, другій людини у німецькому генштабі на той момент, подали план – створити в Криму «колоніальну державу». Наскільки далеко німці зайшли з реалізацією таких планів?

– Обставини 1918 року не дали їм зайти далеко. Плани такі були, і якби німці виграли війну або війна на Західному фронті тривала довше, то, цілком можливо, ці плани стали би реальністю.