(Попердній блог – тут)
Спеціалізований барак із суворими умовами утримання для відбування покарання мало схожий на стандартну камеру ‒ швидше, це замкнений зоопарк, з усіх боків обнесений металевими решітками. З принизливим ставленням і нелюдським тиском, із нескінченним відчуттям нестерпної пригніченості.
Тут у кожну стіну вмонтований прослуховувальний пристрій. Знайти його нескладно ‒ варто лише почати шукати. Не там колупнеш, не те ковирнеш ‒ і бачиш: зсередини стирчить щось незрозуміле. Потягнеш, потягнеш ‒ і в руках уже захований від усіх жучок. За кожним тут постійно стежать, слухають, про що арештанти говорять і що планують, про що думають і що приховують. Найцікавіше архівується й передається кураторам із федеральної служби безпеки, а ті через деякий час приїжджають у гості з допитами. Тоді хорошого чекати не доводиться, доведеться постраждати, відсиджуючись у крижаних штрафних ізоляторах. А відіслати кого-небудь туди не складно, привід завжди знайдеться. Тому завжди потрібно міркувати над кожною зробленою дією. Оцінювати та вимірювати кожен крок.
У бараку з суворими умовами утримання відчуваєш себе загнаним вовком
У цьому поганому місці неможливо залишитися наодинці з собою навіть на секунду. Сотні очей невпинно стежать за кожним твоїм рухом, тому що дивитися їм більше нікуди. Сон, їжа, робота, спорт ‒ все в одному місці. Тим, хто хоче помолитися, доступ до церкви або мечеті заборонений. Охоронці дають на це просте пояснення: тут усі дуже небезпечні, щоб когось куди-небудь виводити. Але добра адміністрація дає вибір, де зробити молитовний обряд: у туалеті, коридорі, їдальні ‒ вибирай, де більше подобається. Головне ‒ щоб ніхто об тебе не спіткнувся, адже місця немає. Уявіть приміщення на триста п'ятдесят квадратних метрів на сотню арештантів. У метрі від вікна ‒ залізні ворота периметром, а за ними ходять вертухаї. Вони поза досяжністю й повністю захищені ‒ а тому нічого не бояться у своєму відчуженні. Така безкарність часто приводить до того, що служиві перестають контролювати свою мову, від чого трапляються провокаційні ситуації. Звісно, все це робиться навмисно й найчастіше ‒ щодо одного конкретного арештанта. Мета проста ‒ принизити й образити, показати місце або спровокувати агресію, щоб після додати терміну до й без того чималого покарання.
Телефонний зв'язок у виправній колонії вкрай складний ‒ по всьому периметру стоять пристрої, що геть-чисто глушать магнітні імпульси. Від них постійно болить голова й кров починає йти носом. Різницю складно відчути, поки не спробуєш розбити один із трансформаторів. Звісно, за такі експерименти кожному в бараці доводиться платити дуже дорогу ціну, зате є можливість психічно відпочити й спробувати налагодити зв'язок із домом.
У бараку з суворими умовами утримання відчуваєш себе загнаним вовком, якому якщо щось і залишається робити ‒ так це кидатися єдиним коридором від однієї сторони до іншої. Розуміння свободи від таких нелюдських обмежень зростає неймовірно. Дуже багато звіриного з'являється у звичках, тому що кожен відчуває себе загнаним у кут і, як наслідок, огризається. Вовчий оскал відбивається на обличчі, й від цієї хвороби, рваною душевної рани, дуже не просто вилікувати, навіть коли опинивсь на волі. Звірі та люди, ми не такі вже й різні, коли стоїмо на межі виживання. Тільки тварина такою від початку народжується, а нас же такими роблять насильно й цілеспрямовано.
Із тих загальних трьохсот п'ятдесяти квадратних метрів із шостої ранку до дев'ятої вечора арештантів позбавляють ще двохсот. Спальні секції закривають, щоб ніхто не мав можливості лежати та сидіти в денний час. Звісно, є стільці й дерев'яні лавки, але їх приблизно сорок на всіх. У підсумку на ногах доводиться проводити приблизно по шістнадцять годин на день, і нікого не хвилює, втомився ти чи ні, молодий чи старий, здоровий чи хворий. Плювати! Усі тут ‒ учасники соціального експерименту під назвою «банка з павуками». Адже легко проводити досліди над поведінкою маленького соціуму, щоб застосовувати отримані знання потім на цілій державі.
Мучить голод? Не проблема! Ось у тарілці плаває свиняча шкура зі щетиною. Смачного! Захворіли? Терпіть! У медичну карту нічого не запишуть
Двадцять п'ята виправна колонія, за арештантськими чутками, вважається експериментальною. Ув'язнені тут ‒ як білі мишки з червоними очицями. Щотижня, а то й частіше, запроваджують зміни й дивляться, як ув'язнені на них реагують. Що таке зміни в тюрмі, коли день влаштований так, щоб відчути максимум спокою та забуття від дійсності? Це злам внутрішньої системи. Це вимушений стрес і моральний удар нижче пояса.
Але це все лише квіточки. Якщо хтось чекає від барака з суворими умовами утримання жалості або турботи, то краще взагалі не потрапляти до в'язниці.
Хочеться зателефонувати додому? Вибачте, телефонний апарат зламався. Мучить голод? Не проблема! Ось у тарілці плаває свиняча шкура зі щетиною. Смачного! Захворіли? Терпіть! У медичну карту нічого не запишуть. Тут усі здорові, в усякому разі, для тих, хто прийде перевіряти. Якщо вже зовсім погано ‒ на очах розламують таблетку парацетамолу на дві частини: одна половина від усіх хвороб вище пояса, інша ‒ від всіх нижче. І дивіться не переплутайте...
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
