(Попередній блог ‒ тут)
У якийсь із днів черга дійшла й до мене. Зайшовши до кабінету начальника з безпеки, я побачив, як той ліниво гортав моє досьє й солодко потирав руки. Він без привітання посміхнувся й сказав, що справа шита білими нитками і зрозуміло, що це чистої води політична заказуха. Але між тим додав, що йому від цього тільки більше клопоту дістається, адже тепер до того, що відбувається на території зони, буде більше уваги від Федеральної служби безпеки Росії.
Було очевидно, що все це говорилося для того, щоб підвести мене до простої істини: я винний перед ними й зобов'язаний принести компенсацію за такі незручності. Почалася стадія відвертого вербування, а вслід пішли погрози. Я був готовий. На одні питання мовчав як риба, на інші відповідав ухильно. Щоправда, я натякнув служивому, що не проти повчитися та освоїти якесь нове ремесло й попрацювати. Мені цього дійсно хотілося, півтора року в лефортовській катівні гнали мене зайнятися хоч чимось уже, окрім самоїдства.
Я ще не знав, що моя дорога вже визначена
У підсумку ми все-таки розійшлися ворогами, безпечник швидко зрозумів, що я не збираюся йти на контакт і тиснути на мене немає сенсу, принаймні зараз. Відіслали назад у карантинне відділення, а загін мій майбутній мені так і не назвали. Мабуть, планували трохи не такий сценарій. Я ще не знав, що моя дорога вже визначена.
Минали дні. Наш карантин осиротів, адже багатьох із постояльців уже перевели в нові пенати. Серед тих, хто вижив, залишилося всього шестеро. Режим тривав, ідентично відповідаючи попереднім похмурим дням: підйом, вихід на мороз для переклички, сніданок, просиджування на стільці, обід, ходіння з кутка в куток, вечеря, сон. Схоже це на життя людини чи більше на існування тварини? Але насправді до всього звикаєш, і така ситуація вже все ж краща, ніж сидіти побитим, голодним, замерзлим в одиночній камері. Там вовком завити можна вже в перший день перебування. Але складно думати про гірші сценарії, коли так погано в цей момент.
Настав черговий ранок. Як завжди, під час підйому залетіли вертухаї, щоб зігнати нас із ліжок і одразу ж сонних вишикувати в коридорі.
Служиві тримали якісь папери, умикали реєстратори, але при цьому стояли мовчки, чогось чекаючи. Всі приготування були заради раптового візиту до нас заступника начальника виправної колонії для планової перевірки. Він підійшов до першого в лаві арештанта, поплескав його по плечах, перевірив кишені, схвально подивився в очі й, пропустивши двох інших засуджених у лаві, підійшов до мене. Не довго думаючи, «начальник» засунув два пальці мені під бирку, яка була на кофті на рівні грудей, щоб у майбутньому пришити туди назву загону. Він із небаченим подивом, на камеру, дістав звідти маленький сантиметровий пакуночок і почав його повільно показово розгортати. У ньому виявився обламаний шматок леза. Ось так сюрприз!
Звичайно ж, це був «мусорський прокладон» або, як інакше кажуть, підстава. Спеціально зрежисоване шоу для того, щоб не дати мені вийти в табір, потрапити в нормальний загін і жити собі по-людськи спокійно.
Мене тут же вивели до окремого приміщення, де зробили повний обшук і, звичайно, нічого не виявили, тому що все «необхідне» вже знайшли
Мене тут же вивели до окремого приміщення, де зробили повний обшук і, звичайно, нічого не виявили, тому що все «необхідне» вже знайшли. Після «шмону», нічого не кажучи, повернули до камери. Я зрозумів, що конкретно втрапив, але наскільки й куди саме, ще до кінця не усвідомлював, адже й так усе було в новинку. І без того душу та тіло роз'їдали страхи, хвилювання й сумніви. Це ж в'язниця, а не дитячий садок, усяке може статися, а тут наче олії у вогонь...
Цього дня ввечері мене конвоювали з карантинного відділення до кабінету начальника установи, де вже зібрався натовп народу в формі, щоб подивитися на мене, всього такого цікавого, і повідомити, що за зберігання леза мені оголошуються три доби штрафного ізолятора з переведенням до барака з суворими умовами утримання на рік. Приїхали. Про цей барак я чув від ув'язнених одні лише страшні історії. При цьому більшість, кого я зустрічав на своєму небагатому життєво-тюремному шляху, ніколи й не бували там. Це схоже на те, як люди на волі розмовляють про в'язницю, так арештанти у в'язниці розмовляють про СУС. Начебто щось чули, але не бачили ніколи й нічого толком не знають, але при цьому дико бояться туди потрапити.
Після того, як вирок зачитали, мене запитали, чи зрозуміло мені все, й попросили розписатися на простягнутих паперах. Я безвинно попросив перекладача з російської на українську, або хоча б дозволити викликати адвоката, щоб той мені розтлумачив суть документа. Звісно, мене грубо послали й відрядили в карантин збирати пожитки.
ШІЗО, знову він, рідний. Щоправда, цього разу ізолятор разюче відрізнявся від того, що я бачив у «Лефортово». Тут уже не було паркетної підлоги, не було більш-менш теплої камери. Тут було холодно, як у морзі. Температура не піднімалася вище десяти градусів, у той час як за вікном було не менш ніж сорок. Обшарпані стіни. Розбиті нари. Огидна баланда. Звісно, ні про який паркет вже розмови не було...
Музика на повну котушку била у всіх коридорах. Незважаючи на це, шляхом перекрикування, я все ж познайомився з місцевими постояльцями. Вони виявилися теж із барака з суворими умовами утримання. Хлопці просили привіти додому передати та купу всього попутного, чого я в той момент просто не розумів через незнання тюремних понять і звичаїв.
Я зрозумів, що й у холоду є не менш ніж п'ятдесят відтінків. Важко було. Дійсно важко
Усі три доби я провів, обіймаючи ледве теплу батарею. Вона швидше була холодною, але я зрозумів, що й у холоду є не менш ніж п'ятдесят відтінків. Важко було. Дійсно важко. І дуже холодно.
Єдиною радістю став прихід членів Громадської спостережної комісії. Для зустрічі з ними мене вивели зі штрафного ізолятора до кабінету начальника колонії, де сиділо двоє незнайомих мені чоловіків, один старший, а інший молодший. Мені пощастило, адже вони змогли побачити те, як я по-справжньому виглядав. Видовище вражало. Скелет у неймовірно великий, подертій робі. На змарнілому тілі штани ледве трималися, а обличчя від холоду було посинілим.
Правозахисники якось змогли мене переконати, що вони друзі, а може, я був у такому стані, що хапався за будь-яку соломинку. Але як би там не було, ми познайомилися, я їм описав все, що відбулося зі мною. Вони обіцяли допомогти мені, через півгодини мене вже переодягнули в усе новеньке й за розміром. Так і зав'язалися стосунки. Ми вирішили боротися та йти до кінця. Не було сумнівів, що лезо було кимось підкинуте. Відеозаписи могли стати вагомими доказами моєї невинності й показати, хто саме вчинив підклад. Варіантів небагато: або хтось із сусідів у камері, або сам заступник начальника колонії. Попросивши запис моменту раптового вилучення леза з моєї бирки з нагрудних відеореєстраторів вертухаїв, а також записи з відеокамер, ми отримали відповідь, що, на жаль, у той момент відбулися якісь незрозумілі збої в системі й нічого записати не вийшло.
Видовище вражало. Скелет у неймовірно великий, подертій робі. На змарнілому тілі штани ледве трималися, а обличчя від холоду було посинілим
Трохи пізніше з матеріалів справи на суді з'ясувалося, що у слідства є свідок. Цей, до теперішнього моменту невідомий персонаж дав свідчення на цілих трьох аркушах формату А4, де виклав прекрасною, чистою, юридичною російською мовою всілякі факти, що говорять не на мою користь. Цим свідком виявився наш чукча, який погано говорив, із тепер уже не погонялом, а з позивним ‒ Тундра... Не вір, не бійся, не проси. Оленяр, потрапивши в табір, вкрав у когось із арештантів шоколадку, за що був покараний і вигнаний із товариства порядних мужиків. Побачивши це, його підібрали вертухаї й пустили у власний оборот, перетворивши чукчу на чергову маріонетку, що виконує їхні накази. Не варто на таких тримати зла, їхня зрада стане для них набагато більш гіркою долею, ніж тільки можна уявити.
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Всі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут
