Ось побачив я нещодавно відео з Керчі ‒ про заходи, присвячені черговій річниці Радянської армії. Як багато людей у Криму в двадцятих числах лютого згадують про це свято, День радянської армії та військово-морського флоту! Й усе виразніше відчуття, що в громадській російській свідомості День Перемоги, День радянської армії та військово-морського флоту, День прикордонника, День виведення радянських військ із Афганістану та інші зливаються в один величезний День Війни.
Ну що тут такого жахливого, заперечать мені, якщо кримські пенсіонери, нехай і не сиділи в окопах Сталінграда, не штурмували Сапун-гору, на зборах, присвячених 23 лютого чи 9 травня, чіпляють собі на груди значки ветеранів ВВВ, бадьоро співають військові пісні й грізно обіцяють показати всьому світу кузькіну мать? Нехай собі живуть минулим ‒ адже це, як правило, виглядає не загрозливо, а сумно.
Але жалість до цих пенсіонерів миттєво випаровується, коли бачиш школярів, яких учителі приводять на подібні «патріотичні» збіговиська. Коли ще міцненькі люди похилого віку й бабусі, які знають про війну лише з розповідей своїх батьків, авторитетно розмірковують перед малюками про перемогу в ядерному протистоянні, старанно замовчуючи неминучу після такої «перемоги» «ядерну зиму». А розповідаючи про битви на Курській дузі або про захоплення Берліна, дуже переконливо користуються оборотами типу «ось тоді ми й пішли в атаку». І діти, бачачи перед собою живих «учасників» тієї війни, вірять кожному слову.
Якщо на такі заходи й приведуть справжнього ветерана, він, у найкращому випадку, мовчки сидітиме в кутку, спираючись на палицю
Це лицемірство, якому немає аналогів ‒ адже солдатам, які воювали в травні сорок п'ятого, зараз має бути більше дев'яноста років. Якщо на такі заходи й приведуть справжнього ветерана, він, у найкращому випадку, мовчки сидітиме в кутку, спираючись на палицю, тоді як його набагато молодші «однополчани» розливаються солов'ями перед дітьми, які роззявляють роти.
Коли на патріотичних посиденьках міцні шістдесятирічні полковники, обвішані від підборіддя до пупа ювілейними медалями та орденами ‒ на жаль, здебільшого фейковими, ‒ оспівують перед п'ятикласниками подвиги радянських/російських солдатів під Сталінградом, в Афганістані та в Сирії (так-так, є приклади!), збиваючи в дитячій незміцнілій свідомості в одну купу визвольну війну, окупацію сусідньої країни та військову допомогу озвірілому диктаторському режиму десь у віддаленому регіоні, ‒ це навіть не дно, це просто кримінальний злочин. А конкретно ‒ збудження ненависті або ворожнечі плюс публічні заклики до розв'язування агресивної війни.
Можна, звичайно, закрити очі на ці «уроки патріотичного виховання» ‒ ну розповідає, страждаючи від старечої деменції, персонаж у кітелі, обвішаному фальшивими брязкальцями, дітям казки, зате діти не бешкетують і поводяться добре. Але казки ці сповнені брехні й ненависті, а діти тим часом ростуть. Мине кілька років, підрослим дітлахам вкладуть у руки зброю й пошлють воювати. І там діти втілять ці страшні казки в реальність, вбиваючи інших і вмираючи самі. Пам'ятайте популярну радянську пісеньку: «Ми народжені, щоб казку зробити бувальщиною»? Але в тій пісні нічого не йдеться про те, що казки бувають не тільки радісні.
Мине кілька років, підрослим дітлахам вкладуть у руки зброю й пошлють воювати
Брехуни й маніпулятори, нехай і прикрашені сивиною, не повинні виховувати наших дітей, вони не мають права навіть знаходиться поруч із дітьми. Брехня і ненависть заразні, що дуже наочно показує сучасне російське телебачення.
Пам'ятайте ще одну чудову пісню, на цей раз тридцять восьмого року: «І на ворожій землі ми ворога розгромимо, малою кров'ю, могутнім ударом»? А називалася ця пісня «Якщо завтра війна». Відчуття, що пісню знову намагаються зробити актуальною, зокрема й за допомогою ветеранських організацій.
Тому варто чітко визначити, чим відрізняється справжній ветеран від старого говоруна, який начепив форму й бентежить наших дітей легендами про красиві та легкі війни. Ви ж цікавитеся ліцензією лікаря або дипломом викладача, яким довіряєте своє чадо?
Із військовими, до речі, дуже просто ‒ у них все написане на кітелі. Так, принаймні, було до моди на «зелених чоловічків», яким навіть кітеля не дають ‒ тільки камуфляж.
У ще одному «патріотичному» ролику з Керчі привернув мою увагу голова ради ветеранів ВВВ міста Керчі Рем Григорович Золотих. Щось у його зовнішності мені здалося дивним. Але ось що? Що взагалі може привернути увагу в образі обвішаного орденами та медалями міцного старого, який зі знанням справи розповідає про бої Керченського десанту? Ну звичайно, нагороди!
Подивимося на ветеранський кітель нашого героя. Візьмемо зйомку від 31.10.2014 року. У цьому ролику Рем Григорович, передаючи молоді, як виражається журналіст, гордість, розповідає про подвиги, про які він міг тільки чути ‒ все-таки на червень сорок першого йому було всього одинадцять років. Виходить, загалом, стандартна, але дещо плутана екскурсійна розповідь. А ось оператор добре відпрацював, чітко знявши всі нагороди Золотих (це можна побачити на 1:08 відео).
Нагороди Рема Григоровича я ідентифікував за зведеним списком державних нагород СРСР. Тут також вказую рік заснування нагороди. Перелік вийшов довгий, але з пісні слів не викинеш, і це необхідно, щоб мої висновки не видалися голослівними.
Отже, нижній ряд лівого боку кітеля, зліва направо.
1. Медаль «90 років радянських збройних сил», 2008 ‒ вона не є державною нагородою, швидше, пам'ятним значком, випущеним приватно. Майже повністю копіює орден Бойового Червоного прапора, що є плагіатом.
2. Медаль «За бездоганну службу» I ступеня, 1958
3. Медаль «За бездоганну службу» II ступеня, 1958
4. Медаль «За бездоганну службу» III ступеня, 1958
5. Медаль «Ветеран Збройних Сил СРСР», 1976
Другий ряд знизу, зліва направо
1. Ювілейна медаль «70 років Збройних Сил СРСР», 1988
2. Ювілейна медаль «40 років Збройних Сил СРСР», 1957
3. Ювілейна медаль «50 років Збройних Сил СРСР», 1967
4. Ювілейна медаль «60 років Збройних Сил СРСР», 1978
Верхній ряд, зліва направо
1. Ювілейна медаль «300 років Російському флоту», 1996
2. Медаль «За бойові заслуги», 1938
3. Ювілейна медаль «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», 1965
4. Ювілейна медаль «30 років Радянської Армії і Флоту», 1948
Зверху приколені ще дві нагороди: Почесна відзнака Керченської міської ради (2003) і ювілейна медаль «За доблесну працю (за військову доблесть). В ознаменування 100-річчя від дня народження Володимира Ілліча Леніна», заснована 1969 року.
На правій стороні кітеля орден Червоної зірки, 1930, орден «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР» чи II, чи то I ступеня, 1974, значок ВНЗ, жетон ВМФ СРСР «За далекий похід», 1961, ще якісь ювілейні нагороди й внизу у вигляді силуету крейсера нагрудний знак «Командир надводного корабля». Такий знак вручався наказом головкому командирам кораблів ВМФ при вступі на посаду. Причому в положенні про знак особливо зазначено, що «...при переміщенні по службі на посаду, не пов'язану з безпосереднім командуванням кораблем, знак залишається у офіцера без права носіння на військовій формі». Тобто постфактум у вигляді ювілейної цяцьки цей знак на законних підставах отримати було неможливо. Відзначимо це. Як і те, що медалі майже всі ювілейні, що вручаються не за видатні справи, а за вірність займаному стільцю.
А тепер подивимося, що голова ради ветеранів Великої Вітчизняної війни міста Керчі Рем Григорович Золотих розповідає про себе сам ‒ велике інтерв'ю з ним опубліковане на російському сайті спогадів ветеранів ВВВ. Прокомуністична налаштованість сайту в цьому випадку нас не цікавить, адже розповідь ведеться від першої особи. І якщо не брати до уваги зізнання Рема Григоровича в любові до Комуністичної партії, НКВС і особисто товариша Сталіна, вимальовується досить тривіальний портрет ветерана-патріота.
«Народився я 26 грудня 1929 року в родині військовослужбовця... Батько пройшов [Фінську війну] у якості батальйонного комісара, й повернувся з орденом «Червоної Зірки» та медаллю «За бойові заслуги».
...27 червня [1941 року]... ми взяли пару валіз... і в ешелон... Привезли нас до містечка Сергач, це в Горьківській області... В Сергачі ми пробули до 1944 року, а потім мама... поїхала в Тулу, й незабаром я поїхав до неї і навчався там до кінця війни.
...батька призначили комісаром у повітряно-десантну бригаду... після війни батько з 45-го до 47-го року служив у Німеччині й 10-й клас я закінчив у нього в Потсдамі...
...Потрапив служити на флот [очевидно, після школи, 1947 року]... після служби 1950 року вступив на гідрографічний факультет Ленінградського Вищого Військово-Морського Училища «імені Фрунзе»... Починав служити в окремому дивізіоні забезпечення гідрографічних робіт... Служив до 1986 року, з них 22 роки командував кораблями, а сім ‒ дивізіоном із 15 суден...».
Із усього розлогого інтерв'ю своїй більше ніж тридцятирічній службі на флоті Золотих відводить буквально два абзаци. І ні слова про бойові дії, в яких військовому гідрографу, якщо судити з його бойових нагород, доводилося брати участь.
Тобто нічим не примітна біографія моряка-гідрографа, такого собі «ботаніка» від Військово-морського флоту. При цьому, зауважте, я ні на секунду не сумніваюся в професіоналізмі та добросовісності Рема Григоровича як капітана гідрографічного судна, але за досягнення в гідрографії бойові ордени, якщо не помиляюся, не дають.
Тепер зводимо викладені, ще раз підкреслюю, самим Ремом Григоровичем факти особистої біографії та орденський іконостас на його грудях воєдино. Нестиковочка виходить!
Ну, по-перше, орден Червоної зірки та медаль «За бойові заслуги» Рем Григорович ніяк не міг отримати раніше початку армійської служби, тобто 1947 року. При цьому ніякої інформації про подвиги юного моряка в мирний повоєнний час у його біографії знайти не вдалося, хоча такі нагороди навіть у найважчих бойових битвах дістаються далеко не кожному. Може, тут позначилася його природна скромність? Воював, але тихо, як нинішні «іхтамнети»? Але тим бойові нагороди взагалі не світять, навіть ховають їх в безіменних могилах.
А ось дві медалі ‒ «30 років Радянської Армії і Флоту» та «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» Золотих не міг отримати за жодних обставин, навіть з імовірністю, близькою до нульової. Перша вручалася до дати, тобто не пізніше 1948 року й матросик-перволіток на неї претендувати ніяк не міг, друга ж, хоч і вручалася 1965 року, але нею нагороджувалися тільки «військовослужбовці та особи вільнонайманого складу, які брали в лавах Збройних Сил... участь у Великій Вітчизняній війні..., партизани..., весь особовий склад Збройних Сил Союзу РСР» (з Положення про медалі). Рем Григорович же однозначно вказав, що всі роки війни навчався в середній школі.
А тут спливає ще одна цікава деталь. Медаль «За бойові заслуги» на грудях Золотих розташована на одній планці з медалями «30 років Радянської Армії та Флоту» й «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», окремо від інших нагород. Планка з цими трьома медалями, а заодно й потертий орден «Червоної зірки» більш доречно виглядали б на грудях гвардії полковника Золотих, батька Рема Григоровича. Пам'ятаєте, як він ще з Фінської приніс додому саме Червону зірку та «За бойові заслуги»?
Я не звинувачую заслуженого військового пенсіонера в привласненні бойових нагород батька, я просто цікавлюся ‒ як?
Я не звинувачую заслуженого військового пенсіонера в привласненні бойових нагород батька, я просто цікавлюся ‒ як? Точніше, за що були отримані бойові нагороди людиною, яка нині гордо носить їх на кітелі? Але те, що Золотих носить, не маючи абсолютно ніяких прав, медалі «30 років Радянської Армії та Флоту» й «Двадцять років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», очевидно.
А тепер повернемося до нагрудного знаку «Командир надводного корабля». Як вказав Рем Григорович, у запас він звільнився 1986 року, командуючи не кораблем, а цілим дивізіоном. Так що на знак, заснований лише в березні 1988 року й належний винятково чинним командирам кораблів, прав у нього теж не може бути жодних.
Можна вважати всі ці докази приватизації пари-іншої чужих нагород дрібним шахрайством, але саме така дрібна брехня як щитом прикриває тотальну. Мало того, що головою ради ветеранів ВВВ стала людина, яка знає про цю війну лише з розповідей батька й прикрашає себе присвоєними державними нагородами, але тепер, користуючись своїм місцем і вирядившись билинним героєм, він «виховує» наших дітей.
А про погляди навченого життєвим досвідом «вихователя» кожен може дізнатися, прочитавши кілька абзаців зі згаданого мною інтерв'ю на ветеранському сайті:
«...голод був не тільки в Україні [1932 року], і це така дурість стверджувати, що Сталін задумав знищити українців... Там був елементарний голод, голодування, які раніше траплялися регулярно при будь-яких правителях...
... [ставлення до Сталіна] було прохолодне, але в останні роки прийшло розуміння, що це була просто найбільша фігура в історії, планетарного масштабу, який зробив дуже багато корисного. При ньому б, звичайно, такого неподобства не сталося...
...я досі стою на таких позиціях ‒ в Росії не було нічого кращого за СРСР! І якщо Росія не об'єднається з Україною та Білоруссю, свій статус вона ніколи не підніме».
Досить?
Не знаю, хто як, але я таких «вихователів» до своєї дитини на гарматний постріл підпускати не маю наміру.
І, може бути, моє невелике розслідування здасться комусь непотрібною та наївною спробою вивести літнього обманщика та мракобіса на чисту воду, але, їй-богу, нам у Криму пора зайнятися цією неприємною й часом кропіткою роботою. Заради наших дітей.
Максим Кобза, кримчанин (ім'я та прізвище автора змінені з міркувань безпеки)
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
