Як Другу світову війну сприймали тогочасні українці?

Про те, як сучасники сприймали події Другої світової війни здебільшого відомо з офіційних джерел. Між тим, українці зовсім не так однозначно реагували на часто несподіваний розвиток подій, як це їм намагалася накинути пропаганда ворогуючих сторін. Більше про те, як Другу світову війну сприймали тогочасні українці, Радіо Свобода розповів історик Владислав Гриневич – автор книжки «Неприборкане різноголосся», яка присвячена українським суспільно-політичним настроям у роки Другої світової війни.

– Наскільки мені відомо, соціологічних досліджень тоді не проводили. Навпаки, держава доводила громадянам, що саме їм потрібно думати. Можливо, спецслужби цікавились тим, що відбувалось в головах українців, але ті були навчені, що занадто відвертим не варто бути, і не надто охоче ділилися своїми думками. Тож, якою була методологія вашого дослідження?

– Базові документи, які дають можливість зрозуміти настрої – матеріали спецслужб, політичних органів та інших організацій, які за своїм обов’язком це вивчали. Але не тільки. Це ще й мемуарна література, щоденники, листи, живі спогади і багато інших матеріалів, які використовуються для таких робіт.

– А в листах тоді писали відверто, чи потрібно було читати між рядками?

– Перлюстрація завжди була в Радянському Союзі. Завдяки їй спецоргани і робились висновки про ті чи інші настрої. 1941 року за зміст листа й розстріляти могли. Та люди врешті-решт зрозуміли, що їх читає не тільки адресат, а тому й писати почали езоповою мовою. Тим не менш, перлюстрація дозволяла робити судження про ті чи інші настрої.

Якщо ми говоримо про тоталітарний режим, то один із найважливіших моментів – наскільки тоталітарним було саме суспільство.

– І як ви на це питання відповіли? Судячи з назви книжки, особливої єдності не було.

– Так, відповідь, безумовно, в назві. За часів Сталіна суспільство в Україні не було тоталітарним. На мій погляд, в Україні десь понад половину населення не було лояльним до сталінської влади. Якби були чесні вибори, за ту владу не проголосували б.

Є деякі матеріали й підрахунки, які дають можливість зрозуміти, наскільки складним було тодішнє суспільство. По-перше, більше від двох третіх цього суспільства становили селяни, а селянська приватновласницька психологія – це можливість працювати з землею. Безумовно, сталінська колективізація абсолютно суперечила цьому.

Інший фактор – національний. В 1939-1940 роках Сталін приєднав до УРСР західноукраїнські регіони, які мали свою ідентичність – власну історію боротьби за свою «самостійність». І тут вони опиняються в сталінській державі, де відчули оцей тиск.

Ще був релігійний фактор – 1937 року зробили перепис. Серед інших, було питання про релігійність. 57% тодішнього населення відповіли, що вони є віруючими людьми. Уявіть собі, це за сталінської тоталітарної диктатури! Навіть якщо ми будемо брати навіть такі опосередковані моменти, то й можемо зробити висновок, що суспільство було складним. Уявіть собі, щоб за 20 років зробити з цих людей відданих комуністів – це, як на мене, було важко.

– Як у суспільній думці відреагували на такий різкий поворот у політиці, як союз між нацистською Німеччиною та комуністичним Радянським Союзом 1939 року? Спочатку – угода про ненапад, а потім – про дружбу і кордони.

– Один із дослідників назвав це свого часу «шоком від пакту».

– До цього ж радянська пропаганди говорила про те, що нацисти погані – і тут раптом із ними угода.

– Знову ж таки, все це не було так однозначно. У різних людей шок був від різного: у відданих комуністів був шок від того, що керівництво країни «злигається з фашистами». В українських націоналістів, які сподівалися на допомогу Гітлера в майбутній війні, був шок від того, що цього вже не станеться, бо Гітлер став другом Сталіна. У людей, які взагалі були аполітичними та боялися війни, наче відлягло від серця – раз є такий договір, то війни не буде. Але, насправді, цей пакт настання війни тільки пришвидшив.

Для того, щоб зрозуміти, чим була так звана Велика Вітчизняна чи німецько-радянська війна, треба подивитися на період з 1939-го по червень 1941-го. Цей період був найменш досліджений і це не випадково, адже він значною мірою підважує міф Великої Вітчизняної війни, бо він свідчить, що ані дружби народів, ані великого радянського патріотизму, ані любові до комуністичної партії й до Сталіна не було. Принаймні, не було в такому обсязі, в якому її подавали в пропаганді.

Приміром, ставлення до Гітлера наприкінці 1930-х років в Україні було доволі позитивним. Дехто розглядав Гітлера як майбутнього визволителя України від Сталіна. Оскільки Сталін його подавав у радянській пропаганді як ворога, його чекали ті, хто чекав на визволення України від самого Сталіна. З іншого боку, коли ми говоримо про позитивне ставлення до Гітлера, то він до певної міри був схожий на Сталіна. Тож, симпатії до Гітлера висловлювали і комуністи, зокрема, офіцери Червоної армії.

– І що в Гітлері подобалось червоним командирам?

– Його військова майстерність, його рішучість, як він забирав території. Особливо політика Гітлера подобалась людям, які мали так званий «червоний імперіалізм». Тоді в армії їх було чимало, вони постійно говорили про захоплення нових земель.

– Як реагували на подібні настрої?

– Пронімецькі та прогітлерівські настрої сприймалися негативно, особливо після того, як 1940 року з Гітлером почалися проблеми. Загалом, це був такий період, як весняна погода – все дуже швидко змінювалося.

– Все змінилось 22 червня 1941 року. Офіційне пояснення з радянського боку було таким, що стався підступний віроломний напад. А як суспільна думка реагувала на цю подію?

– Різноголосно. Безумовно, був шок. У Києві впродовж декількох днів зникла сіль, сірники та інші раніше доступні речі. Київ за сталінською стратегією розглядався як глибокий тил, а тут за декілька місяців перетворився на фронт і його втратили доволі швидко.

Якщо зробити огляд подальших настроїв, то найбільш катастрофічним для радянської влади був саме 1941 рік. Це була не тільки військова катастрофа, а й катастрофа довіри – 92% населення залишилося на окупованій території. У переважній більшості німцями ці люди використовувалися для підняття сільського господарства, годування німецької армії. В Києві працювали заводи, на яких ремонтували німецькі танки. Чоловіків використовували як добровільних помічників для німецької армії. 1943 року до 30% німецьких дивізій складалися із так званих «східних добровольців».

Шоком від німецької окупації для українського суспільства – і особливо для тих, хто очікував, що німці прийдуть визволяти – було усвідомлення того, що німці прийшли панувати. Цей режим виявився для декого ще гіршим за сталінський, але очікування повернення радянської влади не було, адже був страх перед помстою. Ця помста почалася відразу після того, як 1943 року почалося повернення, бо першим серйозним актом помсти була майже тотальна мобілізація чоловіків, яких подекуди навіть не озброївши кидали в бій.

– Чого очікували від закінчення війни і чи виправдались сподівання?

– Чекали змін на краще. Так в Україні відбувається завжди – ми від влади очікуємо набагато більше, ніж воно здатна і хоче зробити. Селяни очікували, що колгоспи будуть зруйновані.

– На підставі чого?

– Насправді, особливих підстав не було. Німці, фактично, зберегли колгоспи як найкращу форму зиску. Але тут відіграв роль дух перемоги і те, що союзниками були американці і англійці – демократичні країни. Навіть вислів був, що Америка не дозволила повернутися до колгоспів. Не знаю, чому люди так думали, але чомусь думали, що має стати краще.

Ще думали про демократію – чекали більш демократичного уряду, який дасть більше можливостей. Перемога завжди вселяла впевненість, що щось має змінюватися на краще. Ці настрої йшли через військових, які пішли в Європу і побачили, що люди там, навіть прості селяни, живуть краще, культура життя вища. В Європі так, а ми переможці, ми з союзниками перемогли нацистський режим, тому має щось змінюватися.

До речі, у цей період з’явилася специфічна література – крім соціалістичного реалізму, почали з’являтися й інші стилі. Були спроби написати правдиву історію. Скажімо, один із українських письменників написав спогади військовополоненого про те, як він утік з полону. Їх мали друкувати в українському журналі 1945 року, але цензори публікацію заборонили. Бо там було написано, що він 2 роки на окупованій території поневірявся, шукав партизанів і не міг їх знайти.

Були ще й національні сподівання – це відомий вірш Сосюри «Любіть Україну», який з’явився і був надрукований 1944 року. І наче стало можливим виявляти свої національні почуття. Був створений наркомат оборони УРСР, наркомат закордонних справ. Тобто, розширення прав союзних республік, можливість висловлювати свої національні почуття.

Всі ці сподівання кружляли в повітрі, але поступово в’янули. Після знаменитого тосту Сталіна «За великий русский народ», національні сподівання почали в’янути.

Є спогади українця із Дніпропетровська, який ніколи не замислювався над питанням національності, але коли почув сталінський тост, то відразу відчув себе українцем.

– Що прийшло на зміну сподіванням?

– Прийшло посилення сталінської диктатури.

– А в настроях?

– Депресія й заглиблення в себе. Після посилення сталінського режиму, черговий голод, репресії проти націоналістів, проти інтелігенції – заборонили той самий вірш Сосюри. Приходить депресивний стан, тобто, все повернулося туди, звідки й прийшло.