25 лютого – день народження великої української поетеси, письменниці, перекладачки Лесі Українки. Майже три роки з відведених їй долею 42 років життя Леся Українка провела у Криму. Вона присвятила цьому чарівному краю цикли віршів «Кримські спогади» і «Кримські відгуки».
Вперше Леся Українка приїхала до Криму влітку 1890 року – разом із матір'ю, письменницею Оленою Пчілкою. Привела її сюди важка хвороба. До цього часу в пресі з'явилися перші вірші Лесі...
У Саках дівчина місяць лікувалася знаменитими грязями, живучи на приватній квартирі. Потім була Євпаторія, де Леся написала свій перший «кримський» вірш «Тиша морська». Він починається так:
В час гарячий полудневий
Виглядаю у віконце:
Ясне небо, ясне море,
Ясні хмарки, ясне сонце.
Певне, се країна світла
Та злотистої блакиті,
Певне, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Морська подорож з Євпаторії до Севастополя надихнула поетесу на такі рядки:
Час, моя пісне, у світ погуляти,
Розправити крильця, пошарпані горем,
Час, моя пісне, по волі буяти,
Послухать, як вітер заграв понад морем.
Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –
Вона не питає, куди вона плине;
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –
Вона не боїться, що в морі загине.
Далі її шлях лежав до колишньої столиці Кримського ханства Бахчисарая. Леся Українка присвятила йому три сонети, які увійшли до циклу «Кримські спогади»: «Бахчисарай», «Бахчисарайський дворець» і «Бахчисарайська гробниця».
Лесю зачарував таємничий світ Сходу. «Мов зачарований стоїть Бахчисарай» у вірші «Бахчисарайська гробниця» і в однойменному вірші Українки. З неба ллється місячне золотаве світло, заворожений край занурений у сон...
Вона порівнює східне місто Бахчисарай з біблійним райським садом: «Скрізь мінарети й дерева сріблисті/ Мов стережуть сей тихий сонний рай;/ У темряві та в винограднім листі/ Таємно плеще тихий водограй». Цей умиротворений пейзаж вінчає така картина: «І верховіттям тонкії тополі/ Кивають стиха, шепотять поволі,/ Про давні часи згадують вони…»
В образі Бахчисарайського палацу поетеса описує більше, ніж будівлю – з властивою поетам чутливістю вона дає зрозуміти читачеві трагедію цілого народу. Ось як звучить вірш Лесі Українки «Бахчисарайський дворець»:
Хоч не зруйнована – руїна ся будова,
З усіх кутків тут пустка вигляда.
Здається, тільки що промчалась тут біда,
Мов хуртовина грізная, раптова.
Тут водограїв ледве чутна мова, –
Журливо, тихо гомонить вода, –
Немов сльозами, краплями спада;
Себе оплакує оселя ся чудова.
Стоять з гарему звалища сумні,
Садок і башта; тут в колишні дні
Вродливі бранки вроду марнували.
Колись тут сила і неволя панувала,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досі править в сій країні!
Продовжуючи свою подорож, Леся їде назад до Севастополя, а звідти через Байдарські ворота – до Ялти. Дорогою складаються рядки віршів «Байдари» і «Мердвен».
У вірші «Байдари» знову виникає образ раю. Хто бачив ці чудові місця, безумовно, погодиться з поетесою:
Чи се той світ, загублений, таємний,
Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?..
Два дні провела поетеса в Ялті. Тут вона пише вірш «Надсонова домівка в Ялті».
Перебуваючи в Криму, Леся Українка не могла залишити без уваги корінних жителів півострова – кримських татар. У вірші «Татарочка» вона малює ніжний і дуже привабливий образ юної кримської татарки.
Там, за містом, понад шляхом битим,
По гарячім каменистім полі
Йде дівча татарськеє вродливе,
Молоденьке, ще ґуля по волі.
На чорнявій сміливій голівці
Червоніє шапочка маленька,
Вид смуглявий ледве прикриває
Шовком шитая чадра біленька.
То закриє личко, то відкриє, –
А очиці, наче блискавиці,
Так і грають з-попід брівок темних!
Що за погляд в цеї чарівниці!
У другій половині червня 1891 року поетеса знову приїжджає до Криму, в Євпаторію, на лікування. А через шість років Леся оселяється в Криму, спочатку на одній із дач в урочищі Чукурлар. Натхненна прогулянкою на Ай-Петрі Українка створює вірш «Уривки з листа». Потім вона переїжджає в центр Ялти. Майже рік Леся прожила тут, написавши цикл віршів «Кримські відгуки», працювала над драматичною поемою «Іфігенія в Тавриді».
В Ялті вона познайомилася із Сергієм Мержинським. Гарний скромний чоловік, революціонер, організатор політичних гуртків у Києві і Мінську, Сергій був старшим за Лесю на рік і так само, як вона, був хворий на туберкульоз. Згодом їхні стосунки переросли в сильне кохання.
Мержинський помер у Мінську на руках Лесі в березні 1901 року, а вона на шість років занурилася в жалобу...
У 36-річному віці вона зустріла Климента Квітку, який на її почуття відповів глибокою прихильністю. Климент був юристом за фахом, людиною м'якою і замкнутою за характером. Він був молодший за неї на дев'ять років, небагатий, він щиро захоплювався Лесею. 25 липня 1907 року вони повінчалися. Цей шлюб приніс Лесі довгоочікуване відчуття родини.
Через сім років, повертаючись морем з Кавказу, поетеса пропливала вздовж кримських берегів. Ностальгія за цими місцями надихнула її на вірш «Спогад з Євпаторії».
Востаннє Леся з чоловіком побувала в Криму в 1907-1908 роках. Севастополь, Балаклава, Алупка, Ялта... Проживши в цих місцях кілька місяців, подружжя повернулося до Києва, а восени знову вирушили на «виноградний сезон» у Балаклаву. Проживши в Балаклаві деякий час, подружжя переїхало до Ялти, потім до Євпаторії, де Леся мала курс лікування в Приморському санаторії, а потім повернулися до Ялти.
Весь цей час Леся Українка інтенсивно працювала. Це було її останнє відвідування Криму...
Хвороба неухильно прогресувала. Незважаючи на страшні болі, Леся знаходила сили для творчості. Разом із чоловіком вона обробляла фольклор і власні твори. На жаль, хвороба виявилася сильнішою...
Леся Українка померла влітку 1913 року в Сурамі, в Грузії, проживши лише 42 роки. Похована в Києві на Байковому кладовищі.
