Історія арешту севастопольця Юрія Ільченка – одна з найменш відомих серед тих, що стались в анексованому Криму. В перші кілька тижнів після його затримання єдиним джерелом інформації про Юрія був його батько. Але невдовзі і він замовк. Відмовився спілкуватися з журналістами. Юрій пояснює таку поведінку батька, який нещодавно переїхав разом із мамою-інвалідом до нього до Львова, наполяганням одного з адвокатів.
– Юрію, Ви – севастополець. А це місто навіть на тлі проросійських настроїв у Криму вирізняється особливим сентиментом до Росії та негацією до України. Звідки Ваше українство?
– Я сам народився у Ялті. Коли приїхав 92 року до Ак'яру, чи, як кажуть окупанти – Севастополя, то ставлення до українського там було дуже поганим. Хоча я міг, як кожна людина, яка народилась у Криму, спілкуватись російською, але в мене був акцент український. Мені навіть у школі знижували оцінки за це. Тобто розповідаю зміст, мені кажуть: «4». Чому «чотири» ? Я ж добре розповів? – У тебе український акцент. Могли побити за те, що ти розмовляєш українською мовою, могли причепитись у маршрутці, на вулиці, де завгодно.
У Ялті ставлення було набагато ліпшим, там такого взагалі не було. Коли ми були дітьми, багато хто приїжджав із різних регіонів України. Якщо більшість спілкувалась українською, то і російськомовні діти переходили на українську. Адже всі її вивчали з другого класу в школі. Ніколи не було такого, щоб когось ображали за національною ознакою. А в Севастополі таке було навіть коли місто офіційно було Україною.
Для нас радянська влада – це кров, це вбивство, це насилля, це тоталітаризм. А Україна – це символ відродження демократії, символ прагнення стати європейською країною
Моє українство – з родини. Я є «ворогом народу» в третьому поколінні. Звісно, що їхнього народу, не нашого. Бо мій дідусь був розстріляний радянською владою ще до народження моєї мами. Я завжди знав, що радянська влада – це погано, це репресії. Якщо інші люди похилого віку згадують про хліб за 20 копійок чи квас за кілька копійок, чи ковбасу за два вісімдесят, то ми згадуємо про голодомор, під час якого померла моя бабуся, про репресії, під час яких розстріляли мого дідуся. Для нас радянська влада – це кров, це вбивство, це насилля, це тоталітаризм. І, звісно, що Україна – це символ відродження демократії, символ прагнення стати європейською країною.
У мене є, наприклад, родичі з Закарпаття, з Чернігова, є родичі , які протягом багатьох поколінь жили в Криму, зокрема в Ялті. Я навіть чув, що взагалі українці з’явились на теренах Криму ще до того, як прийшла Російська імперія. Навіть у часи Кримського ханства були українці, які тікали від російської влади, від кріпацтва і оселялись у Криму. Можливо, і мої предки були серед них. Нам історію викладали не таку, якою вона була насправді, а таку, яку вони хотіли бачити. Насправді, ми разом – українці, кримські татари – змагались за волю, за свої інтереси часто і проти російської імперії. Але про це не писали, про це ми дізнались, лише коли Україна стала незалежною.
– Ваші політичні вподобання у проросійському Севастополі заважали Вам у відкритті власної справи?
– Коли я організував курси – це було ще до війни, – то, підбираючи людей, я не запитував їх про політичні вподобання, а обирав фахівців у їхній галузі. Наприклад, у мене працювала найкраща вчителька міста з історії України. Вона на конкурсі виграла звання «Вчитель року». Працювали викладачі вишів. Навіть були такі випадки, що йшли з досить престижних вишів до моїх курсів. У мене вчитель міг заробити від 500 до 1000 доларів за місяць. Це, погодьтесь, досить нормальна зарплатня.
Я ніколи не приховував своєї позиції. Знали про неї і колеги, які працювали зі мною, знали і сусіди, друзі. Хтось поділяв позицію, хтось не поділяв. Були такі випадки, що той , хто поділяв позицію, підписували на мене в ФСБ папірці, які їх просили підписати. А було, що ті, хто не поділяв, залишились друзями і під час арешту допомагали мені, передавали передачі. Звісно, прикро було читати такі свідчення людей. Хоча, можна сказати, що вони казали правду. Антиокупаційну агітацію, яку там називають антиросійською, я вів. І це я не приховую.
– А клієнти брали до уваги Вашу громадянську позицію, Ваше українство не відштовхувало потенційних учнів?
– Для людей головним було – досягти мети. А мої учні досягали, адже всі, хто пройшов повний курс, вступили до вишів. Не було такого, щоб людина вчилась, а потім або не виїхала за кордон через незнання мови, або не вступила до якогось навчального закладу. Якщо людині потрібен був результат, вона приходила до мене. Учні могли поділяти або не поділяти мої погляди. Залежно від цього, наше спілкування обмежувалось лише навчанням чи ми ставали друзями, могли спілкуватися на різні теми після уроків, під час перерв.
У Росії навряд можна комусь щось довести. Бо це тоталітарна система і суд там є виконавцем волі влади, він не є незалежною інстанцією. Це ляльковий театр
Коли учні приходили на курси, заповнювали анкети. І коли мене заарештували, був обшук у офісі. Анкети вилучили і потім усіх викликали до ФСБ на бесіди, де пропонували підписати вже підготовлені свідчення – вони були як під «копірку» написані. Приблизно третина погодилась, решта – ні.
– Це використали проти Вас під час слідства?
– Я вважаю, що у Росії якщо вже вирішили засудити, то можуть засудити з меншою кількістю свідчень. І свідчення можуть написати просто їхні люди. Там навряд можна комусь щось довести. Бо це тоталітарна система і суд там є виконавцем волі влади, він не є незалежною інстанцією. Це ляльковий театр. Я часто бачив, коли мені давали наступний арешт, що рішення було підготовлено заздалегідь. Тому що суддя виходив до кімнати для нарад, потім повертався за дві хвилини уже з роздрукованим рішенням на кілька сторінок. Це просто нереально – роздрукувати за дві хвилини, все було надруковано завчасно, заздалегідь і лише треба було оголосити це рішення. А суд проводився лише тому, що так треба, треба зробити таку виставу, щоб сказати, що ніби у них відбувається якесь правосуддя.
– Занадто тривале слідство у Вашій справі стали причиною звільнення під домашній арешт чи щось інше?
– Так, слідство в них не могло тривати більше року без того, щоб не затверджувалось на найвищому рівні в Москві. І дехто каже, що це було приводом перевести мене під домашній арешт. Доказів якоїсь діяльності, за які мене можна було б засудити на дуже великий термін, не було. Були свідчення про те, що я пости розміщував, про те, що щось сказав. За такими звинуваченнями людину, навіть за їхнім законодавством, до суду не можна тримати такий великий термін. 18 місяців – це максимальний термін – стільки може тримати слідство лише за найтяжчі злочини. Вважаю, що це було однією з причин, чому мені все ж дозволили перейти під домашній арешт.
– А як ставляться до російського режиму ув'язнені, з якими Вам довелося спілкуватися?
– Більша частина кримінального світу там не підтримувала Росію. Дивно було чути, що всі, хто сидів у моїй камері, ніби за Росію. Бо це була країна, яка їх посадила. Коли я спілкувався з ув'язненими з інших камер, то думка була протилежною. Переважна більшість підтримувала швидше мої погляди, аніж окупаційну владу.
– В ув'язненні дуже важлива підтримка з волі. Чи була вона у Вас і хто її надавав?
Офіційно в Росії немає смертної кари, але навіть кілька слів проти влади можуть коштувати життя в цій страшній країні
– На жаль, підтримка була менша, ніж хотілось би. В першу чергу, допомагали батьки. Хто допомагав із друзів, я не називатиму, бо зараз дуже великий тиск на них чиниться. Є люди, які носили мені передачки, а зараз я, на жаль, не можу з ними зв'язатись, бо вони не беруть слухавку, не хочуть виходити на зв'язок в інтернеті. Я думаю, що це через побоювання, може, навіть не за власне життя, а за життя своїх близьких, за життя дітей. Адже ФСБ ніякими методами не гребує: можуть погрожувати розправою з дітьми, з родичами, з батьками, натякають, що діти можуть одного дня не повернутись додому, це буде нещасний випадок, ви нічого не зможете зробити. Офіційно в Росії немає смертної кари, але навіть кілька слів проти влади можуть коштувати життя в цій страшній країні.
– Адвокати Вам допомогли чимось?
– Було чотири адвокати. Перший прямо сказав, що не бажає мене захищати. Батько найняв іншого, за порадою впливового у місті чоловіка, але до нього прийшли співробітники ФСБ і він передумав. Третій з них морально ніби мене підтримував, але я відчував, що він хоче мене підготувати до того, що термін буде, що я нічого не зможу зробити, щоб я не наклав на себе руки, щоб я якось це пережив.
Звільнили мене, коли працював уже четвертий адвокат. Але у мене таке враження, що рішення суду звільнити мене під домашній арешт для нього було несподіванкою. Як на мене, адвокати більше співпрацювали з владою, аніж діяли на мою користь. Я не впевнений на сто відсотків, але сказати, що вони мені дуже допомогли, я не можу.
– До арешту Ви понад рік прожили в анексованому Криму. Що було найбільш дискомфортним для Вас у той час?
Я бачив, як українське місто перетворюється на місто-зрадника, як із дітей намагаються зробити зрадників своєї Батьківщини
– Найбільше дошкуляла обстановка радянського часу. З’явились величезні білборди із зображенням Сталіна, радянська і російська символіка. Це було неприємно. Я бачив, як українське місто перетворюється на місто-зрадника, якщо так можна висловитись. Бачив, як із дітей намагаються зробити зрадників своєї Батьківщини, зробити з них таких середньостатистичних російських дітей, що не було притаманно кримчанам, бо ми все ж таки росли і жили в часи вільної України. Я 1978-го року народження. Трохи застав радянський час, але то був уже інший Радянський Союз, то вже була перебудова. Якщо порівнювати те, що зараз відбувається в Росії, і те, що було в часи перебудови за Горбачова, то звичайно зараз набагато гірше.
– Як Ви плануєте своє життя тут, на материку? Адже тепер тут батьки під вашою опікою?
– Усе залежить від того, як розвиватимуться події в Україні. Чи залишиться все, як є, не буде ані війни, ані миру, а щось середнє. Якщо буде велика війна, то, звісно, я не буду прикриватись першою групою інвалідності моєї мами чи шукати в себе неіснуючі хвороби, а разом з усіма піду захищати Батьківщину.
