Рубрика «Погляд»
Після відомих подій у Криму і на Донбасі природно постають питання: чому все так сталося, чому сепаратизм сягнув такого високого рівня, чому Крим і частину Донбасу наразі втрачено? Чи було все це неминучим? Поки що значної кількості спроб, тим більше поважних, глибоких, відповісти на ці запитання, проаналізувати, зробити висновки не спостерігається. Влада менше за інших хоче давати пояснення, обмежуючись критикою попередників і заявляючи, що на момент їхнього власного приходу на Банкову і Грушевського, «у нас армії не було, спецслужб не було», виглядає на те, що й держави не було.
Деякі аналітики знаходять причину всіх цих негараздів зовсім не там, де треба шукати. Важливо правильно зрозуміти причини, а не висувати сміховинні аргументи на кшталт того, що, мовляв, усе почалося через спробу скасувати антиукраїнський мовний закон Ківалова-Колесниченка. Чи призвело б до чогось навіть невдоволення певної кількості людей, якби не пряме вторгнення в Україну російських військ? Навряд чи. Саме російська підтримка сепаратизму в українських регіонах (якій офіційний Київ практично не перешкоджав) протягом усіх років незалежності, а в першу чергу – збройна інтервенція Росії стали головним і вирішальним чинником руйнівних подій 2014-2015 років.
Без потужної російської підтримки сепаратизм в Україні завжди був доволі кволим і зводився до шантажу центру з боку місцевих керівних кіл за право безкарно брати хабарі, обкладати корупційними податками місцеве населення і вимагати, щоб офіційний Київ не втручався. Російське вторгнення максимально загострило ці проблеми, на які влада України понад 20 років воліла не звертати уваги. Тож тепер треба щось пояснювати собі та іншим. Однак є підставні побоювання, що пояснення можуть бути помилковими, такими, що обумовлять нові провали і поразки.
Хибні рекомендації
Як гриби після рясного дощу з’явилися всілякі політологи з невиліковним московським акцентом (серед них придворні журналісти Кучми, які ще йому давали поради), котрі запропонували свої версії причин близького минулого та й власне сучасного. Версії відомі. Їх експлуатували весь цей час.
Мовляв, Крим і Донбас були змучені «українізацією», їх катували українською мовою, історією і культурою. От якби всього цього не було, якби Крим і Донбас були такими собі анклавами Росії в Україні, де не функціонувало б нічого українського, тоді тамтешнє населення радо сприймало б Українську державу.
Але ж ті території якраз і були такими анклавами! У Криму на кількасот тисяч місцевих українців припадало аж 7 українських шкіл на тлі 660 російських і 14 кримськотатарських. Місцевих українських газет практично не було, як і телеканалів і радіостанцій. Штучно створювалася атмосфера культурно-ментальної відірваності Криму і Донбасу від решти України. Ця політика, скерована Москвою, здійснювалась у цих регіонах роками за цілковитого неспротиву офіційного Києва. Крим, до речі, мав офіційний статус автономної республіки зі своїм міністерством освіти, культури і т.д. Нічого, крім зміцнення сепаратистських настроїв уся ця «децентралізація» не дала.
Пам’ятники Леніну сама громадськість скидає вже й на Донбасі
Нині радники, які процвітали за Кучми-Януковича, знову радять відмовитися від докорінних перетворень, зберігати нео-УРСР і не робити рішучих кроків у напрямку справді незалежної європейської України, зокрема залякуючи президента Порошенка всілякими бідами, вони рекомендували йому не підписувати антитоталітарні закони про заборону нацистської і комуністичної символіки, бо це, мовляв, роз’єднає Україну… На щастя, не вдалося. Але, виходить, комуністичні неподобства Україну не роз’єднали, а декомунізація роз’єднає? Тим більше, що пам’ятники Леніну сама громадськість скидає вже й на Донбасі…
Дуже небезпечними є заклики, щоб кожний регіон України мав свою окрему символічну сферу, свою окрему історичну пам’ять, свої окремі урочисті дати і окремих героїв. Піти на це – означає свідомо розчленувати Україну і замість однієї політичної нації творити декілька, штовхаючи до розпаду, до демонтажу єдиної держави. На доказ своєї правоти, ці аналітики заявляють, що героїв національно-визвольного руху Схід і Південь не сприймуть.
Якщо рух за незалежність на певній частині території України вважатиметься злочинним, то яке ж там можливе майбутнє такої держави?
Треба розуміти, що невизнання борців за незалежність – то є форма невизнання України як самостійної держави. Якщо рух за незалежність на певній частині території України вважатиметься злочинним, то яке ж там можливе майбутнє такої держави? Росія таврує і ганить ОУН-УПА саме з тією метою, щоб саму ідею української самостійної держави зробити в свідомості мільйонів українців хибною, негативною і кримінальною. Тавруючи Бандеру, Коновальця, Шухевича та інших, вони, кремлівські пропагандисти, цілять в Українську державу як таку. Ті люди в Україні, які не визнають українського національно-визвольного руху, опиняються в логічній пастці, мовляв вони за незалежну Україну, але проти тих, хто віддав за неї своє життя.
Чи сприймуть?
Поки що люди на Півдні та Сході України мали про рух за незалежність майже виключно негативну інформацію. Власне, Донбас і Крим потерпали не від надміру українізації, а від її браку, від ізольованості від решти України, від штучного протиставлення свого регіону іншим. Крим і Донбас були віддані у «лізинг» російській культурно-інформаційній політиці. Змінити ситуацію без потужного українського культурно-інформаційного контрнаступу на цих територіях буде неможливо.
Щоб виграти ідеологічну війну (а вона зараз у розпалі), треба бодай брати в ній участь. Якщо 22 роки в цьому плані на Півдні і Сході не робилося геть нічого (крім зусиль окремих патріотів), то чи варто дивуватися культурно-інформацій неприсутності України на цих власних своїх теренах? А це має цілком конкретні (негативні!) політичні наслідки. Щоб ідеологічно наступати, доведеться вельми ґрунтовно реформувати весь український інформаційний простір, систему громадських організацій на місцях, сприяти культурно-інформаційному волонтерству і таке інше.
Щоб щось отримати, треба спочатку багато вкласти.
Насамкінець дещо з особистого досвіду: кілька років тому в Севастополі працював започаткований автором цієї статті лекторій з історії України, який регулярно відвідували майже сотня севастопольців. Лекторій був закритий не російськими шовіністами, а місцевою владою, яку призначив офіційний Київ… Ще один приклад: після Помаранчевої революції я відвіз до Севастополя видану харківським видавництвом «Фоліо» російськомовну книжку «Степан Бандера. Биография». То був цілком об’єктивний дискурс: народився, вчився, боровся, загинув. Книжка пішла по хатах, стала бестселером, а один місцевий виходець із Росії, прочитавши, сказав про провідника ОУН: «Так он же был великим человеком!» Чи сприймуть? Працювати треба!
Те, що сьогодні пропонують Порошенку вчорашні (а може, не тільки вчорашні) радники і придворні журналісти Кучми – це шлях капітуляції та поразки. Нині у Криму і на Донбасі вибухають «міни», закладені ще Кучмою, які не хотів розміновувати Ющенко. Зрозуміло одне – зберігати нео-УРСР уже немає жодної можливості, та й жодної потреби…
Ігор Лосєв, кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
