«Повстання доведених до відчаю людей»: як севастопольці повалили владу в місті під час карантину 1830 року

У 1830 році в Севастополі, який тоді був базою Чорноморського флоту Російської імперії, спалахнув масштабний бунт проти жорстких карантинних заходів на тлі спалаху чуми. Про те, як дії влади довели севастопольців до збройних виступів, в ефірі Радіо Крим.Реалії разом з ведучою Оленою Бадюк розповідає історик з Криму Сергій Громенко.

‒ Сергію, для контексту: як жив Севастополь на початку 19-го століття?

‒ Крим тоді був частиною Таврійської губернії Російської імперії. Велика частина населення все ще представлена кримськими татарами, а росіяни ‒ це аристократія, чиновники та військові. На головній базі флоту, в Севастополі, доходило до того, що важко було зустріти на вулиці жінку ‒ так багато було військових і чиновників. У першій половині 19-го століття чума як головний бич усього світу закінчується, але приходить новий ‒ холера. Парадокс у тому, що у 1830 році в Севастополі по-справжньому ні чуми, ні холери так і не виявили, а всі події, які ми сьогодні згадуємо, були викликані саме карантинними заходами та нестримною корупцією, яка супроводжувала їх.

‒ Тобто саме корупція викликала так званий чумний бунт 1830 року?

‒ Його також називають холерним, тому що ці дві хвороби наклалися одна на одну в ті роки. Але бунтували саме здорові люди! Напередодні цих подій, у 1828 році, почалася чергова російсько-турецька війна, однак основні втрати росіяни несли не від турецьких куль, а від чуми, яка регулярно спалахувала на Балканах. Хвороба досягла Одеси, але там, завдяки жорстким заходам генерал-губернатора Михайла Воронцова, була локалізована. Але Севастополь все ж був пов'язаний з активною армією, туди звідусіль заходили кораблі, тому міська влада хвилювалася, чи не перекинеться чума на місцеве населення. Заходи 1828-1829 років були екстраординарними, але те, що почалося в 1830-му, виходило за межі розуміння обивателів і в решті решт призвело до найбільшого народного виступу в Криму у 19-му столітті.

Сергій Громенко

‒ Що ж пішло не так?

‒ У червні 1929 року, через рік після встановлення карантину, у нього з'явився новий начальник ‒ полковник Захар Херкулідзев. Про нього говорили, що він хоробрий, як клинок, але дурень донезмоги. Полковник насамперед вирішив встановити повний карантинний термін: тепер кожен, хто хотів виїхати з міста або в'їхати в нього, мав просидіти у повній ізоляції від 14 до 19 днів. Причому не тільки людина, але й усі товари, і навіть скотина, яку завозили в місто. Природно, час перебування на карантині влада не оплачувала, тобто купець або скотар мав утримувати і себе, і свою худобу весь цей термін. Зрозуміло, що багато хто відмовився від поїздок зовсім. У результаті упродовж одного місяця підвезення продовольства, сіна та дров припинилося, до того ж за місто перестали виганяти худобу. Порушення постачання спричинило різке зростання цін. Додайте до цього корупцію, адже хто що охороняє, той з того і годується. Щоб не дозволити матросам Чорноморського флоту голодувати, уряд змушений був централізовано закуповувати на певну суму грошей їжу та дрова і передавати їх до міста. Схема полягала в тому, що у знайомих купців, спекулянтів чиновники набирали продовольства за завищеними цінами, а городянам віддавали найгірше, зіпсоване, залишок же розподіляли між собою. Через це в ослаблених людей почалися простудні та кишкові захворювання.

‒ Очевидно, що ситуацію треба було виправляти. Що зробила міська влада?

‒ У другій половині 1829 року на Павлівському мису організували великий карантин, куди звозили усіх хворих і, по суті, кидали напризволяще. Сотні людей померли від нелюдських умов, від відсутності лікування, а карантинні чиновники та офіцери, які до того ж отримували надбавки у цей час, продавали призначене хворим постачання на сторону. Для розслідування ситуації надіслали спеціальну комісію. У своєму звіті вона вказала, що в Севастополі припустилися «вкрай великих зловживань», що накази головнокомандувача щодо прийому провіанту та провізії не виконуються, а будь-яка хвороба оголошується чумою. Лікарська комісія у грудні 1829 року оголосила, що чуми в місті немає, а підвищена смертність викликана варварськими умовами утримання.

‒ І ось дві комісії все з'ясували: значить, треба зняти карантин і лікувати людей. А насправді що сталося?

‒ Здавалося б, так і мало статися. Але в Російській імперії чиновники мали більшу вагу, ніж лікарі ‒ тому ситуація стала тільки погіршуватися. На підставі висновків інших, дружніх фахівців влада вирішила, що в місті все ж є епідемія чуми і що треба закручувати гайки. У результаті 10 лютого 1830 року Севастополь вперше в історії повністю закрили на 21 день. Городянам було заборонено залишати свої будинки в принципі, їх мали постачати централізовано. Природно, це призвело до чергового сплеску корупції. Один з очевидців писав, що маркітанти з перших же днів почали зловживати своїми обов'язками і вчасно постачати продукцію тільки тим, хто давав хабарі, а бідним віддавали найгірше лише близько півночі. У результаті населення центральних слобідок Севастополя, де жили робітники, дружини та вдови матросів, страждали сильніше за інших. Найбідніший район ‒ Корабельна слобідка ‒ був закритий на 21 день додатково, там зубожіння севастопольців сягнуло крайньої межі.

‒ Коли почалися перші виступи?

‒ 10 березня загальне оточення в місті повторили, а вже наступного дня сталася трагедія в Артилерійській слобідці ‒ важлива ланка у тих подіях. Лікар Павло Верболозов спробував закрити на карантин дружину та дочку одного матроса на ім'я Григорій Полярний, у яких, як ми сьогодні здогадуємося, було якесь запалення, але не чума і не холера. Матрос, знаючи, що відбувається на Павлівському мису, взяв рушницю і, відмовляючись відсилати рідних на вірну смерть, почав відстрілюватися від санітарної команди та від військових, поранивши кількох людей. Коли патрони у моряка закінчилися, його витягли і розстріляли біля дверей власного будинку.

Схожі два епізоди були ще в лютому, але тоді ніхто не загинув. Влада, побачивши це, видала розпорядження забрати у севастопольців всю зброю і скласти в спеціально відведених місцях. Тим часом лікарі почали зловживати своєю владою: будучи поголівно чоловіками, вони стали вдаватися до оглядів жінок без жодної поваги до приватності. Матросам і майстровим це, звичайно, не сподобалося. Також ходила історія, лікарі оголосили, що одна дуже літня жінка помирає від чуми, а вона все ніяк не помирала, і в решті решт санітари просто придушили її, щоб продемонструвати всьому місту як жертву хвороби. Правда це чи ні, ми не знаємо, але факт у тому, що настрої населення були на межі вибуху.

‒ Як і коли спалахнув бунт?

‒ Останнє карантинне закриття міста тривало до 27 травня, а 29 числа влада вирішила відновити його ще на два тижні. При цьому населення Корабельної слобідки ‒ замалим не 1100 жителів ‒ постановили просто вигнати за місто, а будинки спалити. Ця новина й спричинила бунт. Спочатку виступ був мирним: люди відмовилися дотримуватися карантину, вийшли зі своїх будинків, але не зібрали речі. Вони повідомили, що здорові й більше не хочуть, щоб їх морили голодом. Далі, 31 травня Корабельну слобідку оточили два батальйони піхоти ‒ пригнали навіть дві гармати під командуванням полковника Воробйова. Корабели вирішили чинити спротив і сформували три збройних групи. На наказ губернатора Столипіна роззброїтися і видати заводіяк вони відповіли, що не бунтівники, що заводіяк серед них немає і що їм все одно: померти від голоду чи від чогось іншого. О восьмій вечора 3 червня на дзвіниці Адміралтейського собору в центрі Севастополя вдарили на сполох. За цим знаком городяни вийшли на вулиці, до них відразу приєдналася низка флотських та робітничих екіпажів. Вони вимагали повністю скасувати карантин і вигнати карантинних чиновників. Багатотисячний натовп, який зібрався під собором, рушив до будинку губернатора Столипіна, який охороняли 52 солдати. Бунтівники зім'яли їх, увірвалися всередину, витягли Столипіна й просто забили камінням і палицями до смерті. При цьому також загинув карантинний інспектор ‒ один з головних вигодонабувачів карантину. Це було повстання доведених до відчаю людей проти хабарництва і насильства.

‒ Якими були подальші дії бунтівників?

‒ Вони розділилися на дві частини. Одні рушили знімати блокаду з Корабельної слобідки. У підсумку на солдатів в оточенні напали відразу з двох сторін. Полковник Воробйов наказав стріляти у повстанців з гармат, але солдати відмовилися і в результаті вбили його самого, інших упертих офіцерів взяли в полон. Так військові приєдналися до повсталих. Стали шукати того самого лікаря Павла Верболозова, але він, переодягнувшись у солдата, сховався і пересидів повстання на Північній стороні. Тим часом друга частина бунтівників почала хапати чиновників і офіцерів прямо у них на квартирах, вимагаючи розписок про те, що в місті немає чуми. До півночі заколотники захопили все місто, пограбувавши 42 будинки чиновників, торговців і комісіонерів, які наживалися на карантині. Міська поліція втекла з Севастополя, а гарнізон відмовився виступати на придушення бунту ‒ частина рядового складу приєдналася до повсталих. І все це ‒ лише у перший день повстання. На ранок 4 червня залякані чиновники, які залишилися в живих, нарешті видали наказ про скасування всіх карантинних заходів. Вже 5 червня про те, що сталося дізналися в Сімферополі.

‒ Як же вищій владі вдалося придушити цей бунт?

‒ Ніякого плану у повстанців не було, тому серед них самих починається розлад. Це дрібні торговці, ремісники, біднота. У тодішньому Севастополі не знайшлося харизматичного лідера, який претендував би на владу. У радянській історіографії бунт був названий антицарським, антиурядовим, але в дійсності людей мало цікавила політика ‒ їм треба було просто знести карантин. З іншого боку, флотські екіпажі могли не розуміти, що вслід піде серйозне покарання. У результаті найвідчайдушніші бунтівники спробували прорвати карантинне оточення Херкулідзева в напрямку Балаклави, щоб з'єднатися там з незадоволеними кримськими татарами. Ця спроба провалилася, а вже ввечері 5 червня всі заколотники в місті розійшлися по домівках. Тим часом до околиць стали стягуватися вірні уряду війська. Закінчився бунт тільки 7 червня, коли в місто вступила спеціально викликана з Феодосії дивізія генерала Тимофєєва. Бунтівні флотські екіпажі були узяті в полон.

‒ Це навчило чогось тодішню російську владу?

‒ Одні хотіли розслідувати, як все було, покарати винних і виключити зловживання в майбутньому. Одна комісія зібрала 114 томів скарг на міську владу, інша встановила, що з 70 тисяч рублів, спрямованих для надання допомоги, Севастополь отримав лише 23 тисячі, а все інше було вкрадене чиновниками, офіцерами, спекулянтами. Інша течія при владі, до якої належав і генерал-губернатор Воронцов, пропонувала покарати тільки бунтівників і залишити все як є. У пику першим двом комісіям створили третю, яка, природно, зробила висновок, що зловживань не спостерігалося, що в місті все було в порядку, а попередні перевірки були політично заангажовані.

Справа дійшла до імператора Миколи Першого, і він повірив у висновки Воронцова. У решті решт військові суди розглянули справи шести тисяч осіб ‒ на хвилиночку п'ятої частини населення міста! З них засудили понад півтори тисячі осіб, половину з них ‒ до смертної кари. Втім, пізніше ці вироки були переглянуті, і в серпні 1830 року публічно розстріляли лише сімох. Разом з тим більше ніж чотири тисячі матросів разом з сім'ями були насильно виселені з Севастополя і розселені по всій імперії. Дорогою в це заслання багато хто помер, серед них жінки і діти, а повсталі слобідки в результаті все ж спалили. Більш-менш цінне майно у людей конфіскували, так що російська влада ще й нагрілася на цих нещасних. Ніяких уроків з бунту, очевидно, не зробили. Це призвело до відкладеної катастрофи, коли чверть століття по тому Чорноморський флот, вражений усіма тими ж проблемами, зазнав принизливої поразки від англо-французьких військ у Кримській війні.

(Текст підготував Владислав Ленцев)