Безсоромність імперії, що гине. Про нове обґрунтування анексії Криму

Спеціально для Крим.Реалії

Щоразу виправдовуючись на міжнародній арені з приводу анексії Криму, в Росії зрозуміли, що вживаних концепцій – «питання Криму вирішене назавжди», «народ Криму сам обрав шлях розвитку» і «це як дружина пішла від чоловіка» – вже стає недостатньо, вони спростовані і не працюють. Тому там накопичується все більше претензій до політтехнологів і теоретиків, на яких покладалося завдання створити переконливу теорію правомірності анексії Криму, з якою вони не впоралися, та й об'єктивно і не могли впоратися, оскільки це завдання свідомо нездійсненне.

Для «інформаційного супроводу» анексії в 2014 році була створена експертно-консультаційна рада, яку очолив московський політолог Сергій Міхєєв. Але призначення «варяга» явно зачепило самолюбство кримського політолога Олександра Форманчука, на поради якого раніше спиралися всі кримські функціонери. Але йому нічого не залишалося, як змиритися з посадою заступника і члена громадської палати. Як видно, Форманчук «допомагав» Міхєєву абияк, і той творив, на що вистачало його винахідливості. Заснував щомісячну програму «Відверта розмова», де Сергій Аксенов лише пояснював свої дії, сам Міхєєв часто невпопад коментував події в Криму і поза ним.

Але сьогодні зрозуміло, що завдання експертної ради провалене – Міхєєв створив навколо Криму скандальну ауру, але головного завдання так і не вирішив – переконливої концепції анексії Криму Росією московський політолог з дипломом МГУ так і не створив. Поступово раніше агресивний «голос Міхєєва» в кримському ефірі затихнув, з часом й зовсім припинився. І тепер Форманчук вирішив, що настав його час.

Проросійський кримський політолог Олександр Форманчук

Він став незвично часто коментувати події в газеті «Крымские известия», які, як видно, тепер уже зробили ставку не на московського, а на місцевого політтехнолога. Пропонуючи чергове інтерв'ю Форманчука, редактор так і пише: «В особі громадської палати РК наша газета знайшла вірного і надійного друга. Резонансні теми ми або разом обговорювали, або журналісти доносили їх до читача, розширюючи тим самим дискусійний простір».

І ось Олександр Форманчук, шкірою відчуваючи недостатність Міхєєвської теоретичної схеми, вирішив внести в пояснення анексії Криму щось нове, а, по суті, повернути глибоко старе, що свого часу не пройшло перевірку реальністю. У методичному плані це свідчить про глибоку кризу теоретичної думки в сучасній Росії, яка, будучи не в змозі пояснити реальність і створити прогресивні концепції, хапається за старі, відкинуті схеми. Втім, не дивно. Адже сама російська політика сьогодні – це давній ретроградний метод просування своїх інтересів методом погроз і грубої безсоромної сили, засуджений у другій половині ХХ століття.

Тоді, за часів підписання Гельсінського акта, в період тріумфального утвердження міжнародного права, розрядки світової напруженості, ніхто не припускав, що російські політики в ХХI столітті відкинуть усі ці досягнення людства і повернуться до політики грубої сили. І теоретичні схеми їхніх політологів пішли тією ж стежкою, причому без обов'язкового для теоретиків аналізу й осмислення. Так робить і Олександр Форманчук.

У новому інтерв'ю «Як би західні політики не виряджалися в одяг миротворців, ніхто, крім Росії, щиро у мирі не зацікавлений» («Как бы западные политики ни рядились в одежды миротворцев, никто, кроме России искренне в мире не заинтересован») Форманчук воскрешає теоретичні суперечки початку 20-х років минулого століття про спосіб створення СРСР і пояснює численні конфлікти, в тому числі й анексію Криму, неправильним створенням СРСР. Потрібно сказати, що у нас дуже довго про це мовчали, вважали питання зрозумілим і вирішеним. У вишах з історії КПРС це питання не ускладнювали. Йшлося про те, що перемогла концепція Леніна, а її правомірність підтверджується тим, що СРСР існує.

Але коли СРСР розвалився, то ні в 90-х, ні на початку двотисячних, ніхто не бачив причини розвалу в тому, що СРСР, мовляв, був неправильно створений. Сьогодні ж Олександр Форманчук без жодного аналізу і підстав воскрешає теорію Сталіна. Він каже: «Сьогодні є очевидним глибокий прорахунок Леніна, який запропонував ідею федеративного устрою Радянської держави, на відміну від Сталіна, який наполягав на автономізації. Вона означала практично збереження губернського принципу управління територіями, що існувало в царській Росії... Проявом помилки Леніна стали події 90-х років, коли з об'єктивних причин спалахували один за одним міжетнічні конфлікти». До них він відносить і проблему Криму.

Те, що цей висновок зроблений без аналізу, з помилкою, цілком очевидно. Форманчук не бачить, що СРСР створювався за концепцією Леніна як добровільний союз рівноправних республік, які мають право виходу, що означає перемогу Леніна в теорії. Але на практиці-то як за життя Сталіна, так і після нього, цими республіками керували як безправними губерніями, що означало перемогу Сталіна на практиці. Саме це – тобто сталінські методи управління республіками, якими мали керувати принципово інакше, і стало причиною розвалу СРСР. Тобто не теоретична концепція союзних республік, а сталінська концепція автономізації, проведена в життя на практиці, і стала крахом для СРСР. Якби від початку центр управління перебував у республіках, наприклад, як у США, то, можливо, ми мали б зовсім інший союз, і, можливо, досі б жили в ньому.

Форманчук стверджує, що в Російській імперії, мовляв, «у разі виникнення міжетнічних проблем вони просилися до складу Російської імперії. Так було з Грузією, так і практично з усім Північним Кавказом, хоча Росії й довелося заплатити за нього 200 тисячами життів». Форманчук навіть тут не помічає відсутності логіки: якщо ж усі вони просилися в Росію, то в ім'я чого Росія поклала у війні з горцями, які «просилися», 200 тисяч життів? Форманчук ніколи не читав «Козаків» і «Хаджі-Мурата» Толстого? Свого часу нас всіх запевняли, що всі республіки просилися, але тепер-то багато хто знає, як було насправді і скільки життів поклала більшовицька влада в 20-30 роках за «добровільне» входження в СРСР, за «добровільну» колективізацію, індустріалізацію тощо. Навіщо виправдовувати анексію для недосвідчених кримських читачів, вкладаючи в мізки давно спростовані теорії?

Олександр Форманчук весь процес розвалу СРСР ставить з ніг на голову. Він нагадує, що «на думку західних політиків, він стався лише наполовину, і процес цей не можна вважати закінченим, поки не буде зруйнована Росія». Хоча це не «на думку західних політиків», а так насправді і є. Процес розпаду Російської імперії сильно затягнувся: в 20-х роках вона була модернізована під виглядом СРСР, у 90-х роках – під виглядом СНД, на початку 2000-х років – під виглядом федерації все ще силоміць утримуваних національних утворень. Чечня спробувала добровільно вийти, і всі знають, що з цього вийшло. Після цього більше ніхто не намагається.

І тут вже теоретикам, які обслуговують російську владу, як Олександр Форманчук, діватися нікуди. Вони, з одного боку, заперечують процеси розпаду, звинувачують у цьому зовнішнього ворога. Він пише: «Тому вони і стимулюють пояс напруги навколо нашої країни. І як би західні політики не виряджалися в одяг миротворців, ніхто, крім Росії, щиро не зацікавлений у мирі».

По-друге, ці теоретики підкреслюють миролюбство Росії. Але кого це зараз – після Афганістану, після України, після Сирії, Лівану, Нагірного Карабаху, Придністров'я і багатьох інших конфліктів, по суті ініційованих і підтримуваних Росією, – здатне обдурити. Зараз, коли Росія говорить про мир, всі розуміють, що мова, власне, не про мир, а про перепочинок для Росії. Її «яструби» не очікували, що зустрінуть на світовій арені такий дружний спротив силовим методам, не очікували, що анексія Криму та війна в Україні, перетворення півострова на форпост імперії посеред мирного раніше Чорного моря, автоматично наблизить до її кордонів сили НАТО. І тепер вони заговорили про мир, тому що світова спільнота вимагає від Росії відкату, як мінімум до ситуації 2013 року. Крики Росії про мир – це спроби зберегти статус-кво без відкату назад, відходу від захоплених позицій.

Історія повторюється. Росія продовжує ставитися до своїх «суб'єктів федерації», до колишніх республік, як раніше до губерній, а не як до партнерів, що і стимулює процес розпаду. Форманчук посилається на Сергія Міхєєва, каже, що «колишні радянські республіки як держави практично не відбулися. Крім хіба що прибалтійських, включених в орбіту Євросоюзу і НАТО... А всі решта показали нездатність сформувати і розвинути власну державність, в іншому випадку не йшли б на конфронтацію з Росією».

Стара й неспроможна казка. Він вважає, що єдиний показник держави, що відбулася, це «неконфронтація з Росією». Насправді сама Росія ще не відбулася як суверенна держава і бродить між федерацією та імперією. Всі держави проходять різні етапи розвитку, різні поверхи становлення, вони досконалі й недосконалі по-різному. Але всі вони – самостійні держави і будь-які їхні недоліки або навіть помилки – не привід для Росії втручатися в їхні внутрішні справи. Росія ж своїм втручанням постійно намагається перешкодити оточуючим державам повною мірою відбутися і стати досконалішими. На відміну від НАТО і Євросоюзу, які за словами самого ж Форманчука вже допомогли прибалтійським республікам відбутися і стати сучасними державами. Росія тому й перешкоджає колишнім республікам, як Україна, вступити в Євросоюз і в НАТО, щоб називати їх такими, що не відбулися.

Колись радянські газети таврували «імперіалістів усіх мастей», публікували на них непристойні карикатури, але сьогодні російські теоретики, навіть не соромлячись, розхвалюють імперськість Росії. Олександр Форманчук всіляко стверджує, що всі країни, що прилягають до Росії, це зона її інтересів, в якій вона повинна бути неподільною господинею. Він пропонує «примусити Лукашенка» (президента суверенної держави!), критикує Зеленського, заохочує втручання Росії у внутрішні справи азіатських держав, виправдовує загрози Росії всьому світу, при цьому констатує, що «Росія серйозно зміцнює свою обороноздатність, у тому числі і в Криму. Півострів стає плацдармом військової протидії».

Його роздуми про те, що Росія може піти шляхом висунутої Сергієм Карагановим теорії «неоізоляціонізму» не повинна нікого заколисувати. Неоізоляціонізм – теорія нової імперії. Форманчук каже, що «рано чи пізно вони (республіки – авт.) визнають це і повернуться в лоно російського впливу, але на добровільній основі». Хочеться запитати: на «добровільній» основі – тобто шляхом анексії, як Крим? Хто це добровільно повертається в зону чужого впливу?

Він робить висновок, що «необхідно мати ідеологічне обґрунтування своєї імперськості. Через 20 років у Росії виросте нове покоління, виховане на принципах масового споживання... Ми можемо вижити тільки як імперія і нам слід, не соромлячись, визнати це. За радянських часів це поняття носило негативний відтінок, але, погодьтеся, Росія тому й змогла створити таку державу, що не пригнічувала народи, котрі входили до її складу, а захищала їх, розвивала їхні території (часто на шкоду собі), забезпечувала міжнаціональну злагоду і гармонію... Період, коли у світі виживатимуть лише сильні імперії, неминучий».

Уже немає зрозумілих пояснень того, як російські політологи постійно повторюють ці суперечливі твердження. З одного боку, загальновизнано, що Російська імперія була «в'язницею народів», що в СРСР відносини республік були нерівноправними, що Крим, як у 1783 році, так і в 2014-му приєднаний до Росії військовою силою, що історія СРСР складалася з безлічі повстань проти влади як у самій Росії, так і в національних республіках, що Сталін проводив кордони, як заманеться, а гармонія і міжнаціональна злагода були тільки у сфері пропаганди, але не в житті, інакше СРСР не розпався б.

Вони згодні, що СРСР був імперією, але в той же час наполягають, що і Росія знову повинна бути імперією. І той факт, що тоді її доля буде такою ж, як і доля СРСР, їх, мабуть, не хвилює. Втім, завдання експертно-консультаційної ради, по суті, спочатку в тому й полягало, щоб створити теорію імперськості Росії для виправдання «сфер впливу», в тому числі й анексії Криму. Робота, як видно, йде повним ходом.

Тільки цього разу світ не повинен змиритися з тим, що через політику більшовизму й імперськості СРСР, ХХ століття виявилося фактично втраченим для розвитку шостої частини земної суші, і якщо імперськість Росії здійсниться, тоді і все XXI століття в «зоні впливу» Росії буде також бездарно втраченим для цілої низки нових поколінь, для мільйонів людей на пострадянському просторі.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції