Ліга Сулькевича. Литовські татари при владі в Криму. Частина 10

(Продовження, попередня частина тут)

Спеціально для Крим.Реалії

Понад 100 років тому, 25 червня 1918 року, в Криму розпочав свою діяльність перший Крайовий уряд ‒ перехідний орган влади півострова в буремні роки воєн та революцій. Цікавою особливістю цього уряду була робота в ньому на керівних постах не кримських, а литовських татар на чолі з прем'єром Сулейманом Сулькевичем. Як вони опинилися на півострові, і чим закінчився цей інтернаціональний експеримент ‒ читайте в циклі ексклюзивних матеріалів на Крим.Реалії.

Давид Туган-Мірза-Барановський

Давид Іванович Туган-Мірза-Барановський походив з давнього роду, який переселився до Литви з Дагестану в 15 столітті й відзначався військовими звершеннями. У середині 17 століття рід піднявся й розбагатів завдяки перемогам на полі бою. Відтоді представники однієї з гілок роду постійно несли кінну службу на вищих посадах у Литві, а потім ‒ у Росії, зберігши мусульманське віросповідання. З цього роду походила мати одного нашого героя: кримського міністра юстиції Олександра Ахматовича.

Давид народився 5 травня (23 квітня) 1881 року в родині генерала Івана Давидовича Туган-Мірзи-Барановського, з 1908 року служив в управлінні Київського військового округу, так що доля хлопчика була визначена. Початкову освіту Давид отримав у Петровському Полтавському кадетському корпусі, а після досягнення повноліття вступив на військову службу 12 вересня (31 серпня) 1899 року. Наступні три роки він провів у Михайлівському артилерійському училищі, після закінчення якого 23 (10) серпня 1902 року випущений підпоручиком у гвардійську кінноартилерійську бригаду. Ще рівно через три роки підвищений до поручика.

З 1905 до 1909 року Барановський навчався в Миколаївській академії Генштабу, яку закінчив з відзнакою («за 1-м розрядом») і підвищенням до капітана. З 26 (13) жовтня 1909 до 14 (1) жовтня 1910 був відряджений (стажувався) в офіцерську кавалерійську школу, з 29 (6) листопада того ж року до 29 (6) листопада 1912 року командував ескадроном у лейб-гвардійському Гродненському гусарському полку. А 5 травня (22 квітня) 1913 року був призначений старшим ад'ютантом штабу гвардійської стрілецької бригади й на цій посаді зустрів Першу світову війну.

Вже на самому початку бойових дій Барановський зумів відзначитися тим, що «в бою гвардійської стрілецької бригади з надмірно більшим супротивником 21 вересня 1914 року біля міста Опатов сприяв начальнику бригади в досягненні поставленої йому цілі під згубним вогнем супротивника своєю доблесною та самовідданою діяльністю».

Після цього на Барановського проливається дощ нагород. Уже в грудні 1914 року йому дарують орден св. Володимира 4-го ступеня з мечами і бантом; 16 (3) січня 1915 року ‒ Георгіївську зброю; у лютому того ж року ‒ орден св. Анни 4-го ступеня, а в березні ‒ св. Анни 3-го ступеня з мечами і бантом. Орден св. Станіслава 2-го ст. з мечами знайшов героя в червні 1915 року.

28 (15) червня 1915 року Барановський отримав звання підполковника та нову посаду ‒ штаб-офіцера для доручень при штабі 18-го армійського корпусу. З 15 (2) жовтня того ж року до 23 (10) вересня наступного перебував на аналогічній посаді при штабі Гвардійського корпусу. У цей день призначений виконувачем обов'язків начальника штабу 2-ї гвардійської піхотної дивізії, а 19 (6) грудня 1916 року отримав звання полковника та призначення начштабом гвардійської стрілецької дивізії.

Після початку революції Туган-Мірза-Барановський активно долучився до політичного життя, навесні 1917 року був обраний до Всеросійської Мусульманської військової ради («Шуро»), ставши її київським представником («комісаром») при Українській Центральній Раді. Також з 24 (11) червня та, ймовірно, до початку березня 1918 року виконував обов'язки начальника штабу 2-ї гвардійської кавалерійської дивізії. Саме через нього Мусульманське Шуро 25 березня та 18 квітня 1918 року намагалося отримати у Ради право перекинути мусульманські частини до Криму, але невдало.

Про службу Барановського у 1918 році надійних відомостей немає, можна припустити, що влітку він перебрався до Криму, де за відсутності регулярних збройних сил вів приватне життя. Все змінилося у грудні, коли на півострові почалося відродження Кримського кінного полку. Перший час в ньому було всього 27 офіцерів і кількасот солдатів, але вже на початку лютого 1919 року перший дивізіон полку був укомплектований, і його командувачем був призначений Барановський.

Як згадував однополчанин, «новий командир справив на всі чини дивізіону найкраще враження; привітний, ніколи не підвищує голосу, але вимогливий на службі. Якщо кому-небудь робив зауваження, то у вкрай делікатній формі, але так вмів сказати, що той, хто отримав зауваження, був готовий на все, лише б іншого разу не заслужити його».

У серпні 1919 року Барановський отримав під своє командування зведений драгунський полк (74 офіцери, 841 солдат і 253 коня), з яким очолив успішну атаку на захоплену більшовиками Одесу. У жовтні підвищений до начальника Дністровського загону військ. У квітні за розпорядженням полковника в армію були прийняті аксесуари похідної мечеті (два Корани зі срібними кришками, кафедра для проповіді мулли, килими, люстри), передані Таврійським магометанським духовним правлінням. У травні він став командиром 2-го тубільного кінного полку Російської армії барона Петра Врангеля, в якому служило чимало мусульман. У липні того ж року став начальником штабу інспектора врангелівської кінноти (про самого інспектора Якова Юзефовича ми говорили минулого разу) і залишався на цій посаді до евакуації з півострова в листопаді 1920 року.

У 1921 році вже в еміграції на острові Лемнос Барановський отримав останнє звання ‒ генерал-майора ‒ і призначення начальником штабу Кубанського корпусу. Але вторгнення в радянську Росію не сталося, тому генерал залишився в Європі: спершу в Югославії, потім з 1934 року ‒ у Франції, а в 1938 році переїхав до Польщі й оселився у Варшаві. Там він знову долучився до громадської роботи: був обраний головою Об'єднання лейб-гвардійців Кінної артилерії та керівником Комітету будівництва мечеті при польському МЗС.

Помер Давид Іванович Туган-Мірза-Барановський 29 серпня 1941 року й був похований на мусульманському кладовищі Варшави.

Стефан Соболевський

Стефан (Степан-Мустафа) Якович (Якубович) Кан-Кірант-Мірза-Соболевський походив з роду ногайських ханів, що зберегли ісламське віросповідання й дали Російській імперії чимало воїнів (наприклад, теж мусульманина Степана Михайловича Соболевського з Мінської губернії). Народився Стефан 12 жовтня (30 вересня) 1879 року у дворянській сім'ї у Віленській губернії, закінчив, як і більшість вихідців звідти, Полоцький кадетський корпус і ще до настання повного повноліття 12 вересня (31 серпня) 1897 року вступив на військову службу.

Відразу ж Соболевський був відряджений до Михайлівського артилерійського училища, яке закінчив з присвоєнням чину підпоручика 26 (14) листопада 1899 року, а після випуску розподілений у 30-у артилерійську бригаду, розквартировану в Мінську. Там він займався бюрократичною роботою в 6, пізніше в 8 батареї. До речі, наприкінці 1901 року бригаду очолив тезка нашого героя, генерал-майор Степан Соболевський, а в 1903 році на службу сюди ж прибув і молодший брат Стефана ‒ підпоручик Михайло.

21 (8) серпня 1902 року Соболевський був підвищений до поручика і став ад'ютантом 3 дивізіону в своїй бригаді, у листопаді 1904 року вступив до Миколаївської академії Генерального штабу, але через російсько-японську війну перервав курс і брав участь у бойових діях як старший офіцер 7 батареї. Після закінчення війни 21 (8) серпня 1906 року був підвищений до штабс-капітана, отримав перші нагороди ‒ орден св. Станіслава 3-го ступеня та медаль Товариства Червоного Хреста (1907 р.). Академію Стефан закінчив з відзнакою («за 1-м розрядом») з присвоєнням чину капітана 15 (3) травня 1908 року та з зарахуванням до Генерального штабу.

З листопада 1908 до листопаду 1910 року Соболевський командував ротою в 16-му стрілецькому полку 15-ї піхотної дивізії в Одесі, де проходив службу й сам Матвій (Сулейман) Сулькевич. Потім наступні три роки, знову з листопада до листопада, був помічником старшого ад'ютанта Приамурського військового округу. Наприкінці 1911 року нагороджений орденом св. Анни 3-го ступеня. З 25 (12) серпня до 24 (11) листопада 1913 року він був прикомандирований до офіцерської повітроплавної школи, яку закінчив льотчиком-спостерігачем, а рівно через місяць після випуску призначений старшим ад'ютантом штабу 21-го армійського корпусу. У лютому 1914 року вирушив до Вінниці стежити за підготовкою до мобілізації сил корпусу й на цій посаді зустрів Першу світову війну.

У серпні 1914 року Соболевський воював в Австрії, з листопада займав посаду старшого ад'ютанта 1-ї армії та її військового цензора. 19 (6) грудня 1914 року був проведений в підполковники з призначенням старшим ад'ютантом відділу генерала-квартирмейстера штабу 3-ї армії. Підвищений до полковника 28 (15) серпня 1916 року та призначений начальником штабу 112-ї піхотної дивізії (з жовтня того ж року ‒ виконувач обов'язків, 16 (3) січня 1917 року вступив на посаду). З 4 вересня (22 серпня) 1917 року та, ймовірно, до березня наступного року очолював 24-й Симбірський піхотний полк на Західному фронті. За час війни нагороджений: у 1914 році ‒ орденом св. Станіслава 2-го ступеня з мечами, у 1915 році ‒ св. Анни 2-го ступеня з мечами, св. Володимира 4-го ступеня з мечами та бантом і св. Анни 4-го ступеня.

Про діяльність Соболевського упродовж більшої частини 1918 року достовірних відомостей немає, але дуже ймовірно, що влітку він опинився в Криму. У жовтні на півострові створений Кримський центр Добровольчої армії, на базі якого у грудні того ж року розгорнуть Кримсько-Азовський корпус, а в січні 1919 року ‒ Кримсько-Азовську армію. У лютому посаду начальника експлуатаційного відділу в Управлінні військових сполучень цієї армії обійняв генерал Петро Махров, товариш зі служби Соболевського в Мінську, а Стефан 6 квітня став його помічником.

Ось яку характеристику дав йому Махров:

«Соболевський був татарином. Невеликого зросту, худорлявий, з типовим монгольським обличчям, він швидше був схожий на японця. Йому було близько сорока років. Він був освіченим офіцером Генерального штабу і, якби не пив, то з нього вийшов би прекрасний у всіх відношеннях офіцер».

На цій посаді Соболевський залишався до липня 1919 року, а потім став виконувачем обов'язків начштабу 9-ї Донської кінної дивізії. У перших числах жовтня знову став помічником Махрова, в той момент начальника військових сполучень Кавказької армії (її штаб очолював наш старий знайомий Юзефович).

Після відходу «білих» до Криму навесні 1920 року Соболевський залишився на півострові, 21 вересня отримав своє останнє звання ‒ генерал-майора ‒ і посаду начальника штабу 2-ї Донської кінної дивізії. З нею ж він і вирушив в евакуацію під час захоплення Криму «червоними» у листопаді.

Соболевський був одружений із Антоніною Демушевською християнського віросповідання. Помер Стефан Якубович Кан-Кірант-Мірза-Соболевський у вигнанні в 1921-му або на самому початку 1922 року.

Далі буде.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції