Близькі до Херсонесу, а до Боспору ще ближче: печеніги в Криму

Спеціально для Крим.Реалії

Одним із народів, яким особливо не пощастило в історичній пам'яті Східної Європи, є печеніги. Перемогами над ними хвалився ще київський князь Ярослав Мудрий тисячу років тому, а у 2010 та 2020 роках критично про них відгукувався президент Російської Федерації Володимир Путін. А ось захисників у печенігів, на відміну від тих самих монголів, сьогодні немає. Ким же були печеніги і яку роль відіграли в історії Криму?

Печеніги – кочовий тюркський народ, чия прабатьківщина розташовувалась у Центральній Азії. На початку ІХ століття через поразку від могутнього огузького союзу племен печеніги були змушені переселитися на захід – у простір між Уралом та Волгою. Це призвело до початку серії воєн із стародавніми мадярами, з яких печеніги щоразу виходили переможцями. Імператор Костянтин Багрянородний у трактаті «Про управління імперією» писав, що народ угорців «вельми страшиться і боїться згаданих пачинакитів тому, що був неодноразово переможений ними і підданий майже повному знищенню», і ще кілька разів повторював цю думку.

На початку 830-х років печеніги перейшли Волгу і напали на Хозарський каганат, але зазнали поразки. Однак вони не відступили, а атакували союзних хозарам угорців. У результаті мадяри були змушені тікати з Леведії (північно-східне Причорномор'я) до Ателькузи (північно-західне Причорномор'я).

Минуло близько півстоліття, і до Волги прибули огузи. У союзі з хозарами вони ще раз розбили печенігів, тож ті розкололися на кілька груп. Одна частина «за власним бажанням» залишилася у Заволжі та ввійшла до складу огузского союзу, зберігши низку етнографічних особливостей. Інші близько 889 року рушили далі на захід. Завоювання Причорномор'я пройшло практично миттєво – вже до 896 року угорці були остаточно витіснені в Паннонію, і між Дунаєм і Доном у печенігів не залишилося суперників.

Імператор писав, що вся «Пачинактія» ділиться по Дніпру на дві частини. Арабський трактат Х століття «Худуд аль-Алам» згадує країни «тюркських печенігів» та «хозарських печенігів», і досі немає повної ясності щодо того, як узгодити ці відомості. Пояснення, до якого схиляюся я, полягає в тому, що земля тюркських печенігів – «старіша» країна в Заволжі, в якій вони жили до вторгнення огузів, а земля хозарських – «новіша», і ось вона вже ділилася по Дніпру.

Печенізький народ складався з восьми «фем», тобто орд або вождівств (по чотири на кожній стороні Дніпра), а ті – на 40 пологів. Три вождівства вважалися головними, але єдиного політичного утворення печеніги не сформували – за традицією влада вождя після смерті переходила не до сина чи брата, а до двоюрідного брата чи племінника, тому концентрація влади в руках однієї родини була неможлива.

Досить численні та войовничі печеніги примудрялися воювати з усіма сусідами. Арабський письменник Гардізі повідомляв, що «з кожного боку до них примикає якийсь народ; зі сходу – кипчаки, із південного заходу – хозари, із заходу – слов'яни; всі ці народи здійснюють навали, нападають на печенігів, ведуть їх у полон і продають». Але й ті не залишалися у боргу. Як написано в «Про управління імперією», печеніги «можуть легко нападати на землю росів та угорців, вести в рабство їхніх дружин та дітей та руйнувати їхню землю».

На початку Х століття печеніги проникли і до Криму. За словами Багрянородного, кордон Печенігії до «Херсона дуже близький, а до Боспору ще ближче». В результаті півострів опинився під загрозою: «Оскільки цей народ пачинакитів сусідить з областю Херсона, то вони, не будучи дружньо налаштовані до нас, можуть виступати проти Херсона, здійснювати на нього набіги і руйнувати і сам Херсон, і так звані Клімати».

Можливо, якісь кримські міста, залишаючись політично візантійським, потрапили в таку саму економічну залежність від Печенігії, в якій раніше перебували від Хозарського каганату. У Судаку у шарі XI століття фіксуються фрагменти ліпного печенізького посуду, а явно християнських могилах – кочівницькі прикраси. Втім, це, скоріш за все, вказує на печенізьких купців у місті, ніж на постійне населення – у тому ж шарі трапляються й речі з Русі. Такі ж сліди печенігів виявлено на Боспорі та в Тмутаракані.

Не виключено, що й укріплення на гірському масиві Бойка поблизу Мангупа, зведені на початку Х століття, призначалися захисту від печенігів. Втім, тоді кочівники туди так і не вторглися.

Однак головним заняттям печенігів була не війна, а мінова торгівля, і завдяки їй цей народ став дуже багатим. Арабські автори одностайні в тому, що причорноморські печеніги володіють не лише численними стадами та табунами, а й золотим і срібним посудом та дорогим одягом (а заволзькі, яких бачив Ібн Фадлан у 922 році, були бідними). Імператор повідомляє, що «роси заклопотані тим, щоб мати мир із пачинакитами. Адже вони купують у них корів, коней, овець і від цього живуть легше та ситніше».

Друге джерело статків печенігів – посередницькі послуги Візантії. Багрянородний пише про це так: «Я вважаю завжди дуже корисним для василевса ромеїв бажати миру з народом пачинакитів, укладати з ними дружні угоди та договори», для чого щороку відправляти до них посланця «з належними та підходящими дарами для народу», а натомість брати заручників. За його словами, печеніги «торгують з херсонітами, і виконують доручення як їх, так і василевса і в Русі, і в Хазарії, і в Зихії, і в усіх тамтешніх краях, отримуючи, зрозуміло, від херсонітів заздалегідь узгоджену плату за цю послугу , відповідно до важливості доручення та своїх праць». У «гонорар» входили тканини, спеції та прикраси, «адже, будучи вільними і наче самостійними, ці самі пачинакити ніколи і ніякої послуги не здійснюють без плати».

Імператорський посланець може діяти через Херсон – «одразу послати вісника до Пачинакії та вимагати від них заручників і охоронців», а може й самостійно розшукати печенігів, піднявшись на судні Дніпром або Дністром. Втім, і в цьому випадку спочатку відбувається обмін заручниками, а потім – дарами. Багрянородний пояснює причину такої обережності: «Ці самі пачинакити, будучи ненаситними та вкрай жадібними до рідкісних у них речей, безсоромно вимагають великих подарунків: заручники домагаються одного для себе, а іншого для своїх дружин, охоронці – одного за свою працю, а іншого за втому їхніх коней».

Але йти на це було абсолютно необхідно, оскільки завдяки печенігам Візантія контролювала ситуацію в Причорномор'ї – бо «поки василевс ромеїв перебуває у мирі з пачинакитами, ані роси, ані угорці не можуть нападати на державу ромеїв за законом війни, а також не можуть вимагати у ромеїв за мир великих і надмірних грошей і речей, побоюючись, що василевс вживе силу цього народу проти них, коли вони виступатимуть на ромеїв». Більше того, роси без попередньої домовленості з печенігами не могли навіть торгувати з Константинополем, оскільки кочівники контролювали дніпровські пороги.

«Так-то, – підсумовує імператор, – треба домовлятися з ними, щоб, коли у василевса з'явиться потреба в них, вони б виконали службу – чи то проти росів чи проти булгар, чи то проти угорців, бо вони можуть воювати з усіма ними і, багаторазово нападаючи на них, стали нині страшними».

Перша спроба домовитись, щоправда, провалилася. У 913 році розпочалася чергова болгаро-візантійська війна, вкрай невдала для Константинополя – болгарський цар Симеон навіть брав місто в облогу. Тоді стратиг Херсона Іоанн Вога, ймовірно, печеніг (або хозарин) за походженням, запропонував імператриці Зої свої послуги. Як пише Продовжувач Феофана, він просив найвищий в імперії титул патрикія, «пообіцявши підняти проти Симеона печенігів. Досягши бажаного і взявши дари, він вирушив у печенізьку землю. Іоанн уклав договір, узяв заручників і разом із ними повернувся до міста, заручившись згодою печенігів переправитися і воювати Симеона».

Зібравшись із силами, візантійці влітку 917 року атакували болгар. На допомогу сухопутній армії були послані «на річку Дунай з усіма кораблями патрикій Роман, друнгарій флоту, а також Іоанн Вога – привести печенігів, як говорилося. Друнгарію Роману було наказано переправити печенігів на допомогу Льву Фоці проти болгар, проте між Романом та Іоанном почалися чвари і суперечки, і печеніги, бачачи, як вони ворогують і сваряться між собою, повернулися додому». 20 серпня візантійці зазнали страшної поразки, а пізніше проти стратигів, включаючи Романа та Іоанна, було висунуто звинувачення. Роман був засуджений до осліплення, але помилуваний імператрицею, а потім і сам став імператором. Цілком ймовірно, що саме досвід Іоанна був осмислений Багрянородним.

Перша достовірна зустріч печенігів з Руссю відбулася 915 року – тоді вони уклали договір із князем Ігорем, а потім рушили до Дунаю, мабуть, у рамках угоди з Візантією. 920 року Ігор виступив проти печенігів, але, певно, без особливого успіху. У 943-944 роках з'єднане військо русів і печенігів вирушило в похід на Візантію, але до війни на той раз не дійшло – візантійці відкупилися від ворогів. Після цього два десятиліття про печенігів на Русі не було чути, що не скасовувало малої війни у нижньому Придніпров’ї.

Як повідомляв Багрянородний, «якщо роси не перебувають у світі з пачинакитами, вони з'явитися не можуть, ні заради війни, ні заради торгівлі, бо коли роси з човнами приходять до річкових порогів і не можуть пройти їх інакше, ніж витягнувши свої човни з річки і переправивши, несучи на плечах, нападають тоді на них люди цього народу пачинакитів і легко – не можуть же роси двом труднощам протистояти – перемагають і влаштовують різанину». І в іншому місці: «І якщо море, як це часто буває, викине моноксил на сушу, то всі [інші] причалюють, щоб разом протистояти пачинакитам». Саме так і загинув 972 року князь Святослав, повертаючись Дніпром до Києва.

Незадовго до цього, 965 року, відбулися дві важливі події. По-перше, Святослав захопив Саркел, остаточно підірвавши хозарський вплив у степах та посиливши свій. По-друге, на заволзьких печенігів знову напали огузи і перемогли їх, тож частина переможених втекла на захід (і ослаблена Хазарія не могла їм завадити). Через війну печеніги у Причорномор'ї посилилися, а напруженість у відносинах з Руссю сягнула краю. Тому коли у 968 році Святослав виступив проти Візантії, печеніги взяли в облогу Київ, і лише диво врятувало столицю Русі. Втім, того ж року мир був відновлений, і в 970 році печеніги та руси разом воювали проти Візантії. На Дунаї союзники були розгромлені візантійцями, але, можливо, саме тоді в залежність від печенігів потрапили кримські міста.

Цікаво, що на початку XI століття печеніги одночасно прийняли християнство та іслам. У 1008 році правобережні племена відвідав знаменитий місіонер Бруно Квертфурський, який хрестив там близько 30 аристократів і поставив печенігам єпископа. Це був другий (після хрещення угорців у 1000 році) епізод християнізації кочівників. Близько 1009 року інші племена печенігів стали мусульманами. Але, певно, печеніги Криму залишалися переважно язичниками. У похоронному обряді середньовічних кочівників півострова практично не фіксуються мусульманські та християнські елементи (крім згаданих вище купців у Сугдеї).

Після смерті Святослава ворожнеча печенігів із Руссю стала перманентною – понад два десятки сутичок за півстоліття, включаючи кілька облог Києва. Лише 1036 року печеніги зазнали нищівної поразки від князя Ярослава і відійшли від кордонів Русі. А 1048 року до Причорномор'я дісталися їхні древні вороги огузи, і Печенігія припинила існування. Народ печенігів перебрався на південь і на захід – у володіння візантійців та угорців – і там ще довго давався знати, а деякі з них навіть осіли на Русі. У Криму ж печеніги продовжували жити до кінця XI століття, поки остаточно не асимілювалися серед половвців.

Але то вже інша історія.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.