«Вас уряд виганяє». Закіє Касімова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Закіє Касимова, народилася у 1924 році в селі Ескі-Елі Бахчисарайського району (з 1945 Вишневе Нахімовського району міста Севастополь ‒ КР).

Переїхала до міста Новоросійська, це було моє сьоме місто, а батьківщина ‒ Крим... Я за все життя багато горя бачила, можна книгу написати... Але коротко опишу своє життя. Я одна живу, син помер у лікарні від цирозу печінки.

Склад сім'ї: батько Люман (1988 р.н.), мати Альме (рік народження не знаю), сестра Шевхіє. Сестру у 26 років вивезли німці на роботу до Німеччини, вона була в концтаборі.

Все майно ‒ будинок, корова, кури, великий сад ‒ зникло з депортацією. Будинок і тепер стоїть, я була там, але ті, хто в ньому живе, і близько мене до нього не підпустили... Доглядає за ним сусідка, бабуся 92 років, сказала, що вона нас не визнає.

Мене виховав дід Касим, батько моєї мами. Я ношу його прізвище. Його старший син Яг'я Касимов працював народним комісаром юстиції Кримської АРСР, були у діда також молодший син Аріф Касимов і дочка Хатідже, вона працювала вчителькою, померла в Узбекистані.

У 1939 році я закінчила школу ФЗН (школа фабрично-заводського навчання ‒ КР) у місті Севастополі, пройшла дворічні курси. Після закінчення направили на завод імені Орджонікідзе, я там працювала до кінця 1941 року.

Завод дуже бомбили, будівель не було, ми жили в тунелі завдовжки майже пів кілометра, практично без води та їжі ‒ один раз на день їли. Німці зайшли бомбити. Вони перестали, за ними наші почали бомбити місто. Жодної цілої будівлі не залишилося, ніби міста й не було ‒ повно всюди мертвих тіл. Наші запекло воювали, утримували сім місяців Севастополь.

У тітки Нуріє у будинку жив полковник. Зведення давав кожен день: кримські татари з німцями разом Севастополь тримають. Це брехня! Коли взяли Севастополь, жодного кримського татарина з німцями не було. Обдурив полковник Сталіна, досі наше ім'я паплюжать.

Я повернулася додому: мами й тата там не було.

18 травня 1944 року. Прийшли два солдати о 5 годині, розбудили мене, сказали: «Одягайтеся, вас виселяємо». «За що?» ‒ запитала я. «Ви зрадники», ‒ кажуть. Я їм відповіла: «Я комсомолка, під час війни працювала на заводі, де ремонтували кораблі. Мій дядько Яг'я Касимов працював наркомом юстиції Кримської АРСР. Другий дядько був на фронті, звідти його відрядили в трудармію. Сестричку Шевхіє вивезли до Німеччини, мама й тато пішли з дому, де зараз, я не знаю». Солдати сказали: «Вас уряд виганяє».

Нас, усе село, зібрали там, де три машини вантажні стояли. Я підійшла до майора, попросила дозволити дещо взяти, пояснила, що одну ковдру взяла, більше нічого не дали. Я йому розповіла про себе. Він тоді солдату наказав принести один мішок сухарів та крупи пшеничної. Принесли, я сіла в машину.

Бабусю та дідуся вислали з села Аджи-Булат (з 1945 року Углове Бахчисарайського району ‒ КР).

У Бахчисараї стояв товарний ешелон, нас завантажили, як худобу, в один вагон 70 осіб, спали сидячи. Їхали не знаємо куди ‒ вагони рідко відчиняли. Одні літні люди, діти, жінки. Один дід виколупав у вагоні дірку для туалету. Кватирки у вагоні були закриті ґратами. Нам довго нічого не давали їсти, потім почали баланду давати. Я їла свої сухарі, а люди, коли потяг зупинявся, намагалися варити суп або кашу. Люди виснажилися, двоє дідів померли від хвороби серця, їхні тіла викинули дорогою. У вагоні померла одна вагітна жінка ‒ не змогла народити дитину. В ешелоні не було лікарів і медсестер.

Через 25 днів двері вагонів нашого ешелону відчинили і сказали вийти. Приїхали на станцію Кармана в Узбекистані. Нас очікували узбечки, поруч стояли відра, повні каменів. Я запитала їх: «Навіщо ці камені». Вони відповіли: «Нас обманювали, сказали: зрадники, вороги їдуть». Жінки взяли свої відра та пішли...

Ми пішки рушили в бавовняний радгосп «Нарпай», 8-е відділення, відстань три кілометри, кругом бавовна. Я потрапила до 2-го відділення, де раніше в бараках жили п'ять тисяч ув'язнених, їх кудись відіслали. Кругом дувал (глинобитний або бруковий паркан у Середній Азії ‒ КР), нагорі на воротах колючий дріт. Навколо бараків росте бавовна. Нас там поселили. У ариках тече вода, каламутна від глини. Начальник Касимов як фашист ганяв народ батогом працювати на бавовну. Вікна в бараках були під ґратами, спали на підлозі, воду брали з арика. Ішли на плантацію дуже рано, поверталися дуже пізно. Спочатку за роботу не платили, тільки через рік з липня почали трохи платити.

Спека 50-60 градусів, комарі ‒ очі не можна відкрити, кусають. Неподалік, за три кілометри, були три болота з комарами. Народ почав хворіти на малярію, дизентерію. Жодних медикаментів не було. Тільки коли стали хворіти на малярію, почали давати акрихін. Лікарня була за два кілометри у центральному відділенні радгоспу, ставлення до нас там було, як до зрадників. Від голоду помирали, поховати людей сил не було. За дувалом зробили ями й там ховали. Вранці тіл уже не було, одні кістки ‒ голодні шакали з'їдали. Від смороду неможливо було спати. 50% нашого народу в цьому радгоспі померло. У радгоспі поблизу Беговата мої мама, тато, дідусь Касим і бабуся Феріде померли від голоду. Дядько та двоє дітей з ним там же померли. І в тому радгоспі теж померло 50% населення.

Я жила в цьому бараці три роки. Без дозволу нікуди не можна було йти, за це карали 20 роками в'язниці. Навіть у сусіднє село потрібно було брати дозвіл. Це ми добре знали.

У 1946 році старший лейтенант МВС Карімов допоміг знайти тата, він приїхав до мене. У 1944 році я захворіла на малярію, опухла від голоду. На добу давали кухоль баланди і трохи каші з крупи. Тільки на третій рік висилки нам почали давати продукти з американської допомоги.

Щомісяця ходили в центральне відділення на підпис. Ми, двоє жінок, не могли ходити. В комендатуру повідомили, що ми лежимо. Прийшла підвода і нас повезли до лікарні. Ми лежали там два місяці, заходили в кабінет міліції, відзначалися. Я розповіла старшому лейтенанту про себе. Він мені сказав: «У вересні відкриються річні медичні курси, туди підеш навчатися. Закінчиш, будеш працювати у своєму відділенні». Так я залишилася жива.

Отже, 1 вересня пішла навчатися. Через шість місяців вийшла заміж за водія, пів року разом жили, я завагітніла. Чоловік задавив одного хлопчика 7 років і його судили, дали 8 років, він помер у в'язниці. Я закінчила училище, поїхала у 2-е відділення бавовнорадгоспу «Нарпай», де пропрацювала три роки. Тут у мене народилася дочка Ленура. Просила міськздоров перевестися до лікарні. У Бухарі вступила на фельдшерські курси, взяли на другий курс. Вдень навчалася, вночі працювала в Будинку дитини. Коли закінчила, перейшла до лікарні, де пропрацювала до 1955 року.

Переїхала в 1956 році до міста Самарканд, знайшла дядька Яг'я Касимова. Він працював начальником, я переїхала до Самарканда, три місяці жила у дядька. Чеченець Сейдамет дав мені дві сотки землі, зібралися чеченці, інгуші, уйгури та збудували мені будинок з двох кімнат та кухні. Сейдамет та інші чеченці у 1958 році повернулися до себе додому ‒ в Чечню.

У 1970 році дядько Яг'я Касимов вийшов на пенсію і переїхав до міста Новоросійська. Я жила в Самарканді до 1971 року. У 1971 році я продала свій будиночок і також переїхала з дядьком Арифом до Новоросійська, купила там пів будинку. Обидва дядьки померли в цьому місті.

15 років брала участь у роботі ініціативної групи Національного руху кримських татар. У 1987 році була на акціях кримських татар у Москві, зокрема, на мітингу в Ізмайловському парку, де були присутні більше ніж 1000 осіб.

(Спогад від 20 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків