18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу депортували всіх кримських татар (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.
Я, Зейтулла Мамутов, кримський татарин, народився 23 квітня 1926 року в селі Партеніт Дегірменкойської (у 1945 році село Дегірменкой було перейменоване в Запрудне ‒ КР) сільради Ялтинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу сім'ї входили: батько, Емірусеїн Мамут (1885 р.н.), мати, Шеріфзаде Мамут (1898 р.н.), дружина старшого брата-фронтовика, Уріє Мустафаєва (1920 р.н.), дочка брата, Зарема Мамутова (1941 р.н.), я, Зейтулла Мамутов і молодший брат, Мансур Мамутов (1930 р.н).
На момент депортації сім'я жила в селі Партеніт Дегірменкойської сільради Ялтинського району у власному впорядкованому будинку з трьох кімнат і великої веранди з добротними меблями. Ми мали присадибну земельну ділянку площею 15 соток, підсобні прибудови та хліви, 4 дійні кози та 6 козенят, багато курей. Мій батько, Емірусеїн Мамут, був спадковим рибалкою, працював береговим матросом Ялтинського пасажирського порту.
Я був призовником Ялтинського райвійськкомату. 6 травня 1944 року пройшов медичну призовну комісію і мене залишили до особливого призову
Мені на той момент виповнилося 18 років, я був призовником Ялтинського райвійськкомату. 6 травня 1944 року пройшов медичну призовну комісію і мене залишили до особливого призову. Після звільнення Криму від німців разом з усіма жителями Партеніта відновлював колгоспне господарство: ми сіяли тютюн, обробляли виноградники, фруктові сади.
Мій старший брат, Емірсалі Мамутов (1915 р.н.), був у списках перших призовників, і на самому початку війни, у червні 1941 року, потрапив на фронт.
Мій середній брат, Сейфулла Мамут (1921 р.н.), був призваний 20 грудня 1940 року на службу до Карелії, потім захищав Ленінград і після важкого поранення помер від ран в ленінградському військовому госпіталі в 1943 році, про що є запис у «Книзі пам'яті», том 3.
17 травня 1944 року увечорі на околицю села Партеніт під'їхала колона з 12 американських машин. У кожній машині, окрім водія, було по два солдати. Жителі зібралися на площі перед єдиною в селі кримськотатарською школою та організували частування прибулим. Гуляння тривали до 23.00, потім всі мирно розійшлися. Ніякої агресії не спостерігалося.
Я запитав: «Тільки нашу сім'ю виселяють?». Мені відповіли: «Всіх кримських татар з Криму»
18 травня о третій ранку в двері будинку постукали. Ці ж солдати оголосили, що кримських татар виселяють з Криму, дали 15 хвилин на збори. Батьки почали плакати, не розуміючи, що сталося. Тоді я запитав: «Тільки нашу сім'ю виселяють?». Мені відповіли: «Всіх кримських татар з Криму». Мама кинулася до скрині, але один із солдатів її грубо відштовхнув. Тоді вона взяла одну ковдру, дала мені відро, наполовину наповнене борошном. І пішли на ту ж площу перед школою, вже оточену солдатами. Там всі жителі села простояли до світанку, а о 6 годині дали команду вантажитися в машини. Солдати поводилися грубо, ображали ні в чому не винних людей.
Колона з 12 машин, заповнених жителями села Партеніт ‒ старими та дітьми ‒ рушила в бік Ялти через гору Ай-Петрі на станцію Сюрень. Тут усіх грубо загнали в товарні вагони, закрили зовні двері та люки. Сонце піднімалося до полудня, було дуже спекотно. Ешелон стояв, адже постійно під'їжджали колони з інших сіл і їх завантажували у вільні вагони. Люди почали кричати від нестерпної спеки, збивати люки. Солдати зовні лаялися, але вагони не відчиняли.
Після полудня заповнений людьми ешелон виїхав зі станції. Жодних пояснень ми так і не почули. Наша сім'я в складі 6 осіб їхала в одному вагоні. На станціях з великими зусиллями добували воду для пиття, боячись відстати від свого поїзда й загубитися. Іноді на великих станціях конвоїри супроводжували людей для отримання баланди, яку потім роздавали іншим людям похилого віку. Лікаря в ешелоні не було, всі страждали від кишкових захворювань.
Вранці навколо станції Шахрихан зібралися місцеві жителі, деякі з них були з холодною зброєю та рушницями. Їм оголосили, що їдуть злочинці
Виїхавши 18 травня 1944 року зі станції Сюрень, після 15 нескінченних днів і ночей шляху, ми 3 червня 1944 року прибули на станцію Шахрихан Андижанської області Узбецької РСР. Вранці навколо станції Шахрихан зібралися місцеві жителі, деякі з них були з холодною зброєю та рушницями. Їм оголосили, що їдуть злочинці, яких треба боятися.
Нас повели в загальну лазню, бо дорогою всі завошивіли, одяг взяли на санітарну обробку. Після лазні присутні голови колгоспів почали відбирати людей, збирати їх групами й вивозити, повантаживши маленьких дітей і речі на вози.
Так ми опинилися в колгоспі імені Карла Маркса Таш-Тепінської сільради Сталінського району Андижанської області. Наша праця не оплачувалася. У червні 1944 року я серед інших чоловіків за організованим набором потрапив на роботу колійним робітником на залізничний полустанок. У жовтні 1944 року надійшов наказ за підписом Берії про звільнення із залізничних полустанків усіх робітників-залізничників кримськотатарської національності. Після переходу за спеціальним дозволом на роботу на бавовноочисний завод я став отримувати мінімальну зарплату, якої не вистачало навіть на їжу. Трудову дисципліну не порушував.
Щомісяця ми ходили відзначатися до спецкомендатури. Порушення комендантського режиму каралося висилкою до Сибіру на 20 років
У місцях заслання ми не могли вільно пересуватися. Залишати територію Шахрихана заборонялося, щомісяця ми ходили відзначатися до спецкомендатури. Порушення комендантського режиму каралося висилкою до Сибіру на 20 років.
У рідному Криму початкову освіту я отримав у чотирирічній школі в селі Партеніт. 10 червня 1941 року я з відзнакою закінчив семирічну кримськотатарську національну школу в селі Дегірменкой і хотів вступити до педагогічного технікуму в Ялті, але почалася війна. Працюючи колійним робітником на залізничному полустанку в 1944 році, просив у комендатурі дозволу на навчання в залізничному технікумі, на що отримав категоричну відмову, що порушує конституційне право громадянина на отримання освіти.
У 1944-1956 роках в місцях спецпоселень жодних умов для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва не було.
У місцях депортації заборонялося говорити й вільно обговорювати питання повернення на Батьківщину, скасування правових актів та відновлення Кримської АРСР. За найменшу вимогу повернення до Криму ув'язнювали.
У 1989 році я повернувся на Батьківщину. Жодних привілеїв як депортований я не отримав.
У 1996 році колишні жителі села Партеніт, їхні діти та онуки, які живуть по всьому Криму, хотіли організувати зустріч односельців у рідному селі. День і час зустрічі були домовлені телефоном з головою селищної ради. Але коли ми приїхали, нас у Партеніт не пустили. Ми провели зустріч на околиці села під горою Аю-Даг. До нас приїхав голова селищної ради з двома охоронцями, озброєними автоматами. Ми довго говорили з ним, обурювалися поведінкою та вчинками місцевої влади. Тут же передали йому заяви корінних жителів Партеніта на виділення земельних ділянок під індивідуальне житлове будівництво, на які ми не отримали жодної відповіді.
У 2005 році я знову написав заяву з проханням виділити земельну ділянку в Партенітській селищній раді, на яку отримав негативну відповідь. Дуже боляче й прикро за таке ставлення до корінних жителів Криму.
Живу в м. Старий Крим.
(Спогад від 12 листопада 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
