Ахтем Сеітаблаєв: «Бахчисарай для кримських татар, як для юдеїв ‒ Єрусалим»

До роковин депортації кримськотатарського народу з Криму 1944 року Крим.Реалії намагалися відтворити географію та колорит життя депортованих на півострові. Відомі кримчани розповідають, де та як жили їхні рідні, які місця поєднують їх з півостровом.

Раніше про родинне село розповідав Крим.Реалії національний лідер кримських татар Мустафа Джемілєв.

Тепер про свої рідні та улюблені точки на мапі Криму розповідає Ахтем Сеітаблаєв ‒ кримськотатарський актор і режисер, заслужений артист АРК, директор підприємства «Кримський дім», яке об'єднало в Києві кримські ініціативи, активістів і правозахисників, змушених залишити півострів через його російську анексію.

‒ Ахтеме-бей, де в Криму жила ваша родина під час Другої світової війни?

‒ Сім'я моєї мами, якщо я не помиляюся, у травні 1944 року жила в Карасубазарі. Білогірськом зараз називається цей населений пункт. Сім'я мого батька жила в селищі Мамашай біля Севастополя. В радянські часи це селище отримало назву Орлівка.

Весна у Криму: Орлівка в очікуванні туристичного сезону (фотогалерея)

Звідти мої батьки були депортовані. Їх відвозили вантажівками до найближчих залізничних станцій, звідти вже вивозили з Криму. Мамі було шість років, а татові ‒ чотири роки.

Сім'ю мого батька привезли на станцію «Сюрень» біля Бахчисарая.

Меморіальний комплекс жертвам депортації в селищі Сюрень

Якісь залишки цієї станції там збереглися, і ми під час зйомок «Хайтарми» (фільм Ахтема Сеітаблаєва про депортацію кримськотатарського народу у 1944 році, прем'єра якого відбулася у 2013 році ‒ КР) думали над тим, щоб саме на цьому місці збудувати декорації залізничної станції того часу. Але нам не змогли надати таку можливість, тому що ми заважали транспортній логістиці.

Тому ми збудували станцію в Бахчисараї біля запасної залізничної колії.

П'ять років поспіль: як будують меморіал у пам'ять про жертв депортації на станції Сюрень (фотогалерея)

‒ Що ваша мама розповідала про Карасубазар? Зараз це великий населений пункт компактного проживання кримських татар.

‒ Потрібно враховувати, що вона все-таки була дитиною. Її основні спогади пов'язані з тим, що було під час і після депортації. А розповідаючи мені про Крим, вона згадувала дуже багато сонця.

‒ Чи правда, що ваші родичі з материнської лінії жили в Криму, а з лінії батька ‒ то виїжджали до Туреччини, то поверталися?

‒ Це не зовсім так. Правда в тому, що деякі родичі з боку мого батька, за сімейною легендою, виїжджали до Туреччини ще за часів російської імператриці Катерини II, за так званої першої анексії Криму. Потім вони повернулися, потім знову деякі з них поїхали до Туреччини. Там один з моїх прадідів став офіцером Військово-морського флоту цієї країни.

‒ Що з того, що розповідали ваші рідні про депортацію, вас найбільше вразило?

‒ У дитинстві та у молодші роки мене вражало те, що все це відбувалося о четвертій годині ранку, коли в твій будинок стукають люди зі зброєю й дають 15 хвилин на збори. Я не можу собі уявити, в якому стані тоді були люди, особливо жінки та літні люди. Мені дуже складно уявити, як можна було за 15 хвилин зібрати себе, дітей, взяти те, що потрібно, не забути документи.

Потім знадобилися десятки років, щоб члени однієї родини знайшли один одного. Батьки моїх мами й тата, які повернулися з фронту, майже три роки шукали свої сім'ї. Їм дали добу, щоб виїхати з Криму, інакше погрожували затримати за невиконання розпорядження ЦК компартії.

Один з епізодів, який найбільш врізався у мою пам'ять, пов'язаний з тим, що напередодні дня депортації повз будинок моїх рідних пройшов радянський солдат і попросив води. Моя бабуся впустила його в будинок, нагодувала. Він побачив дітей, посадив їх до себе на коліна, мою маму й раптом заплакав. Сказав, що у нього теж є дочка такого ж віку, яку він майже не бачив.

А вночі він прийшов у цей будинок разом з кількома солдатами, щоб депортувати сім'ю моєї матері. Але він хоч якось намагався допомогти в цьому жаху і, певною мірою завдяки йому, мої рідні не забули взяти документи, насіння якесь. І це теж було відображене у фільмі «Хайтарма». Мені хотілося сказати спасибі за те, що навіть у такі часи були люди, які пам'ятали, що таке співчуття і честь. І навіть у такому каральному органі, як НКВС, були люди, які самі в собі знаходили мужність зробити все, щоб залишитися людиною.

‒ Фільм «Хайтарма» демонструє, що перемога над нацизмом ‒ це зокрема й частина перемоги кримськотатарського народу. Ви згадали, що троє ваших родичів воювали проти нацистів у складі радянської армії.

‒ Думаю, що їх було більше. Я говорив тільки про дідів, а рід же великий. Тільки з маминого боку двоє її рідних братів воювали.

Ахтем Сеітаблаєв

‒ Як вашим дідусям вдалося знайти свої родини після депортації з Криму?

‒ Їм вказали два головних напрямки: Урал та Середня Азія. Сім'я мого батька потрапила до Середньої Азії. А сім'я мами ‒ в колишню Марійську СРСР (адміністративно-територіальна одиниця РФСР, що існувала з 1936 до 1990 року зі столицею в Йошкар-Олі ‒ нинішньою столицею російської Республіки Марій Ел ‒ КР).

У середині 1950-х років, коли помер Сталін, був знятий режим комендантської години, у межах якої депортованим кримським татарам заборонялося виходити за межі певних територій. За його порушення передбачалися 25 років таборів або розстріл на місці.

Коли Сталін помер, моєму дядькові ‒ старшому братові моєї мами ‒ дозволили поїхати в Середню Азію. Він створив у місцях депортації потужний ансамбль з кримських татар і місцевих жителів, який перемагав у конкурсах. Це дало йому можливість отримати дозвіл на виїзд з місць депортації, але з обмеженнями: в Москву, Ленінград (нинішній російський Санкт-Петербург ‒ КР), до Києва не можна було виїхати.

Оскільки можна було їхати до Середньої Азії, дядько поїхав у Таджикистан. Вступив там до музичного училища, закінчив його з відзнакою. І вже закріпившись там, вивіз усю свою сім'ю з місць депортації.

З Таджикистану моя мама поїхала в Ташкент (Узбекистан ‒ КР) вступати до театрального інституту, там познайомилася з моїм батьком. Вони потім створили сім'ю.

Ахтем Сеітаблаєв – про рідне Крим, депортації і репресії

‒ Ваші мама й тато ‒ творчі люди в декількох поклоніннях ‒ чи розповідали вони, де в Криму в їхні часи та часи їхніх батьків була культурна столиця півострова?

‒ У роду моєї мами більше ніж 200 років люди були так чи інакше пов'язані з культурою ‒ хореографи, співаки, актори, музиканти, композитори. А рід мого тата ‒ хлібороби, люди, які міцно стоять ногами на землі.

Культурною столицею в часи їхнього дитинства можна було вважати все-таки Сімферополь, який був також і столицею Криму. Там була виробнича база, в якій постійно діяли театр і різні творчі колективи. Ялта теж була певним чином культурною столицею. Але лише в певну пору року, коли туди з'їжджалися з різних куточків колишньої Російської імперії, зокрема й театрали.

Важливу роль у становленні культури кримських татар, звичайно ж, має Бахчисарай.

Там жили й творили багато відомих кримськотатарських діячів, включаючи Ісмаїла Гаспринського. Бахчисарай для кримських татар ‒ це взагалі, як для юдеїв Єрусалим. Тому що там і могили святих людей, і символ державності, ідентичності кримських татар.

Крамниця мідника, кава та етнографічний музей кримських татар: променад Старим містом Бахчисарая (фотогалерея)

‒ Ви раніше розповідали, що Капсихор (нинішнє селище Морське під Судаком) вважаєте своїм улюбленим місцем у Криму. Чому?

‒ Це дуже цікаві місця. Поруч Судак з відомою в усьому світі Судацькою фортецею. Взагалі весь південь Криму ‒ це надзвичайно цікавий і багатовіковий досвід співпраці, відносин, торгівлі. Ці землі просякнуті історією й там досі знаходять багато дуже старих ділянок, схожих на старовинний парк. Там море, гори, історичні пам'ятки. Це все з'єднується з дитячими мріями, розповідями батьків про Крим.

Судак

‒ Що означають назви кримських населених пунктів, у яких жили ваші рідні?

‒ Це дуже цікаве запитання. Я багато разів намагався зрозуміти переклад назви «Мамашай». Це певна гра слів, яку я так і не зміг осмислити. Якщо спробувати знайти якийсь синонім, то це «ой-ой-ойно», «оттакойно». Якщо виходити з кримськотатарських прислів'їв, то одне з них перекладається так: «Є тут поруч одне село, називається Мамашай, пізнати кожного, хто з Мамашая, можна за тим, що він весь день їсть кисле молоко». Йдеться про йогурт, який ми зараз можемо купити в супермаркетах. Ця їжа була дуже поширена в Криму, тому що там вирощували худобу й робили з молока кисломолочні продукти.

Назва «Капсихор» старогрецька, я не знаю, як вона перекладається.​

Кава, базари і ремесла. Побут кримських татар до депортації (фотогалерея)

‒ Ви згадували Мамашай, Капсихор, Карасубазар... Ви хотіли б, щоб ці назви повернулися?

‒ Звісно. Можливо, колись ми не надавали цьому значення. Коли живеш мирним життям, коли твій народ і твоїх близьких не знищують, ти не замислюєшся над тим, що дуже важливою складовою ідентичності, атмосфери, історії, інструментом для збереження пам'яті є топоніміка. Це назви вулиць, міст, річок тощо.

Є багато історій, пов'язаних з перейменуваннями у Криму. Наприклад, Бахчисарай, за легендою, зберіг свою назву, багато в чому завдяки Олександру Сергійовичу Пушкіну (російському поетові та письменникові ‒ КР). Під час так званої індустріалізації Радянського Союзу на в'їзді в Бахчисарай збудували завод і хотіли назвати регіон Цементом. Але місцеві історики змогли донести до тодішнього керівництва думку про те, що сам Олександр Пушкін написав про це місто поему «Бахчисарайський фонтан».

Ханський палац у Бахчисараї

І саме його ім'я й твір вплинули на те, що столиця Кримського ханства зберегла свою назву.

Топоніміка багато про що говорить. Коли річка, місто або село мають свої назви, за ними відразу постає історія. А коли ти їдеш дорогою й упродовж 50 кілометрів тобі зустрічаються три Ізобільних, два Вишневих, чотири Грушевих, ти розумієш, що ці перейменування за часів Радянського Союзу проводилися нашвидкуруч, нехтуючи автентичними наративами. Хоча радянська влада добре розуміла, що робила. Цих перейменувань не було б, якби вони не розуміли, наскільки це потужний і сильний інструментарій для збереження історичної пам'яті.

Повернення історичних назв особливо важливе для людей, які відчувають тиск окупантів. Їм важливо знати, що про них не забувають. Це дає їм мотивацію, сили жити в дуже складних умовах. І навіть якщо зараз, коли Крим під окупаційною владою, офіційно повернути автентичні назви не вийде, то в усякому разі в усіх міжнародних довідниках, згідно з міжнародним правом, Карасубазар буде називатися Карасубазаром, Сімферополь ‒ Ак'месджитом, Севастополь ‒ Ак'яром і таке інше.