«Кримнаш» як імітація імперської могутності

Спеціально для Крим.Реалії

Два роки тому, 18 березня 2014 року, російський президент Володимир Путін і три самозванці від імені «народу Криму» підписали нелегальний «договір» про входження українського півострова до складу Росії. «Кримнаш» став лише імітацією імперської величі, адже у нинішнього Кремля немає ані сил, ані мізків на будівництво справжньої наддержави. Колишній пропагандистський запал згас. Росіяни готові пасивно підтримувати анексію, але рівно доти, доки не доводиться оплачувати утримання «сакрального» півострова з власної кишені.

Анексія Криму від самого початку була пропагандистським і політтехнологічним проектом, орієнтованим на внутрішню аудиторію. «Стратегічне» значення вкраденого півострова великою мірою перебільшене. Серія військово-політичних конфліктів з Туреччиною показала, що Москві від «сакрального» Криму толку не більше, ніж від бази в Новоросійську. Все одно чорноморські протоки контролюються Анкарою, а анексований півострів ніяк не посилює Москву на близькосхідному напрямку.

І через два роки перед кремлівськими стратегами постало складне питання: як утримати російських «психо-патріотів» у тонусі, але при цьому не проводити занадто активної зовнішньої політики? Адже російські імперці всіх мастей, різко вставши з колін, вимагають продовження. У соціальних мережах, тематичних ресурсах, блогах і форумах вони бризкають слиною, вимагаючи то Білорусь анексувати, то влаштувати «народну республіку» на Півночі Казахстану. Поки російська армія діяла на Близькому Сході, «ватники» могли задовольнятися бомбардуваннями сирійських опозиціонерів, слухаючи вигадки про «хитрий план». Мовляв, змусимо американців зважати на «російські інтереси», визнати нарешті анексований Криму. У Вашингтоні відповіли категоричною відмовою. Причому кілька разів її повторили.

Тепер кремлівські керівники тихо відповзли з арабської республіки, не отримавши нічого. Час і гроші вилетіли в трубу. Коли Кремль не знає, що йому робити далі, він замовляє «соцопитування» або займається безглуздими бюрократичними перестановками. Чергове пропагандистське «опитування» громадської думки не забарилося. За свіжими даними ВЦВГД, 95% респондентів позитивно ставляться до анексії Криму та порушення міжнародного права. 79% опитаних нібито повідомили, що «возз'єднання» з Росією пішло на користь жителям півострова, що є смішним саме по собі.

Влада, вкидаючи такі результати, намагається розв'язати одночасно кілька завдань. По-перше, вчергове показати нібито високий рейтинг Путіна. Фігура кремлівського ватажка нерозривно пов'язана з окупованою територією. Злочинне захоплення чужої власності підноситься як символ державної величі. Крим зображують таким собі втраченим раєм, душею «історичної Росії». Тут кремлівські пропагандисти, м'яко кажучи, не оригінальні. «Повернення до раю» – один з архетипових сюжетів, який використовувався для насадження ідеології «кримнашизму».

По-друге, росіян роблять співучасниками кремлівських злочинів. Ви ж самі кричали «Кримнаш», ось тепер не треба скаржитися на інфляцію, ціни, загальне погіршення життя. Типова сталінська методика, коли цілі соціальні верстви замазували в бруді репресій і масових злочинів. Російський державний бандитизм – це не жарт і не гра слів. Анексія української території стала апогеєм формування кримінальної «вертикалі» Кремля. У банді всі члени угруповання мають бути пов'язані загальним злочином, інакше зграя довго не протримається.

По-третє, деморалізація лібералів-західників. Слово «західники» виділене спеціально. Після «Кримнаша» російські опозиціонери розділилися на два табори. Одні стали в ряд із махровими охоронцями і почали розповідати байки про «бутерброд» чи «повторний референдум»; інші – зберегли людську гідність, назвавши «приєднання» півострова крадіжкою. Якщо левова частка населення підтримує захоплення чужих територій, то противники такої політики – просто дрібні відщепенці. Казенні пропагандисти саме так намагаються зобразити опонентів режиму.

Якість таких «досліджень» не потребує коментарів. У Росії професійні соціологи, які прагнуть зберегти академічну гідність, завжди дистанціювалися від політичних тем. ВЦВГД давно показує не те, що думає суспільство, а те, що хоче бачити влада. Коли мова заходить про те, що росіяни мають із власної кишені оплатити витрати на «сакральний півострів», реакція буває різко негативною.

Ситуація складається таким чином, що 2016 рік – останній, коли Кремль ще зможе імітувати імперську могутність і показувати нібито масове схвалення політики «Кримнаша». Справа не в горезвісній перемозі холодильника над телевізором. Ні, росіяни активно уникають рефлексії. Аналіз соціальних мереж показує, що їм комфортно перебувати в якомусь пасивному невігластві, ковтаючи пропагандистські пігулки. Проблема для Кремля в тому, що вони вже фізично не спроможні вести подальші «завоювання». У випадку з анексією Криму ми маємо справу з рейтингами «диванного типу». У «Кримнаша» немає активної підтримки. Бюджетників доводиться зганяти на казенні урочистості з нагоди «русской весны». Звичайні росіяни готові, сидячи на п'ятій точці, території «приєднувати», проголошувати гасла в дусі «Путін, введи війська!», але за межами дивана вони нічого не мають наміру робити.

Сергій Стельмах, політичний оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції