Відмовитися від Криму, не зганьбившись

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Перефразувавши письменника Михайла Булгакова, можна сказати, що російські опозиціонери – непогані люди, але «кримське питання» зіпсувало їх. В умовах, коли рівень політичної неадекватності і державного «патріотизму» в Росії помітно перевищив рівень життя, вони фізично не можуть абстрагуватися від «Кримнаша». Противники режиму прекрасно розуміють, що із вкраденою територією потрібно щось робити, але пропоновані ними рецепти ставлять їх в один ряд з махровими хранителями кремлівської вертикалі.

Недавні дебати учасників російського виборчого проекту Демократичної коаліції «Хвиля змін» залишили після себе гіркий присмак. Із опозиціонерів-доповідачів тільки професор Георгій Сатаров (член РПР-ПАРНАС) повівся гідно, прямо сказавши, що анексія Криму – міжнародний злочин, який необхідно зупинити.

«З Кримом – ми поцупили чужу власність. Взагалі кажучи, ми спіймані за руку, самі себе зловили і самі знаємо, що поцупили, ніхто не сумнівається тут, що поцупили. Загалом, якщо тебе зловили за руку і кажуть – ось це чуже, це треба повертати. У мене тут жодних сумнівів немає», – сказав політик.

Його колеги у протестному таборі, на жаль, не відзначилися послідовністю і порядністю. Представник партії «Демократичний вибір» Володимир Мілов почав викручуватися, розповідати, що питання повернення Криму законному власнику «складне і тривале». Далі з посиланням на Статут ООН він сказав, що необхідно дізнатися думку жителів півострова. Виступав сумбурно. Швидше за все, він мав на увазі міжнародне право на самовизначення. Таким чином, пан Мілов повторив мантри російського МЗС про міфічний «народ Криму», який нібито на законних підставах вирішив перебратися в Росію разом з територією.

Записний ліберал Леонід Волков від «Партії Прогресу» повторив відому заяву партійного боса Олексія Навального, що Крим – це «не бутерброд», щоб його повертати назад. Ще один опозиціонер Сергій Давідіс договорився до того, що порівняв анексований півострів з ниркою, яку вкрали в однієї людини і пересадили іншій. Так, це крадіжка, каже політик, але якщо винного посадять, то нирку у пацієнта все одно віднімати не будуть.

Якщо і порівнювати Крим з якимось органом, то захоплений півострів більше скидається на запалений апендикс. І завдання перед Кремлем стоїть просте: вирізати хворий орган або він згубить увесь організм. Ні влада, ні її супротивники не розуміють або вдають, що не розуміють, всієї глибини проблеми. Де-факто «опозиціонери» стають співучасниками кремлівського злочину, адже вони відкрито покривають міжнародний бандитизм, виправдовуючи його різними фізіологічними і гастрономічними аргументами, що вже смішно саме по собі. Послухавши їх виступи, захотілося брудно вилаятися.

Уважні читачі й глядачі можуть припустити, що супротивники режиму змушені сидіти на двох стільцях, виправдовувати «Кримнаш», щоб влада не перекрила їм повністю кисень. Ми залишимо осторонь питання, навіщо вони взагалі йдуть на осінні вибори в Держдуму, погоджуються грати за сумнівними правилами «чарівника» Володимира Чурова (голови російської ЦВК), заздалегідь прирікаючи себе на поразку. Їм там хочеться, нехай пробують. Нас натомість цікавить Крим – законна українська територія.

У російських опозиціонерів є проста можливість гідно відреагувати на таку делікатну тему. Не всі нею користуються. На питання «Крим наш?» політик, який себе поважає, зобов'язаний дати відповідь у такому дусі: «Міжнародне співтовариство не визнало результатів так званого кримського «референдуму» і розцінює дії Росії як анексію території суверенної України. Дії нашої влади в Криму суперечили не тільки міжнародному праву і законам країни. Якщо ми хочемо збудувати справжнє демократичне суспільство, нам необхідно припинити подібні безчинства. Нас вчили, що красти – це погано. Якщо тебе зловили на гарячому – потрібно повернути вкрадене. На жаль, не можу далі розвивати тему, щоб не дати владі можливість сфабрикувати проти мене кримінальну справу за нібито сепаратизм».

Другий аспект, пов'язаний з першим. Повністю відмовитися у своїй риториці від сентенцій «взяли-віддали». Політики, що міркують у таких категоріях, ллють воду на млин Кремля. Президент Володимир Путін з удаваним обуренням говорив, що Крим нібито віддали Україні, «як мішок з картоплею». Мовляв, населення не запитали. Різномаста опозиція кинулася йому підтакувати: «Крим – не бутерброд, просто так повернути не можна. Думку людей потрібно враховувати. Нирку пересадили, і її вже не віднімуть назад». Суміш колгоспного ринку і політичного цирку.

«Взяли-віддали» – аргументи з сильною емоційною складовою, особливо з урахуванням російського менталітету. Далі опозиціонери, незграбно намагаючись зберегти обличчя, наввипередки кинулися пропонувати якийсь повторний «чесний референдум». Вони кажуть з такою впевненістю, ніби не зазнали на собі всієї «чесності» путінських судів і виборчої системи. Їх не можна назвати наївними. Просто серед так званих противників режиму вистачає латентних поборників «руського світу». Їх претензія до Путіна полягає в тому, що він, на їхню думку, неправильно заганяє Україну в обійми «старшого брата». Були б вони при владі, діяли б інакше, більш хитро. Деякі з них хочуть будувати «імперію», але тільки без чекістів. «Кримнаш» для них має таке ж «сакральне значення», як і для членів кооперативу «Озеро». Вони намагаються і рибку з'їсти, і демократичної пристойності дотриматися.

Якщо російські опозиціонери будуть вести дискусію в дусі «повернути Крим», то їм буде складно знайти рішення проблеми. Сторони будуть лише перекрикувати одна одну: одні кричатимуть, що люди «це не картопля»; інші візьмуться заперечувати, що «картопля», згідно з Конституцією України, не мала права бігати на сумнівні «референдуми». В адміністрації російського президента будуть дивитися на це, єхидно потираючи руки.

Тому справжня проєвропейська опозиція має вести мову саме про «скасування рішень», ухвалених навесні 2014 року. Підстав вистачає. Як мінімум, Крим «приєднали» з порушенням Конституції Росії і міжнародних угод. Настільки формалізований підхід до проблеми нівелює емоційне напруження. Виходить, що Росія не «віддає», а тільки обнуляє ситуацію до березня 2014 року, коли кримський парламент ухвалив рішення про «незалежність» півострова від України. Законне це було рішення чи ні – тепер уже справа офіційного Києва, західних партнерів і персональна проблема Путіна. Його ж ніхто не змушував так нахабно зізнаватися в захопленні Криму.

Сергій Стельмах, політичний оглядач

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції