Потрапивши на ялтинську набережну під вечір, я справді хотів пробігтися уздовж моря, зробити десяток кадрів і потім в блозі бадьоро їх прокоментувати на предмет закінчення курортного сезону. І зламався... Як, утім, зламалася б і будь-яка людина, яка хоч трохи відчуває, опинившись у вечірній Ялті.
Ялта чимось схожа на розкішну жінку. З нею можна зробити все, що завгодно – вбити, зґвалтувати, спотворити, кинути. Не можна тільки забут ... І абсолютно неможливо позбавити невимовної чарівності.
До речі, щодо аналогії з красивою жінкою. Висловлювання найбільш самовідданих проукраїнських мережевих патріотів про перлину Південнобережжя, коли вони у своїх Фейсбуках злорадно описують провал сезону, ялтинські негаразди і перетворення ПБК на бліду тінь Північного Кіпру, за інтонацією мені чимось нагадують Карандишева з «Безприданниці» Островського. Зараз, щоправда, народ не стільки читає, тому для більшості паролем буде згадка про фільм «Жорстокий романс» Микити Михалкова. Пам'ятаєте, коли герой, стріляючи в серце своєї нареченої, кричить: «Так не діставайся ж ти нікому!»? Може, все-таки дати можливість кримській красуні Ялті хоч якось самій зберегти себе, якщо вже ми всім миром не змогли забезпечити перебування її в рідному домі, а потім вже з'ясовувати, кому Ялта законна наречена, хто її поцупив під покровом лютневої ночі і як їй в рідний дім повертатися? Все ж таки, не молодецький Севастополь, нікому ядерним кийком не загрожує, так за що ж її, лебідку білу, гнобити?
У цьому кадрі вся Ялта, приголомшливий мікс архітектури і ландшафту, гідних Лазурного берега і напівдикого одеського пляжу.
Вулиця Морська, найбільш середземноморська вулиця Ялти. Одним кінцем злітає в гори.
Іншим – просто падає в море, впираючись у порт. За ідеєю, хлопчисько, який виріс на такий вуличці, після школи мав би відразу йти в Колумби або Магеллани. Але, на жаль, корінних городян у цих будинках майже не залишилося. Бізнес майже всі перетворив на магазини й готелі.
Бліда тінь колись могутньої квартирної біржі на розі Партизанської і Чехова. Тут колись, ще за радянських часів, не тільки здавали, але і міняли, а з настанням незалежності України ще й продавали і купували квартири. Так-так, у радянський час квартиру, крім кооперативної (а їх від загальної кількості збудованої житлоплощі було лише пару відсотків), продати можна було. Ну, і купити теж. Це я пишу спеціально для молоді, яка роззявляє рота на ностальгію за совком престарілих комуністів-маразматиків.
Будівля товариства взаємного кредиту. Дореволюційного. Потім тут був банк, потім, при Україні, знову банк. Зараз навіть не підходив, навіщо? Банків в російському Криму через острах вельми реальних санкцій немає, те, що називається банками – якісь мутні контори з розготівковування зарплат та обміну валюти. Але це мій особистий погляд. А будівля красива. Як з італійської казки.
Ось головна і, по суті, єдина прикраса, якою Росія обдарувала за півтора роки Крим. Ці покажчики понатикані скрізь, де потрібно і де не потрібно. Причому абсолютно одного розміру, кольору та дизайну – і на узбіччях швидкісних магістралей, і в глухих провулках південнобережних селищ, від Севастополя і до Керченської переправи. Зрозуміло, що державних у Криму української та кримськотатарської мов на цих табличках очікувати не доводиться, вони явно виготовляються під одну гребінку на всю Росію-матінку. Але зате є дубляж англійською, хоч і значно дрібнішим шрифтом. Одна проблема – нікому читати ворожою мовою. Немає у Криму іноземців. Але, може, це й на краще, ганьби менше – здається мені, що у авторів цього шедевра російського дизайну з англійською в школі були явні проблеми. Як і з біологією – в піктограмі крокодиляріума я так і не зміг виявити навіть натяку на риси найкращого друга Чебурашки.
А музей Лесі Українки живий! Можна вигукнути: «Слава Україні!». Хоча, чесно кажучи, захоплення гідні люди, які цей музей створили і, очевидно, тепер зберігають. Починалося все ще при СРСР, музей народжувався важко (я трохи знайомий з його історією). Взагалі літературні музеї в Криму – окрема тема, до неї варто повернутися спеціально.
Будівля музею типово ялтинська, з неповторним мереживним різьбленням по дереву. Ну, і як кримський копірайт – ліванський кедр. Кажуть, що в Криму ліванських кедрів більше, ніж в Лівані.
А ось і набережна. Тут все по-старому, навіть таблички на будинках – набережна імені Леніна. У місцевих жителів око, як кажуть фотографи, замилене, не помічає весь жах вимовних імен – мікрорайон Бела Куна, вулиця Дзержинського, набережна імені Леніна. Краще б ім'ям якого-небудь фараона назвали, Рамзеса III, наприклад, всі ж менше крові в звуках імені.
Міський пляж в Приморському парку, навпроти легендарного готелю «Ореанда». Про кількість людей на пляжі судити в цей час вже немає сенсу, надто пізно я підійшов. Але люди є, так що вдень цей пляж, очевидно, заповнений. Щоправда, міською є тільки ближня частина, наступні карти пляжів розхапали новоявлені забудовники, а далі починаються володіння курортного монстра – санаторію «Росія», колишньої власності ЦК КПРС.
Іржавим парканом з накинутою на нього рваною маскувальною сіткою убезпечує своїх клієнтів від плебсу на міському пляжі дирекція готелю «Ореанда» (пляж готелю на фотографії внизу піді мною). Одномісна комірчина в цьому готелі у високий сезон йде від 100 доларів на добу, проживання в апартаментах доходить до 1500 зелені за ніч. Не можу зрозуміти, чи то грошей на нормальний паркан не вистачає, чи то це тренд європейський такий? Ну не може ж бути в п'ятизірковому готелі такий кондовий радянський сервіс!
Звертає увагу на себе жахлива забудова, яка занапастила колись розкішний південнобережний парк. До речі, загальнодоступний. Всі ці архітектурні виродки, які нависають над морем, сублімовані з нічних кошмарів проектантів Дарниці й Чертаново, стоять на місці вирубаних вікових кедрів і кипарисів. Як, хто дав добро – вже й не з'ясуєш, хоча варто було б постаратися. Але ці чиновники явно і зараз у владних кабінетах – хто в Ялті, а хто в Києві. Вже під різними прапорами, але все одно рідніше них людей немає. Убиті дерева в'яжуть не гірше пролитої крові.
А це – знаменитий ринок художників на Пушкінській. Тут цілий рік місцеві та приїжджі художники продають картини. Ну, і заодно, все гарне, що робиться руками – кераміку, набивні тканини, прикраси з дерева, лиття, ковку – загалом, все. Дуже гарна і добра традиція, одна з небагатьох, що дозволяє кримчанам відчути, що все-таки до Європи звідси ближче, ніж до Сибіру або Китаю.
А в цьому ряду за лічені хвилини можуть намалювати ваш портрет, причому досить непоганий. В епоху тотального селфі це може здатися анахронізмом, але що ви залишите дітям? Терабайти мутних картинок, звалених в Dropbox?
Просто кафе. Або світло так лягло? Але коли я чую слово «Прованс», я чомусь уявляю щось подібне.
Місто на горах. Кожен крок Ялтою дається важко, тому що хочеться стояти і дивитися, благо є на що.
Колись це був найкрутіший гастроном. Зараз висить оголошення про оренду. Хоча місце вважалося одним з найжвавіших ще в Російській імперії, потім в СРСР, ну і в Україні теж – кут Аутської (потім Кірова, зараз – Краснова) і Набережної. Цим п'ятачком, без перебільшення, промарширував мінімум один раз кожен житель трьохсотмільйонного Союзу, який хоч раз виїжджав за межі свого хутора. Тобто тут прогулювалися всі російські царі, генсеки, президенти, всі космонавти, артисти, політики, наші й приїжджі до Криму, загалом, простіше скласти список тих, хто тут не був. І ось гастроном, повз двері якого продефілювала без малого десята частина населення планети, здається в оренду. Причому охочих, навіть у серпні (!) немає. Якби Пасаж або ГУМ стояли закриті з таким папірцем на дверях, це було б менш символічно. Інвестиційна привабливість, кажете? Бізнес просто рветься до Криму? Від туристів відбою немає? Ну-ну…
А на годиннику над входом як і раніше час світових столиць. Тільки Москви чомусь там немає.
Ну як же без цих, з білим ведмедем? Був недавно в акваріумі. Є така риба-прилипала. Вибирає наймогутніших господарів і подорожує з ними морями-океанами. А якщо своя акула кінці віддала, відразу на іншу підходящу пересідають. От і думаю, як буде вимовлятися, а, головне, писатися, припустимо, «Єдиний Китай»?
У Ялті навіть іржаве залізо є розкішним краєвидом.
Дивлячись на Ялтинський маяк, починаєш розуміти, що, можливо, життя треба було прожити якось по-іншому і, швидше за все, не там і не так. Цікаво, а пенсіонерів у доглядачі маяка беруть? Хоча, напевно, конкурс великий...
Пригальмували біля Ялтинського автовокзалу. Черги на тролейбус немає.
На автобус – теж.
Нда... Як говориться, за що боролися – на те й напоролися. Але наклейкою, мабуть, пишаються. Адже вже забули, що ще не так давно в анкетах був пункт про перебування на окупованій території, та й питання: «Що робили 19 серпня 1991 року?» кадровики задавали не зовсім жартома.
Ялта хороша завжди, але восени... Та що тут говорити!
Відео з архіву Крим.Реалії «Ялта. Кінець сезону»:
Your browser doesn’t support HTML5
Ялта. Конец сезона
Про те, як змінилося життя курортних міст Криму, читайте «Кримські записки Автохтонова. Ось і літу кінець. Алушта», «Кримські записки Автохтонова. Ось і літу кінець. Масандрівський пляж» і «Кримські записки Автохтонова. Ось і літу кінець. Ялтинський порт».
Кирило Автохтонов, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції